Home Blog Page 14

Чому без Кондратюка американці б не побачили місяць: геніальний, загадковий та заборонений вчений

0

“Коли березневого світанку 1968 року я схвильовано спостерігав на мисі Кеннеді за стартом ракети, яка повинна понести корабель “Аполлон-9″ у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, який розрахував трасу, якою мали летіти троє наших астронавтів”. – згадував один з американських учених. Далі на ipoltavets.

Військова кар’єра та чуже ім’я

В історії вітчизняної науки важко знайти більш драматичну долю, ніж життєвий і творчий шлях видатного полтавського вченого-самоука. Один із піонерів космізму та провісників космічної ери Олександр Ігнатович Шаргей багато років жив і працював під іншим іменем: Юрій Васильович Кондратюк. Під час Громадянської війни в Російській імперії йому довелося взяти чиєсь ім’я, хоча він не вчиняв жодного злочину проти народу чи країни, і ніколи не повертав своє справжнє ім’я, оскільки це був період сталінських репресій. Всесвітнє визнання ім’я Юрія Кондратюка набуло лише в період освоєння Місяця американцями.

Його батько також цікавився математикою та фізикою і навчався в Київському університеті на момент його народження. У ранньому дитинстві Юрій зацікавився книгами свого батька з цих тем і сам почав вивчати відповідні поняття у Великому політехнікумі в Петрограді на інженерному факультеті. 

Юрій був призваний до лав армії під час Першої світової війни, але в цей час він розвинув і записав свої ранні ідеї щодо космічних польотів. Він залишив військову службу після російської революції в 1918 році та спробував втекти до Польщі, оскільки колишні офіцери дорадянської російської імперської армