Наш світ розвивається надзвичайно швидко, завдяки чому ми маємо можливість обирати будь-що серед різноманітних пропозицій. По-перше, велика кількість опцій замилює око. По-друге, не все те золото, що блищить. Через те, що більшість підприємств ставлять акцент на кількість — дуже страждає якість. Особливо важливо обирати виробників взуття за їх репутацією, адже цей елемент гардеробу має неабиякий вплив на ваше здоров’я та самопочуття. New Balance вже давно зарекомендував себе як надійний та свідомий спортивний бренд, який надає перевагу якісним матеріалам та сучасним технологіям. Їхня продукція вже понад сто років є вибором людей, які піклуються про себе та своє тіло. Бігові кросівки, представлені на сайті NB, мають конкретне призначення. Але перш ніж почати детально розбиратися в цьому, слід зануритись в історію та розібратись в успіху корпорації.
Іммігрант з Англії, Вільям Райлі, заснував компанію в столиці та найбільшому місті штату Массачусетс, у Бостоні. З самого початку він займався ортопедичними виробами для взуття. Бейсболісти та легкоатлети шукали товари Райлі, аби отримати спеціальну опору для ніг. Перше взуття для бігу з’явилося лише через 54 роки та мало неабиякий успіх. Спортивні команди американських коледжів та університетів підписували контракти з лейблом. Сьогодні НБ є гігантом у свої сфері та не поступається місцем конкурентам. Він має фабрики в Європі та США, запатентовані технології та сталий щорічний ріст продажів.
Для асфальтного покриття
Колекція FUELCELL PROPEL надає чудову підтримку та відчуття легкості, що дозволяє подолати довгі дистанції. Піноматеріал, що використовується в цих моделях, забезпечує довготривале використання. Кросівки з використанням FreshFoam дарують комфорт та м’якість впродовж пробіжок, а завдяки плетенному верху ви їх не будете відчувати на своїх ногах.
Для пересічної місцевості
Моделі NIREL V5 оснащені підошвою AT Tread, що допоможе здолати маршрути будь-якої складності. Дихаючий матеріал забезпечує зручність та вільність рухів. У кросівках X Hierro V7 використовується Vibram® Megagrip, яка створює захисну оболонку, що надає міцність та зчеплення.
Придбати пару та ознайомитися з особливостями виробництва фірми ви можете на офіційній веб-сторінці Нью Беланс в Україні. Використовуйте таблицю розмірів, обирайте колір та додавайте фаворити у кошик. Оформлюйте доставку до найближчого відділення пошти або просто до себе додому. Оплатити замовлення ви можете на сайті або при отриманні товару.
Найпоширенішою реакцією людського організму на ті чи інші збудники є алергія. Алергія являє собою сильну реакцію імунної системи. Найбільш поширеними збудниками алергії є: пил, продукти харчування, шерсть тварин, лікарські засоби, комахи, побутова хімія та окремі компоненти. У деяких випадках алергія може протікати непомітно. Однак часто алергічна реакція може викликати анафілаксію – серйозну алергічну реакцію, яка швидко розповсюджується організмом та може призвести до смерті. Тому не можна нехтувати алергією. Важливо завжди при собі мати таблетки від алергії, які врятують вас у непередбачуваних ситуаціях.
Найпоширеніші симптоми алергії та їх причини
Алергію в людському організмі може викликати низка збудників, зокрема:
Побутова хімія. Алергія на побутову хімію найчастіше супроводжується чханням, свербінням носа та очей, нежиттю, почервонінням слизових, різким поколюванням у роті, набряклістю в губах та язику, висипом та навіть анафілаксією. Алергія на побутову хімію може виникнути в будь-який момент, тому важливо в домашній аптечці мати ефективні таблетки проти алергії.
Алергія на укуси комах є найбільш поширеною весною та літом. Вона може викликати: великий набряк, свербіж або висип, задишку, кашель та анафілаксію. Варто пам’ятати, що низка комах є переносниками інфекцій. Тому намагайтесь уникати контактів із ними. Якщо ж укус все-таки відбувся, ви можете прийняти протиалергічні препарати в цілях профілактики.
Алергія на медичні препарати. Також доволі поширена алергічна реакція, яка може спричинити кропивницю, свербіж по тілу, набряки, хрипи та анафілаксію.
Індивідуальна чутливість до продуктів харчування, речовин та складових.
У такому випадку вам слід завжди мати при собі препарати від алергії.
Як лікувати алергію?
Сьогодні придбати ліки від алергії можна практично в кожній аптеці, адже частина таких препаратів відпускається без лікарського рецепта. Однак слід пам’ятати, що самолікування може лише зашкодити вашому здоров’ю та викликати побічні реакції організму.
Рекомендуємо звернутися до спеціалістів, які підберуть вам таблетки від алергії на https://www.add.ua/medicamenti/allergy/ot-allergii-v-tabletkah-i-drazhe/. Для цього слід здати аналізи, які визначать збудників алергії. Більшість препаратів від алергії продаються без рецепту, однак найбільш ефективними будуть ті препарати, які підібрано індивідуально під потреби вашого організму. Придбати ефективні та безпечні таблетки від алергії та ознайомитися з їх відгуками ви можете на сайті «Аптека Доброго дня». Мережа аптек «Аптека Доброго дня» пропонує препарати виключно від перевірених виробників, тому ви можете не сумніватися в ефективності того чи іншого засобу.
Онкоогляд це – процедура, яка обов’язкова для всіх жінок. Мінімум раз на рік із цією метою варто відвідати лікаря-гінеколога. Справа в тому, що захворювання органів статевої системи в останні роки зустрічаються все частіше і дуже часто на перших порах вони проходять взагалі безсимптомно. Чимало захворювань тривалий час “маскуються” і не видають жодних клінічних проявів. А багато жінок притримуються хибної думки: якщо їх не турбує самопочуття, то й огляд у гінеколога їм абсолютно непотрібний. Наші жінки в більшості стукають у кабінет гінеколога, коли, як кажуть у народі, “край треба”. Але в таких випадках може виявитися, що вже втрачено надто багато дорогоцінного часу, а отже – й шансів зберегти здоров’я. Від природи наш організм наділений резервами і певний час “тихо” протистоїть недугам. І аж коли резерви вичерпуються, він починає сигналізувати. Але чи багато часу тоді матиме пацієнтка, щоб зберегти своє здоров’я чи навіть врятувати власне життя?
Якщо захворювання вдається виявити на ранній стадії, то й лікувати його, відповідно, вдаватиметься швидше і ефективніше. І навпаки. Тому навіть якщо жінка почувається добре, регулярні огляди ніхто не відміняв, бо вони необхідні для профілактики проблем зі здоров’ям у майбутньому. Сайт ipoltavets поспілкувався на цю тему з лікарем полтавської клініки “Безега і Ко” Тетяною Ольховською. Пані Тетяна – акушер-гінеколог з 16-річним стажем, лікар ультразвукових досліджень, яка переконана, що найперше завдання лікаря-гінеколога – профілактика і збереження жіночого здоров’я. Та без участі в такій місії самих жінок це зробити нереально.
Кому, що і як часто треба перевіряти?
Консультація гінеколога не потрібна юним дівчаткам, які не живуть статевим життям і яких нічого не турбує в плані дівочого здоров’я. За такими дітьми мають спостерігати батьки і якщо виникають питання, можна приводити дівчаток на прийом до дитячого гінеколога. З 18 років дівчат і жінок приймає гінеколог для дорослих.
За словами пані Тетяни, на те, що і як часто належить перевіряти в гінеколога, впливають ризики розвитку різних патологій у різному віці. Проте більш точні рекомендації щодо обстежень можна визначити з огляду на фактори ризику кожної окремої людини та її особисту медичну історію. Гінекологиня навела наступний приклад. Приміром, у родині жінки, на жаль, траплялися випадки раку молочних залоз. Тоді лікар порадить пройти їй мамографію раніше, ніж її можуть потурбувати тривожні симптоми, або частіше, ніж це варто робити зазвичай. А ще фахівець порекомендує провести додаткові генетичні дослідження.
Перелік найголовніших гінекологічних обстежень
Тетяна Ольховська навела перелік найголовніших обстежень, які слід проходити кожній жінці, щоб зберегти своє здоров’я:
Огляд гінеколога та скринінг на патологію шийки матки
Станом на 2021-2022 роки рак шийки матки – на 4 місці за поширеністю серед гінекологічних недугів у жінок. Ця страшна хвороба спричинила понад 340 тисяч смертей у всьому світі! Та її розвитку можна запобігти, дотримуючись рекомендацій лікаря і не ігноруючи регулярні огляди. За словами фахівчині, наразі існує 3 основні методи цервікального скринінгу (тобто обстеження шийки матки на патологію). Це – цитологічне дослідження мазка (або ПАП-тест); тестування на вірус папіломи пацієнта високого онкогенного ризику (ВПЛ); комбінація двох попередніх методів (або котестинг).
Частота та вид тестування залежить від віку жінки та факторів ризику. Так, для жінок від 21 до 29 років принаймні 1 раз на 3 роки рекомендують ПАП-тест. Тестування на ВПЛ рекомендовано робити не всім жінкам даної вікової категорії. Бо, попри те, що в даному віці частота інфікувань вірусом папіломи висока, переважна більшість ВПЛ-інфекцій проходить самостійно і без наслідків для організму.
Якщо жінці від 30 до 65 років, то ПАП-тест та ВПЛ-тестування рекомендовано проводити кожні 5 років. В окремих випадках ПАП-тест радять проводити раз на 3 роки.
Як зауважує співрозмовниця, в Україні цервікальний скринінг лікарі рекомендують жінкам почати з 18 років. Це обумовлено рядом факторів. Зокрема, несприятливою епідеміологічною ситуацією, високими показниками захворюваності на рак шийки матки та поширеністю його серед досить молодих пацієнток.
Скринінг на рак молочних залоз
Рак молочних залоз – це найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. Він стає причиною смерті понад півмільйона жінок у всьому світі щороку! За умови своєчасного виявлення хвороби, ймовірність одужання пацієнтки становить майже 95%! Тому регулярними обстеженнями нехтувати не варто!
Тетяна Ольховська рекомендує жінкам щомісячно робити самообстеження грудей. Насамперед варто оцінити зовнішній вигляд залоз з опущеними та піднятими руками. Далі пальпувати на наявність припухлостей, утворень, потовщень. Варто звернути увагу, чи немає виділень із соска. Основним методом, який є в розпорядженні фахівців, наразі вважають ультразвукове дослідження молочних залоз (УЗД). Жінкам у віці 40-44 роки лікарі рекомендують робити мамографію щороку з огляду на клінічні обстеження, а також проводити самообстеження молочних залоз.
Скринінг на наявність інфекційних хвороб
До 25 років усім жінкам, які мають активне статеве життя, варто проходити щорічний скринінг на захворювання, які передаються статевим шляхом. А особливо, при наявності факторів ризику (наприклад, поява нового партнера).
Своєчасний профілактичний онкоогляд – це запорука жіночого здоров’я. Огляди у фахового гінеколога безпечні і безболісні. Онкоогляд дозволяє виявити й інші, крім зазначених, на перших етапах безсимптомні чи майже безсимптомні хвороби у жінок. Тому пам’ятайте про важливість онкоогляду і не нехтуйте рекомендаціями лікаря! Бо профілактика однозначно краще за лікування.
Що підтримає ваше здоров’я?
А ще пані Тетяна назавершення дала кілька важливих і нескладних порад, які теж сприятимуть збереженню жіночого здоров’я та реалізація яких залежить насамперед від самої жінки, а не від її лікаря.
У непростому сьогоденні здоровий спосіб життя ми часто відставляємо на другий план. Бо ж буденних турбот, особистих проблем і важких переживань чимало. Але, щоб продовжити вік і не нарікати на здоров’я та самопочуття, пам’ятайте наступне. Візьміть за правило здорові звички, натомість забудьте про шкідливі і намагайтеся уникати людей, які обирають такі пріоритети. Як не важко, та старайтеся боротися зі стресом і будьте при цьому максимально відповідальні, бо надмірний стрес провокує не лише появу жіночих хвороб, а й багатьох інших, а ще – конфлікти у відносинах, безсоння, зайву вагу. Захищайте шкіру від ультрафіолету. Ведіть здорове статеве життя, обдумано турбуйтеся про наступне покоління, починаючи з турботи про себе. Збалансовано харчуйтеся, приймайте вітаміни, проявляйте рухову активність, намагайтеся заряджатися позитивними емоціями і любіть себе врешті: такою, якою вас створив Бог! Робіть профілактичні обстеження в лікарів та самообстеження, бо ваше здоров’я – насамперед у ваших руках. До того ж, здоров’я жінки важливе не лише для неї, а й для благополуччя всієї родини.
Донорська кров, її компоненти і препарати на її основі є одними з ресурсів, які сьогодні як ніколи вкрай необхідні нашій країні. Це – важлива потреба для хірургічних відділень, де виконують різного роду оперативні втручання, пологових будинків – для компенсації крововтрат породіллям, для онкологічних відділень, опікових центрів і, звичайно ж, для військових шпиталів. А ще, за даними сайту ipoltavets, донорської крові та її компонентів потребують пацієнти із захворюваннями крові, люди з певними хронічними недугами, жертви аварій, обстрілів, нещасних випадків, стихійних лих і тому подібне.
Мають у реєстрі кількасот донорів
Решетилівська центральна лікарня ніколи не стояла осторонь такого надважливого процесу як донорство. За словами заступника директора з медичної частини КНП “Решетилівська центральна лікарня Решетилівської міської ради” Сергія Варшавського, цей заклад відноситься до типу медичних установ, які обов’язково проводять забір донорської крові. Такі заходи зазвичай відбуваються в плановому порядку і в тісній співпраці з КП “Полтавська обласна станція переливання крові Полтавської обласної ради”.
Заступник директора з медичної частини КНП “Решетилівська центральна лікарня Решетилівської міської ради” Сергій Варшавський
У Решетилівській лікарні складено реєстр донорів. У цій базі – імена та контактні дані близько 300 мешканців громади, які виявили згоду бути потенційними донорами. Кожен черговий забір крові місцеві лікарі та їх колеги з обласного центру узгоджують заздалегідь, беручи до уваги те, скільки людей мають бажання і змогу стати донорами крові на обумовлену дату. Потому бригада з обласної станції переливання прибуває в Решетилівку, компетентно у взаємодії з місцевими колегами виконує своє завдання і в належних умовах доставляє кров до обласного центру (зокрема, застосовується спеціальний консервант, що не дає крові згорнутися, та відповідні температурні умови).
Крайній забір крові в Решетилівській центральній лікарні було проведено в лютому 2023 року. Поділитися життєво важливим ресурсом тоді зголосилися 80 людей. Було заготовлено 36 літрів крові. Наступний забір крові планується не раніше, ніж за три місяці.
Фахівець Полтавської обласної станції переливання крові проводить забір крові від донора в Решетилівській центральній лікарні
Хто може поділитися життєдайною кров’ю?
Як зауважує Сергій Варшавський, донором крові може стати кожен дієздатний громадянин України, якому виповнилося 18 років (або іноземець з посвідкою на проживання), який дав на це згоду, пройшов відповідне медобстеження і не має протипоказань: тимчасових (наприклад, грип, ковід та ряд інших хвороб) чи абсолютних (приміром, захворювання крові, вірусні хвороби печінки, артеріальна гіпертензія). За 3 дні до дня кровоздачі необхідно відмовитися від вживання анальгетиків та аспірину, а ще ліків, що мають ці речовини у своєму складі, бо вони погано впливають на зсідання крові. За 48 годин до процедури не варто вживати жирну, молочну, смажену, копчену їжу, соління. Перед процедурою треба гарно виспатися, з’їсти легкий сніданок (солодкий чай чи щось дієтичне). Мінімум за годину до кровоздачі не рекомендують паління. Якщо людина, яка планувала здати кров, відчуває нездужання, від кровоздачі треба утриматися.
Старша сестра медична стаціонарних відділень Решетилівської центральної лікарні Любов Каленіченко працює з реєстром донорів
Після процедури донору належить хвилин 15 відпочити. У Решетилівській центральній лікарні донорів після забору крові традиційно пригощають чаєм та печивом. Якщо людина, яка здала кров, відчула запаморочення чи слабкість, вона має повідомити про це медперсонал (і в жодному разі не ігнорувати це і не сідати за кермо). Пару годин рукою, з якої брали кров, рекомендують нічого не піднімати, ближчі 12 годин варто уникати важких фізичних навантажень на весь організм, дві доби після здачі крові треба повноцінно і регулярно харчуватися та вживати не менше 2 літрів рідини на добу (рекомендують воду, соки, чай, але не алкоголь). Також 3-4 години після кровоздачі не потрібно знімати з руки пов’язку або її мочити, це допоможе уникнути синця. Наступного разу донор може здати кров після рекомендованої перерви (зазвичай через 3 місяці). Медики наголошують, що чоловікам рекомендовано здавати кров не більше 5 разів у рік, жінкам – не більше 4.
Вчені довели, що донори мають менший ніж інші люди ризик захворіти на серцево-судинні недуги (зокрема через кращий баланс холестерину). Людей, які постійно здають кров хоча б раз у півроку, рідше спіткають інфаркти та інсульти, рак легень, шлунку, гортані й прямої кишки, хвороба гемохроматоз. Донори рідше стикаються з різного роду запаленнями і їх організм краще бореться з вільними радикалами, ланцюгові реакції яких провокують різні хвороби. Донори відповідальніше за інших стежать за власним здоров’ям, а ще їм регулярно і безкоштовно роблять аналізи на гемоглобін, гепатити В і С, сифіліс та ВІЛ.
У період широкомасштабної війни кількість донорів зросла
Держава сплачує донорові близько 44 гривень одноразової виплати, також йому надається право на день відпочинку (який варто використати до найближчої відпустки чи в її рамках) та ряд інших пільг згідно закону “Про донорство крові та її компонентів”. За словами співрозмовника, в рамках однієї процедури в решетилівських донорів беруть 450 мілілітрів крові (це порівняно невеликий об’єм, бо в організмі дорослої людини – до 5,6 літрів крові).
В умовах воєнного сьогодення “банку” крові необхідні всі групи крові, які існують. Та й в мирний час медики завжди намагалися забезпечувати наповнення резервів для усіх груп. У період широкомасштабної війни кількість людей, які хочуть поділитися донорською кров’ю, суттєво зросла, як і потреба в крові та її препаратах. Люди з патріотичних міркувань наважуються на це все частіше й легше відкидають усі вагання. Приріст нових донорів помітний і в Решетилівській громаді. Люди нерідко дзвонять до медзакладу (особливо після масованих атак ворога в регіонах, у яких страждає населення, після нещасних випадків і т.п.) та пропонують свою кров.
МОЗ спростовує міфи про донорство
“Нині забір донорської крові прирівнюється до трансплантації. Тому до цього процесу є жорсткі вимоги: починаючи від процедури відбору донорів і взяття крові, до її трансплантації, зберігання і застосування”, – говорить Сергій Варшавський.
Тому і в Міністерстві охорони здоров’я України наголошують, що ці обставини вщент розбивають різні необгрунтовані міфи про донорство. Так, у МОЗ запевняють, що донорство крові – процедура абсолютно безпечна і життєво необхідна. Для забору крові у наших медзакладах застосовують одноразові стерильні системи, окремі для кожного донора.
Донорську кров здають мільйони громадян світу і для багатьох донорство є особистим покликом гуманності і звичною процедурою. В Україні завжди є потреба в різних групах крові, а не лише в рідкісних її видах. Якщо донор здає кров не для негайного переливання конкретному реципієнту, то вона надійде в загальний “банк” крові. І таким чином кров донора з Решетилівки може врятувати людину в будь-якому регіоні нашої країни. Крові нерідкісних груп теж потрібно багато, бо людей, які її потребують, також чимало. Та й громадян, які можуть і хочуть поділитися кров’ю, на жаль, відносно невелика кількість (з можливих 60% на планеті це приблизно роблять 5%).
У МОЗ переконують, що донорство – це не боляче, не довго і не страшно. Бо найнеприємніше в цій процедурі – хіба що миттєвий укол, а забір взагалі триває близько 10 хвилин. Він проводиться контрольовано в передбаченому об’ємі і не призводить до погіршення здоров’я донора. Адже організм людини нормально і навіть позитивно “відгукується” на цю процедуру та має біологічно швидку реакцію відновлення крові. Держава надає донорську кров безкоштовно для військових, внутрішньо переміщених осіб та ряду інших категорій громадян, які її потребують.
Полтавщина має щедрі природні водні ресурси. В основі цього багатства – мінеральні води Миргородщини, Великобагачанщини, Новосанжарщини, Кременчуччини, Хорольщини та інших куточків регіону. Мінеральні води Полтавщини за хімічним складом належать до гідрокарбонатно-хлоридно-натрієвих і хлоридно-натрієвих. Їм властива мінералізація, тому їх успішно використовують для лікування різних захворювань і просто вживають з користю для організму. Найбільшу лікувальну цінність у регіоні має миргородська мінеральна вода. Інші мінеральні води Полтавщини використовуються здебільшого як столові, зазначає сайт ipoltavets.
Цілющу воду спершу визнали… непридатною для пиття
Вчені виявили, що глибоко в надрах Полтавщини знаходяться величезні ресурси мінеральних солей, які насичують родовища миргородської мінеральної води. Колись давно на 600-метровій глибині внаслідок потужних тектонічних процесів виник Миргородський прогин. Мінеральні сольові пласти прорвали шар земної породи і утворили гігантський жолоб, де набралася величезна водна маса. Так з’явилося Миргородське родовище. Воду звідси добувають більше 100 літ.
Кажуть, що виявили корисну воду в Миргороді ще 1912 року. Це сталося під час пошуків джерел для водозабезпечення міста. Цікаво, що знайдену воду, яка мала солоний смак і запах сірководню, спершу визнали непридатною для пиття. Тому викопаний колодязь просто засипали… Згодом місцева влада вирішила використовувати воду, але виключно у господарських цілях – для протипожежних заходів і для лазні. Але незабаром люди помітили цілющі властивості цієї води, звернули увагу на це зокрема й лікарі. Велику роль у корисній для суспільства справі (як і загалом у розвитку та благоустрої рідного міста) відіграв земський лікар, генерал-майор медицини, дійсний статський радник, голова Миргородської міської управи Іван Андрійович Зубковський. Саме він і виступив з ініціативою дослідження лікувальних властивостей миргородської води. 22 лютого 1914 року під керівництвом Зубковського було відкрито Миргородське мінеральне джерело.
І.А.Зубковський
В 1915-1916 роках з ініціативи Івана Андрійовича воду дослідили й дозволили використовувати з лікувальною метою. Зубковському належала й головна роль у підготовці до відкриття курорту на базі мінерального джерела, що сталося в квітні 1917 року. У цій водолікарні він згодом став лікарем-ординатором, санітарним лікарем і почесним консультантом. У своєму дітищі-оздоровниці славний миргородець працював до кінця життя. 1918-го Іван Зубковський організував на курорті розлив газованої мінеральної води в пляшки. 1927 в місті з’явився завод мінеральних вод. У подяку за всі добрі справи земляки встановили Почесному громадянину міста пам’ятник, кілька меморіальних дошок, назвали на його честь вулицю й провулок.
Допомагає подолати більше сотні хвороб
Виявилося, що миргородська мінеральна вода має постійну температуру – 21,2 градуси за Цельсієм, належить до слабомінералізованих хлоридно-натрієвих вод і за показниками хлористого натрію дуже близька до мінеральних вод таких знаменитих курортів як Баден-Баден, Аахен, Бад-Зоден в Німеччині.
Перша водолікарня курорту Миргород
У радянський період родовище грунтовно почали вивчати з 1965 року. Це робила союзна державна комісія, яка за запасами корисних копалин визначила, що родовище практично невичерпне і може слугувати ще сотні літ, а лікувальні властивості води з часом не змінюються. У роки незалежності родовище досліджувала Державна комісія України по запасах корисних копалин.
Вживання цілющої миргородської води сприяє в лікуванні більш як сотні недугів. Це – хвороби шлунково-кишкового тракту, печінки, жовчних шляхів, підшлункової залози, цукровий діабет, недуги серця і болі в суглобах, проблеми з зайвою вагою, захворювання нервової системи (вода дає заспокійливий ефект), застарілі інфекції носоглотки, сечостатевої системи та інше. Кожне захворювання лікують за окремою прописаною лікарем схемою, залежно від його стадії, загального стану пацієнта, індивідуальних особливостей організму і т. д. Та варто пам’ятати, що мікроелементи мінеральної води сприяють посиленому виділенню шлункового соку, тому миргородську мінеральну воду призначають тільки при зниженій, нульовій та нормальній кислотності. Ця вода унікально поєднує лікувально-профілактичні властивості з якостями відмінного столового напою для щоденного вживання, чому сприяє її помірна мінералізація.
Перша свердловина мінеральної води в Миргороді
Відмінна складова лікувальних процедур
Миргородський курорт, де успішно застосовують місцеву корисну воду, з метою оздоровлення вже відвідали гості з десятків країн світу. Тут є кілька мінеральних свердловин глибиною близько 700 метрів. Воду на курорті вживають у первозданному стані. А ще вона – головна складова лікувальних ванн (є чимало їх різновидів: мінеральні, перлинні, вуглекислі, кисневі, азотні, вихрові), душів, грязевих та інших процедур на основі досягнень сучасної медицини.
У складі мінеральних миргородських вод є численні хімічні елементи, які чудово діють на людські органи і системи. Так, натрій підтримує водний баланс організму і посилює шлункову секрецію (як і хлор), кальцій усуває запалення, йод стабілізує роботу щитовидної залози, знищує шкідливі бактерії, кремній позбавляє токсинів і запалень, мідь сприяє утворенню гемоглобіну, обміну речовин, виробленню колагену, бром допомагає загоєнню виразок у шлунку і кишківнику, поліпшує роботу серця і нервової системи, магній покращує виділення жовчі, нормалізує холестерин, усуває біль, залізо зміцнює імунітет, виводить токсини, позитивно впливає на склад крові, фтор теж корисний для крові, імунітету, кісток, волосся й зубів. Воду застосовують і для оздоровлення вагітних, дітей, людей похилого віку, чорнобильців і тих, хто переніс онкологію (бо вона виводить з організму токсини), хворих у період нестійких ремісій. Вона піднімає загальний тонус організму, посилює імунітет, знімає втому і стреси.
Цікаво, що за десятки літ хімічний склад води не змінився. Принаймні так переконують зокрема її виробники. Властивості корисної води детально і неодноразово описані в науковій літературі.
Одна з кращих мінеральних вод світу
Згідно висновків спеціальної комісії, ресурс Миргородського родовища мінеральних вод мають право експлуатувати місцеві курорти й санаторії для лікування населення, а заводи – для розливу в тару як лікувально-столову воду. Багатьом жителям регіону й за його межами чудово відомі такі продукти як мінеральна вода “Миргородська”, очищена питна вода “Старий Миргород”, питна газована вода “Аляска”, столова вода “Сорочинська” та ін.
Так вода, що видобувається на Миргородському заводі мінеральних вод, надходить з глибини більше 700 метрів. Є дані, що в цих надрах закладено слої за Палеозойської і Мезозойської ери, в які не досягає техногенне забруднення, тому вода має відмінну чистоту і не має домішок. Можна сказати, що вода з Миргородського родовища – одна з найпопулярніших в Україні. Знають і вживають цілющу воду з Миргородщини й у США, Ізраїлі, Німеччині та в інших країнах. Миргородці пишаються тим, що місцеву мінеральну воду заслужено відносять до кращих мінеральних вод у світі.
Патріарх Константинопольський Афанасій ІІІ Пеларій або Святитель Афанасій Цареградський, Афанасій Сидячий чи Лубенський Чудотворець Афанасій народився далеко від України. Та, як розповідає ipoltavets , Бог не просто привів його на нашу землю, а благословив спочилого тут святителя на нетління й чудеса.
Тричі на патріаршому престолі
Афанасій (в миру Олексій) був греком за національністю і народився 1597 року на острові Крит. Походив з благочестивого знатного роду. Мав гострий розум, відмінну освіту й християнське виховання. Міг зробити відмінну кар’єру в світському житті, але обрав постриг і релігійний шлях. Святителя Афанасія тричі обирали патріархом Константинопольським: у 1634, 1635, 1652 роках. У релігійному житті він зазнав чимало поневірянь і щоразу, з тих чи інших причин, перебував на престолі дуже нетривалий час. Благочестивий прославився чернечими подвигами в монастирях Солоніш, Афону, Єрусалима. Подвизався два роки в келії на Афоні.
Останній рік життя святитель присвятив організації протиосманської коаліції московщини, Гетьманщини та Молдови з метою звільнення Східної Православної Церкви від впливу турків, які зокрема заборонили християнам-грекам відкрито сповідувати свою віру. У пошуках підтримки російської православної церкви взимку 1653 року він відправився до московщини. Шлях його проходив через змучену визвольною війною Україну. Афанасій зокрема відвідав Чигирин, де його гостинно зустрів Богдан Хмельницький і передав особисте доручення до російського царя Олексія Михайловича (Романова). У москві Афанасія з великими почестями прийняли церковники, цар і православний люд. Назад у Галац Афанасій добирався знову через Україну. Але дорогою в Брянських лісах його побили і пограбували розбійники.
«Бажає душа моя в цьому монастирі грішне моє тіло погребити»
В Україну Афанасій прибув з дуже слабким здоров’ям. В лютому 1654 року він змушений був спинитися в Мгарському Спасо-Преображенському монастирі біля м. Лубни на Полтавщині. Його гостинно зустріла монастирська братія. Коли ігумен Петроній Левкович підійшов по Патріарше благословення, то змучений Афанасій мовив: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне моє тіло погребити». 5 квітня 1654 року святитель тут і упокоївся. Його поховали в храмі під амвоном, біля церковних воріт, у сидячому положенні, як і належить ховати східних патріархів за грецьким звичаєм. На Патріарху були архієрейські шати, в руку вкладено посох. Його посадили в крісло і на нім помістили в кам’яний склеп.
Тож святителя Афанасія названо Лубенським у зв’язку з місцем його упокоєння і зберігання потому його мощей. А народ назвав його Афанасієм Сидячим, через спосіб поховання. У 1662 р. (за 8 літ по смерті Патріарха) Газський митрополит Паїсій Лігарид, проїжджаючи через Лубни, просив показати йому гробницю святителя. Коли з благословення Київського митрополита її відкрили, храм наповнили пахощі. Тіло Святішого Патріарха було ціле, нетлінне, тільки на руці, якою він тримав цілу палицю, бракувало кілька пальців. Священний одяг зітлів, крісло згнило. На мощі Святішого Патріарха одягли нові ризи та поклали у церкві Преображення Господнього зовні. Того ж року Патріарха канонізували. Його пам’ять вшановують 15 травня (2 травня за ст. ст.). Бог благословив спочилого святителя нетлінням і чудесами. Бо відтоді його мощам стали поклонятися віряни. Слава про чудотворні здібності Афанасія Сидячого поширилася за межі Лубенщини. З вірою та надією тисячі людей за сотні верст йшли до Мгарського монастиря, де святитель сидів у дорогоцінній гробниці десятки літ. Й десятки вірян свідчили, що достатньо одного дотику до його нетлінного тіла, щоб зцілитися.
Чудеса
Є дані, що 25 травня 1813 р. при мощах святителя Афанасія зцілилася княгиня Волконська. Вона прибула з Москви, бо тричі почула такий наказ уві сні і бачила обитель на горі, а там – святителя, який сидить. Родичі розповіли їй про чудотворця Афанасія з лубенської обителі. Княгиню до церкви принесли на килимі і поклали поблизу мощів святителя. Вона прослухала літургію, молебень і її віднесли в готель. Того ж вечора жінка сама встала з постелі і на здивування прочан прийшла до церкви на вечірню.
Іншим разом у м. Анані в родині полковника Івана Аргамакова був зцілений п’ятирічний син. Аркадій захворів на тяжку форму лихоманки. Його марно лікували найкращі лікарі і знахарі. Біля ліжка вмираючого єдиного сина мати Олімпіада в розпачі згадала про святителя Опанаса Лубенського і почала щиро молитися. Раптом жінка побачила святого і почула від нього, що син видужає. Сили хлопчика стали прибувати з кожним днем. Ставши дорослим, в чині полковника Аркадій завжди мав при собі образ святителя Афанасія, відвідав Лубни для поклоніння йому.
Відбулося й багато інших чудес, пов’язаних з мощами святителя. У 60-х роках ХІХ ст. було складено його житіє з описом таких див.
Мощі… в музеї
У 1922 році в Україні почалося вилучення більшовиками церковних цінностей. З Харкова в Лубни приїхав нарком на прізвище Середа з листом від ініціатора фізичного терору на окупованих українських територіях Григорія Петровського, де вимагалося вилучити раку Афанасія Сидячого (скриня з мощами була з чистого срібла і важила більше як 4 пуди – до 70 кг). Населення ринуло в монастир. Десятки тисяч вірян оточили собор і не давали безбожниками наблизитися до мощів. Священики чергувалися, щоб служба йшла цілодобово. Тоді влада почала поблизу монастиря військові навчання. Не допомогло. Але з підходом жнив люди змушені були роз’їхатися й розійтися. Входи до храму звільнилися. Ченці самі переклали мощі Афанасія в дерев’яну труну. А срібну раку комісари відвезли в Харків, храм ще й розграбували.
На що натякає святитель Афанасій?
В Харків (тоді столиця України) мощі Вселенського Патріарха святителя Афанасія були перенесені 1930 року. Кажуть, ніхто не насмілювався їх підняти, аж поки якийсь антихрист не зголосився за це за 300 карбованців. Боячись ускладнення міжнародних відносин (Афанасій був греком) і через унікальність мощей влада не наважилася їх знищити. Вони стали… експонатом у Харківському міському історичному музеї. 1943 р. було знову відкрито Харківський Благовіщенський кафедральний собор, куди й перенесли святі мощі. Ще в ті часи ставилося питання про повернення їх у Лубни. Та донині мощі святителя Афанасія спочивають у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі Харкова. Він належить московському патріархату, який не має наміру віддавати цінні реліквії. Хоча Мгарський монастир (давніший за харківський храм) має перше право на зберігання мощів Афанасія Лубенського.
1997 року на дзвіниці собору в Харкові сталася пожежа. Представники собору назвали її підпалом і казали, що собор і мощі святих угодників, які там перебувають, вберіг Бог. На Лубенщині ж місцеві віряни дотримуються думки, що в їхньому храмі тисячі хворих щороку навідували мощі в надії на зцілення і багато людей його отримували. А про подібні дива в Харкові, мовляв, не чути… Навпаки, 1974 року впав хрест із дзвіниці Благовіщенського собору, в 1996 році новий хрест зігнув вітер, а тільки його відремонтували, сталася згадана пожежа, в якій згоріла баня з хрестом. І відбулися такі події саме в ті роки, коли Мгарський монастир активно почали відновлювати. То, може, чудотворець Афанасій натякає, що його мощі мають бути там, де він заповідав бути похованим?
Людство періодично випробовують жахливі епідемії. Прикро, та намагання їм протистояти часто було марним і завершувалося величезними втратами: смерть безжально косила цілі населені пункти, а ескулапи в різних куточках світу безуспішно металися у пошуках виходу з тенет холери, дифтерії, віспи, малярії чи якоїсь іншої пошесті. Однією з найстрашніших напастей була чума. В Європу вона навідувалася чи не кожне століття. Моровиця вражала людські легені й лімфу, призводила до збільшення лімфатичних вузлів. Від неї вмирали мільйони людей, йдеться на сайті ipoltavets.
Інфекції приходили непомітно, а згодом просто вибухали
Століття за століттями всілякі пошесті приходили і в українські губернії у складі російської імперії. Не була винятком і Полтавська. Інфекційні недуги прибували в Україну насамперед зі східного напрямку. Поширенню епідемій сприяли міграція й перенаселення в містах (це були різні прибулі, зокрема й військові контингенти), та інші фактори. Інфекції оселялися в населених пунктах спершу непомітно, а тоді просто вибухали і врешті минали. Варто наголосити, що для їх подолання держава тривалий час надавала перевагу саме карантинним методам. Для боротьби з епідемією залучали додатковий медперсонал, проводили дезінфекції територій і приміщень, встановлювали санпости. Але організація діяльності карантинних і медичних служб, як в окремих губерніях, так і в масштабах цілої держави, не була ефективною. Хоча в цих умовах, з обмеженими повноваженнями і фінансами, земства і міські управи максимально старалися подолати пошесті, що завдавали чималих людських і економічних втрат. Приміром, для підготовки нових кадрів Полтавське земство на базі губернської земської лікарні заснувало фельдшерську школу і керувало нею. Серед інших дисциплін тут вивчали й епідеміологію. Та загалом розвитку епідеміології і мікробіології не приділялося належної уваги. Наукові досягнення медицини ставали прикладами протиепідемічної практики не так швидко, як хотілося б. Медикам до 1850-х років було складно діагностувати епідемії через невиразну клінічну картину. Наприклад, ще в 1860-х практикуючі лікарі вважали, що поширенню епідемій сприяє… стан атмосфери і різкі погодні зміни. Аж у кінці ХІХ століття епідемії систематизували й почали вивчати. Та й населення в більшій мірі не виявляло бажання дотримуватися санітарно-гігієнічних норм. Люди майже до кінця ХІХ ст. масово не мали усталених навичок соціальної й особистої гігієни та не зважали на правила санітарії. Воду постійно забруднювали побутовими й промисловими відходами. Чумну хворобу активно переносили блохи та воші… Зусилля медиків і чиновників намагалася підтримувати інтелігенція, зокрема пропагуючи в літературі правила гігієни і санітарні норми. Генієм свого часу і засновником вітчизняної епідеміології називають лікаря Данила Самойловича, який у 1784 році у боротьбі з чумою в Кременчуці провів надзвичайні дослідження, що принесли йому всесвітню славу. Свої здобутки лікар задокументував у праці “Короткий опис мікроскопічних досліджень про суть отрути чумної, що їх провів у Кременчуці Данило Самойлович”. Чимало для поширення інформації про епідемічні захворювання зробив фельдшер Г.Коваленко (працював у Чернігівській земській управі і в Полтавській думі), який уклав для населення книжки про чуму, холеру, дифтерію.
Данило Самойлович український лікар, засновник епідеміології в російській імперії, який рятував від моровиці ряд українських міст, зокрема Кременчук на Полтавщині 1784 р.
Полтавська битва лишила по собі моровицю
Жахлива чумна напасть Полтавщину не оминала неодноразово. Так, приміром, вона оселилася в Полтаві та за її межами 1709 року після Полтавської битви, участь у якій взяли союзні війська шведського короля Карла ХІІ, українського гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, яким протистояла армія російського імператора Петра І. У Полтавській битві втрати шведської армії становили до 10 тисяч людей убитими й пораненими, втрати противника не налічували й половини цього числа, але становили теж тисячі.
Коли жахлива битва минула, її поле було вкрито тисячами трупів. Кілька днів їх не закопували (згодом за переказами на полі Полтавської битви біля села Побиванка було поховано до 9 тисяч шведів). Не лише територію побоїща, а й місто Полтаву охопив страшенний сморід. А незабаром в Полтаву прийшла чума… Вертаючись з гонитви за Карлом ХІІ, Петро І навіть не заїхав у місто, спинившись у сусідній Решетилівці. На пам’ять про страшне лихоліття Полтаві лишилася вулиця Панянка, так кличуть і гору на околиці міста. Про походження назви Панянка існує кілька легенд
Про боротьбу з епідемією складали перекази
Так одна з легенд розповідає, що коли чума безжально косила людей, місцевому сотникові наснилася дівчина-панянка. Вона порадила викопати криницю з чистою водою і вказала, в якому місці це зробити. Сотник дослухався панянки і чума відступила… А полтавська вулиця отримала назву на честь панянки-рятівниці.
Панянківський узвіз
Інша легенда пов’язана з горою Панянка, яка колись була передмістям і доходила до Черкаського бастіону (однієї з важливих місцевих захисних фортець). Вона гласить, що 1709 року на Полтавщині була епідемія чуми. Та ще й з Персії налетіла сарана, яка поглинала поля. Тоді якась місцева панянка порадила людям викопати під горою з бастіоном криницю і пити звідти воду. Копачі натрапили на джерело з цілющою, чистою і смачною водою. Чума минула. Вдячні люди назвали гору Панянкою, як раніше дівчат-містянок називали… Хоч ця легенда, як і кожна, є сумнівною, та її можуть підкріпити певні історичні факти. В цитаделі (найбільш укріплена ділянка фортеці) справді бракувало джерел питної води. Тому генерал-квартирмейстер шведської армії Аксель Гілленкрок, який керував облогою Полтави 1709 року, й мав намір насамперед захопити передмістя, бо там було чимало криниць і джерел. Поширенню чуми справді сприяла мала кількість криниць, бо там масово пересікалися здорові люди й носії зарази. І відкриття додаткових джерел у різних районах Полтави, та інші засоби боротьби справді могли поліпшити санітарну ситуацію. А ще на поч. ХІХ ст. російський художник І.Стадлер на гравюрах зобразив околиці Полтави. І на гравюрі 1804 року є згадана гора Панянка і криниця біля шляху
Гравюра І.Стадлера
Про історію порятунку міста від невідомої хвороби неодноразово розповідали і в місцевому “Полтававодоканалі”. Йдеться про це й в одній із книг про історію підприємства автора О.Єрмака. Мовляв, Полтава потерпала від відсутності чистої і якісної питної води століттями. А одного року люди почали сім’ями гинути від моровиці. Одній красуні-панянці наснилося, що до неї прийшов старець у білій одежі. Дід запитав, чому красуня одна сумує вдома, а не в дівочому колі. А у відповідь прозвучало, що коли смерсть гуляє, іншим не до вечорниць. Тоді порадив дід панянці піти в яр і знайти під горою джерельце. Як з нього води випити – жодна пропасниця нестрашна! Панянка розповіла про дивний сон сусідам і поширилася новина від двору до двору. Повірили полтавці в сновидіння, знайшли джерело і моровиця покинула місто. Відтоді гору звуть Панянкою… І подібних варіантів легенди є багато. До слова, саме на Панянці в 1899-1900 роках заклали першу артезіанську свердловину міського водопроводу, воду звідти вчені вважали придатною для лікувальних процедур.
Чумне жахіття 1829-го
Ще одна потужна епідемія чуми в Полтавській губернії сталася 1829 року. Тоді для населених пунктів було ухвалено перелік настанов, що мав зупинити хворобу. На виїздах з населеного пункту встановлювали пости, які запобігали безконтрольному руху. За таємний перетин “кордону” карали смертною карою. На кожній карантинній заставі перебував лікар.
Костюм чумного лікаря з’явився в 17 ст. Середньовічних лікарів захищав довгий шкіряний плащ, шкіряні штани, черевики, рукавиці і капелюх (все це вкривали воском чи жиром). А ще була маска у вигляді дзьоба, начинена сушеними квітами, травами й губками, просоченими камфорою чи оцтом
За доставку провізії в карантинне поселення відповідав спеціальний комісар. Двері та ворота у дворах мали бути замкнені. На вулицях перебували лише ті, хто мав дозвіл. Жодних масових заходів чи будівництва, не діяли й громадські місця, в т.ч. церкви. Рекомендували харчуватися свіжими продуктами, часником, хроном та обмежити вживання риби і м’яса. Людям пояснювали, що всі заходи – заради їх добра, а їх невиконання може мати летальні наслідки. Заборонялося піднімати речі на вулиці, приймати в домі жебраків. Котів і собак вбивали, а інших свійських тварин не випускали на вулицю. Торговці не мали дозволу заїжджати в місто, торгівлю проводили на карантинній лінії розмежування. Покупці платили гроші, кладучи їх у посудину з оцтом. Ті, хто прибували здалека, мали при розмові стояти на відстані і щоб вітер дув у їхній бік. Всіх, хто перетинався з хворими, зобов’язували пройти тритижневу обсервацію. За тим, щоб будинки хворих не відвідували, теж стежили. Людей сортували в окремі, оточені огорожею, лазарети: для хворих, сумнівних пацієнтів та для спостереження. Покійників поспішно за прописаною процедурою хооронили, обсипавши вапном. Усі їхні речі спалювали (їх строго забороняли лишати чи закопувати), як і оселі…
Валентина Чемериса, для якого письменництво було не заняттям, а життям, називають унікальною постаттю в українській літературі. Він — відомий журналіст, різножанровий письменник, який вважав, що життя людини варто вимірювати не кількістю прожитих літ, а тим, який вона лишила слід на землі і скільки добра подарувала іншим людям. Далі на ipoltavets.
З роду творчих і роботящих
Валентин Чемерис народився 8 липня 1936 р. у селі Заїчинці нині Кременчуцького району на Полтавщині. Зважаючи на походження, легко зрозуміти корені його псевдонімів: Грицько Псьол, Сидір Хоролець (Псьол і Хорол — річки з тієї місцевості) та В.Заїченський (від назви села).
Письменник був переконаний, що уміння бачити прекрасне, творити й переповідати, не падати духом у важкі часи він перейняв від предків. Його прадід Артем був винахідливим, говірким, вправно дивував і розігрував оточуючих. І це не зважаючи на те, що 33 роки свого життя він був кріпаком. Цей чоловік прожив 105 літ і, може, жив би ще, якби не голод 1933-го… Дід Макар запам’ятався як дуже роботящий, бо й хвилини не міг сидіти без діла. Батько Лука наділив сина любов’ю до літератури, навчив цінувати гумор та майстерно жартувати. Він теж був на всі руки майстром, а ще особистістю творчою. Читав напам’ять “Кобзаря” Т.Шевченка та цитував “Енеїду” І.Котляревського, брав участь у сільській самодіяльності, особливо добре грав комедійні ролі. Кажуть, Лука навіть з дружиною Олександрою (на рік молодшою за нього ученицею) познайомився у робочо-творчій круговерті. Лука Чемерис з друзями організував хату-читальню, згодом став її завідувачем, а потім учителем, входив у спілку “Геть неписьменність!”. Луку в рідному селі дуже поважали, з 14-ти літ його називали на ім’я та ім’я по батькові. На посаді інструктора райкому батько старався вирішити різні тяготи селян. 1939 року, через призначення його на іншу посаду, родина перебралася на Київщину. 1941-го батько добровольцем пішов на фронт. Дружина з п’ятирічним сином Валентином, поневіряючись, повернулася у Заїчинці. За тиждень село на два роки окупували німці. Батько з війни вернувся важкопораненим, з ураженими легенями, та рідні якось його виходили. Коли війна відступила, Луку призначили головою колгоспу. Поранення, життя в проголодь і важка праця підкосили його здоров’я і він помер 8 травня 1945-го… Ховали земляка усім районом. Втрата батька, повоєнне дитинство лишили рубці у душі Валентина Чемериса і навчили цінувати час, подарований долею…
Полтавщина — тепло у серці
На Полтавщині Валентин Чемерис прожив 16 років. 1953-го через погіршення здоров’я підлітком переїхав з матір’ю у Дніпропетровськ, щоб лікуватися в лікарні ім.Мечникова. У Дніпропетровську він прожив 40 літ. Тут навчався, працював на підприємствах, згодом журналістом у редакціях обласних газет, редактором видавництва. А 1989-го очолив Дніпропетровську організацію Спілки письменників України. Місто стало як рідне.Та про Полтавщину казав так:
“ При слові “Полтавщина” в мене щемно тепліє біля серця… Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів — козаків і селян, край роду мого, а це навічно…”.
З 1993 року Валентин Чемерис жив і працював у столиці заступником головного редактора і заввідділом сатири в газеті “Літературна Україна”. з 1993 по 1994 був головним консультантом з питань літератури в адміністрації Президента України Леоніда Кравчука (згодом він напише роман-есей «Президент», присвячений темі незалежності нашої держави та діяльності згаданого президента). Пізніше була у біографії письменника ще одна президентська “робота”, але сучасники сприймають її з іншим враженням ніж попередню. Під час виборчої кампанії 2004 року В.Чемерис працював у штабі кандидата в президенти В.Януковича і написав брошуру “Загадка Віктора Януковича. Спроба дослідження”, яку “Партія Регіонів” видала більш як мільйонним тиражем.
У 1994-1995 рр. В.Чемерис — заступник головного редактора журналу “ВУС”, пізніше — заступник головного редактора в “Літературній Україні”. З 1996 по 2001 р. — секретар Національної спілки письменників України, член її Президії та Вищої ради.
Після смерті першої дружини письменник одружився вдруге. Від першого шлюбу мав сина і доньку. Помер Валентин Чемерис у 80 років (4 грудня 2016 р.) в Києві, до останнього сподіваючись, що, проживши скільки дав Бог, зустріне на тім світі “всіх дорогих і рідних Чемерисів”. 2018 р. вийшов його автобіографічний роман «Це я, званий Чемерисом…».
Дивував літературною працездатністю
Він мав вражаючу творчу працездатність. Багато читав зі школи, особливо любив історію, і вже тоді сам мріяв писати книги, а бібліотеку називав другим домом.
“…народився я з волі батьків своїх, а письменником народився лише з власної волі й бажання. Тільки зі своєї – і нічиєї іншої», — наголошував Валентин Чемерис.
Творчий шлях письменник почав як сатирик-гуморист, потім розвинувся в інших жанрах. Сучасники казали, хоч його жарти притягували оточуючих, але… песимізм був однією з головних рис характеру письменника. Мовляв, це тому, що справжній талант бачить глибше і більше ніж інші. Він регулярно видавався з 1962 року і довго був одним із провідних письменників-сатириків, чиї твори друкували десятки періодичних видань. Павло Глазовий зазначав, що його земляк з Семенівщини належить до когорти ведучих сміхотворців України, що доброму вигадьку шуткареві не позичати фантазії. А ще називав його гумористом від Бога, сміхотворцем високого рангу, без якого українську гумористику не уявити.
Та творча спадщина автора дуже розмаїта. Це різножанрові твори: гумористично-сатиричні, історичні, пригодницько-фантастичні, автобіографічні. Усі вони сповнені оптимізму. В історичних романах, історичних та інших повістях, оповіданнях, романах-есеях, новелах, автобіографічних, публіцистичних та інших творах письменник порушує вічні теми і проблеми. Він є автором і творів для дітей, деякі з них вивчають у школі.
Та найпомітніше місце в творчості В.Чемериса займають історичні твори. Він вважав, що Україна має давню величну культуру та історію, великий досвід боротьби за незалежність. І що від ставлення до історії залежить, якими будуть прийдешні покоління й часи. Робив глобальну роботу по вивченню історичного матеріалу і, вміло його подаючи, виконував благородну патріотичну місію.
Один з найкращих історичних романів автора — «Ольвія», тривалий час заборонений. Він увійшов до 30-томної бібліотеки шедеврів історичних романів України, мав неймовірний успіх у критиків, читачів і приніс автору Всеукраїнську літературну Аркадієвську премію. Першою ж читачкою «Ольвії» стала його донька, яка в 6 класі прочитала роман в рукописі, написала в шкільному читацькому щоденнику перший відгук на цей твір і отримала оцінку «відмінно». А от рукопис повісті «Маруся Чурай» “загубили” у видавництві й тільки в 1989 році (через 13 літ!) твір надрукували в скороченому варіанті в обласній газеті.
Найкращі історичні романи автора увійшли в серію “Історія України в романах” видавництва “Фоліо”.
Написав понад 70 книжок
Автор умів опрацювати історичний матеріал і цікаво подати його в кожному творі, інтригувати, робити несподівані сюжетні ходи, використовував яскраві образи, які “вмикали” уяву читача, залишали відголоски в душі, викликали почуття гордості за свій народ. Історично-художня проза письменника формує у читачів патріотизм і розуміння, що майбутнє України залежить від кожного українця.
Він називав письменствожиттям, його сенсом і вірою в завтра, киснем для дихання.Валентин Чемерис прожив довгий плідний вік. До останнього зберігючи творчу активність, він написав понад 70 книжок. Твори письменника перекладено німецькою, болгарською, румунською, польською та іншими мовами, вони продовжують видаватися, зважаючи на інтерес читачів до його творчості і до історії України. У багатьох може скластися враження, що твори В.Чемериса радянського періоду агітували за тогочасну ідеологію. Та нерідко критики вважають, що їм властивий прихований зміст, бо в глибині вони таїли інше, часто протилежне, а гумор і фантастика сприяли автору говорити одне, а мати на увазі друге.
Його труд оцінено належно
Держава належно оцінила творчий труд Валентина Чемериса. Його нагороджено орденами Української православної церкви — рівноапостольного кн. Володимира Великого І, ІІ, і ІІІ ст., святого архистратига Михаїла, Андрія Первозванного ІІ ст., орденом Св. Кирила і Мефодія, медаллю Кабінету Міністрів України та урядовими грамотами. Він став лауреатом премії в галузі сатири та гумору ім. Остапа Вишні, неодноразовим лауреатом премії гумористичного журналу «Перець», отримав найпрестижнішу краєзнавчу нагороду – всеукраїнську літературну премію імені Д.І.Яворницького, Міжнародну премію Українського козацтва «Лицарське перо», літературну премію ім. Івана Мазепи, літературно-мистецьку премію ім. І.Нечуя-Левицького та інші.
Без перебільшення Валентин Чемерис залишив величезну духовну спадщину нащадкам.
Він прожив лише 37 літ і від рук україноненависників помер загадковою смертю внаслідок невиліковної хвороби. Та от вірші Володимира Підпалого поціновувачі української літератури сьогодні називають ліками для душі. Як склалася доля назавжди молодого поета-шістдесятника і вірного сина Полтавщини? Далі на ipoltavets.
Мати зроду не співала, а батько ненавидів горілку й тютюн
Український поет, прозаїк та перекладач Володимир Підпалий народився 9 травня 1936 року в с. Лазірки, на той час райцентр у Полтавській області, неподалік від міста Лубни. Колись поет у власному життєписі писав, що його мати Ольга Степанівна Власенко була козачкою і походила з хутора Макарівщина. З дев’яти літ вона стала сиротою, змушена була наймитувати в Лубнах. Коли син підріс і вечорами читав їй “Кобзаря”, жінка важко плакала, слухаючи про гіркі долі наймитів. Пізніше Володимир згадував, що мати знала безліч казок, оповідок і вміло розгадувала загадки. Проте вона ніколи не співала. Синові здавалося, що на це вплинула її сумна, згодом ще й вдовина, доля. Ненька любила працювати, квіти й чистоту, її дім був справжнім квітником.
Батько Олексій Лукович, теж козацького роду, народився поблизу Великої Багачки. До війни він трудився на залізниці. За словами сина, батько ненавидів паління й горілку, та обожнював бджолярство і садівництво. 1943 року він загинув у бойових діях під Києвом. Як уміло співав свого часу батько, у його селі добре знали і розповідали про це задовго після смерті земляка. Володимир зауважував, що, пам’ятаючи бездоганне виконання батьком пісень, часто порівнював його зі співом багатьох артистів і відзначав у них “фальш і штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України”.
Так мало збірок при житті…
Першу освіту Володимир здобув у Величанській семирічній та в Лазірківській середній школах. Він зі шкільних літ полюбив історію та літературу, учнем багато читав і завжди казав, що не розуміється на науках точних. Закінчивши 10 класів, з 1953 року трудився на МТС та в колгоспі. Після мобілізації на флот, служив без особливого рвіння, а швидше заради обов’язку і сумував за милими серцю степом та садами. Він полишив армію після вимушеної демобілізації через хворобу ніг, а згодом вступив на український відділ філфаку Київського університету. Під час служби сина померла самотня ненька (жінка мала ще двох дочок, але ті жили окремо). Навчаючись у виші, Володимир нарешті відчув справжнє щастя, жив літературою, творив сам і захоплювався творчістю майстрів художнього слова.
Перші вірші поета були надруковані 1958 року у виданнях “Молодь України” та “Зміна”. Першою збіркою стала “Зелена гілка” 1963 року. Загалом за життя Володимира Підпалого вийшло кілька збірок, серед них — “Повесіння”, “Тридцяте літо”, “В дорогу — за ластівками”, “Вишневий цвіт”. І чимало інших його книг були видані по смерті: “Сині троянди”, “Поезії”, “Береги землі”, “Золоті джмелі”,“Пішов в дорогу за ластівками” (тут — неопубліковані за життя твори автора, спогади про нього — поета, редактора, людину і громадянина) та ін.
Володимир Підпалий працював редактором, зокрема на посаді старшого редактора поезії у видавництві “Радянський письменник”. Дослідники кажуть, що він сприяв, щоб у світ виходили книги, які щоразу “ давали новий ковток живильної свободи українському читачеві”. У Спілку письменників його прийнято 1967 року. В спогадах сучасників Володимир Підпалий поставав як борець за відродження української культури, сподвижник, який у 60-70 роки відстоював справжню літературу, створював свої та редагував чужі справжні твори.
Вірші — ліки для душі
Особливу нішу в творчому спадку автора займають твори на тематику рідної Полтавщини. Чимало поезій демонструють любов до отчого краю, дух Полтавщини, відданим сином якої він був (“Пам’яті матері”, цикл “Григорій Сковорода” , “Зірка” та ін.). Та й не лише в Полтавщину, а й в цілу Україну був закоханий Підпалий, вбачаючи красу в найменших проявах живої природи. Вірші стали віддзеркаленням єства поета — щирого, ніжного, вдумливого, який писав пером чесним і світлим. Його поезії були ліками для душ читачів, котрі теж уміли бачити навколишню красу серцем, для тих, хто щирість і любов сприймав як найсвітліші і безкорисливі почуття.
Його творчість була прикладом свіжої “тихої поетичної лірики”, що базувалася на національній традиції. Це свого роду медитаційні роздуми про місце людини у світі, про її зв’язки з усім живим довкола, з народом, зі світом в цілому, про гармонію людського існування, сенс і вартість буття всього живого та про безумовну цінність історичної пам’яті. Володимир Підпалий пропагував цінності, непов’язані з нав’язуваним “мистецтвом прогресу”, апелював до людської гідності і прагнув, щоб гармонія стала основною суттю світу. Як йдеться у “Літературознавчій енциклопедії” автора-укладача Ю.Коваліва, “тиха лірика” — це умовна назва ліричного струменя в українській літературі періоду 70-х- поч. 80-х рр. ХХ ст., що мав здебільшого стримане натурфілософське спрямування, вирізнявся увагою до проблем буття людини, а також заперечував настанови “соцреалізму”, намагаючись із ним не конфліктувати.
Продовжив жити у книгах, в дітях, у спогадах
Володимир Підпалий прожив дуже коротке життя, лише 37 літ, але встиг багато сказати. Ліна Костенко зауважувала, що на землі після нього “залишилося світло, яке ми всі зараз відчуваємо”. Літературну справу батька продовжив син-поет Андрій Підпалий. Ім’я Володимира Підпалого сьогодні ніхто не замовчує, не говорить боязко і тихо, щоб не постраждати, як при союзі, а на весь голос, як і має бути. Його творчість вивчають у школі, про нього з’являються нові публікації, перевидаються книги.
Поширювати пам’ять про чоловіка — стало покликанням його дружини Ніли Андріївни. У вишах, школах і де лиш можна вона завжди розповідала про того, кому стала вірною назавжди, читала його вірші з вірою, що чоловік лишив по собі чимало добра, у книгах, у дітях, у спогадах та любов до світу й усього прекрасного. Пані Ніла завжди зауважувала, що Володимир був ідеальним чоловіком, батьком, сином і товаришем, і що навіть по смерті відчувала його присутність і допомогу. А для неї він був усім: батьком, чоловіком, другом, коханцем, вчителем і побратимом.
“Усе, що в мені найкращого, від нього”, — казала дружина, коли згадувала, що Володя навчив її насолоджуватися чорною кавою, готувати суп, розумітися на класичній музиці, оберігати свою мову і взагалі бути українкою.
П’ятикурсник і юна вступниця познайомилися у Київському університеті, а точніше у гуртожитку, коли Ніла зайшла у сусідню кімнату позичити голку. Володимир спілкувався з товаришами і, побачивши красуню, мовив:
“Хлопці, це буде моя жінка”. Вона спершу соромилася його вишуканої мови, бо звикла розмовляти суржиком. Лише згодом Ніла зрозуміла, що говорити грамотно — це щастя й велика людська культура. Вона полюбила його за тепло, уважність, розум, гордилася ним. Їх сім’ю всі вважали зразковою. Чоловік обожнював доньку й сина. Невтомно відповідав на тисячі їхніх питань. Разом влаштовували вечірні читання. Як траплялося важке слово, батько питав доню Олю, як та його розуміє. Як правильно — хвалив, як ні — казав, де його значення знайти в словнику й на якій полиці. Він намагався чесно розповідати дітям історію. Пані Ніла за останні гроші могла купити книгу, яка цікавила когось із дітей. Вони ніколи не отримували на день народження одяг, лише квитки в театр чи музей. Щоліта разом кудись їздили, приміром на Хортицю, до Полтави, в Асканію-Нову. Діти зросли патріотами, обоє стали кандидатами наук: син – філологом, дочка – генетиком і завжди прагла відкрити формулу і походження жахливої хвороби, що одного дня забрала найдорожчого в світі батька…
Ще одна загадкова смерть
Володимир Підпалий, якого Євген Гуцало називав “художником лицарських чеснот”, помер 24 листопада 1973 року від раку гортані. У лютому 1972-го в нього виявили ознаки смертельної променевої хвороби, що стали наслідком отруєння радіоактивними речовинами. Існує версія, що поета отруїли цигаркою і що до цього були причетні співробітники КДБ УРСР. Нібито вони вчинили це вбивство в рамках загальної операції під назвою “Блок”, що була націлена на знищення духовного та інтелектуального опору окупації. Лікарі і близькі були вражені, як Володимир тривалий час міг терпіти величезні муки. Бо був терплячий до фізичного, але вразливий до душевного болю… Останні його слова прозвучали до дружини:
«Не хвилюйся, не плач, бережи дітей». Поет похований в Києві на Байковому цвинтарі.
Колеги по перу та знавці української літератури наголошували, що вбивство Володимира Підпалого перервало розвиток “тихої поезії” у вітчизняній літературі. Подібні загадкові смерті ряду інших літераторів сталися й серед представників російської літератури. Цьому нерідко сприяли згубні умисні доноси, зокрема й публічні, “колег по цеху”, метою яких було догодити верхівці КДБ СРСР. З цього приводу Іван Драч на похороні Володимира Підпалого виголосив метафоричний протест супроти смертельної брутальності тоталітарної влади до митців…
Підпалий прийшов в українську літературу у когорті славних шістдесятників, котрі прагли змінити людство і донести до нього, що найбільша цінність у житті — свобода. І сьогодні для українців це як ніколи актуально!
Період зимових свят триває. Українці все більше повертаються до народних традицій і у власних родинах відроджують прадавні звичаї своїх регіонів. Якщо ви ще не встигли долучитися до цього процесу, то маєте нагоду дізнатися, якою була традиційна кутя по-полтавськи та приготувати цю страву на найближчі свята, а ще – довідатися про інші цікаві традиції нашого регіону. Далі на ipoltavets.
Найважливіша страва на різдвяному столі
Головною стравою та й основним символом різдвяних свят на Полтавщині, як і в інших регіонах України, здавна вважається кутя. Кутю в січневу пору в нас готують тричі, щоразу змінюючи рецепт. Так, напередодні Різдва, на Святвечір, (6 січня) на святковому столі – “багата” кутя. Попри те, що в період Святвечора ще триває піст, страву називають “багата”, бо має великий вміст інгредієнтів. Але вона повинна бути пісною і в неї не можна додавати вершкове масло.
Напередодні Старого Нового року (13 січня) господині готують кутю “щедру”. В цю кутю треба класти смачних інгредієнтів ще більше, а також додавати масло.
Ну, а в переддень Водохреща, на другий Святвечір, (18 січня) господиня столу – “голодна” кутя. У неї кладуть тільки зерно та мед. Справа в тому, що на різдвяний і водохресний Святвечори діють заборони: 6 січня – останній день Різдвяного посту, а 18-го – одноденний піст.
Щедра кутя по-полтавськи
Зрозуміло, що найсмачніші й найулюбленіші в народі куті – “багата” та “щедра”. На Полтавщині кутю готували виключно з пшениці або ячменю, які приправляли узваром та інколи маком. А на початку ХХ століття почали приправляти натертими цукерками. Спершу до горщика засипали пихане зерно (тобто пропарене окропом), потім заливали його водою. Її потрібно було на 1 склянку пшениці – 3 склянки. А вже потім горщик ставили у піч (що цікаво, він для куті був особливим і його використовували лише раз на рік). У печі зерно “ умлівало” 2-3 години. А в цей час приступали до приготування маку. Його спочатку замочували, а потім розтирали у макогоні. Цю дуже відповідальну справу доручали найстаршому хлопчику в сім’ї. Він мав розтерти мак до того стану, коли з’являлося біле макове “молочко”. До пшениці, що охолола, додавали мак та обов’язково родзинки (їх запарювали попередньо, щоб були м’які). Також для смаку добавляли горішки, та, звичайно, мед. Хто любив рідку кутю, той доливав у неї узвар (подейкують, що найсмачніший цей напій – з підкопченими грушами). Кутю “щедру” приправляли ще ж і маслом.
Спільна вечеря з покійною ріднею
Кутю разом з вечерею діти носили до хрещених батьків, а також до бабусь та дідусів, й інших найближчих родичів саме 6 січня. Дітвора обмінювала свою вечерю на їхню й на додаток отримувала солодощі та дрібні гроші. Діти ще й припрошували:
“Доброго вечора! Зі Святим вечором, будьте здорові! Просила мама, тато і ми вас просимо, приходьте до нас на вечерю!”. Після вечері й жінки вітали зі святом баб-повитух вечерею, дякуючи їм за те, що вони для них зробили.
Що цікаво, посуд після Святої вечері залишали на столі аж до ранку. Оскільки вважалося, що душі предків пригощалися залишками їжі. Аби покійні могли скуштувати кутю, її з самого рання ставили й на покуті, та на вікна. Вважалося, що на Різдво душі предків знаходяться поряд з живими людьми, тому, сідаючи на лаву, люди спочатку здмухували на неї, аби не сісти на душу покійного родича. Також у нашому регіоні вірили, що на Святвечір не можна полишати домівку, бо вся сім’я має бути разом. Вважалося забороною й позичати або просто давати якусь свою річ чужим людям.
Найріднішим – найбільші пряники
А, наприклад, на Котелевщині та Зіньківщині в різдвяний період існувала традиція випікати пряники: дівчатам їх робили у вигляді «баришень», а хлопцям – у вигляді вершників. Чим ближчий родич, тим більший пряник він отримував.
А ще на Полтавщині в різдвяні свята традиційно одягали вишиванки, пекли святкові пироги, але у піст їх робили з пісною начинкою. До циклу різдвяних свят готувалися ретельно: прибирали в хатах, ремонтували тини, перестеляли долівки та навіть білили хати. Також до свята часто кололи кабанів, різали овець або ягнят, особливо на Новосанжарщині та Кобеляччині. А ще на Різдво була традиція купляти новий одяг і посуд, зазвичай тарілки, горщики на кутю та узвар. Співали в регіоні і свої обрядові пісні.
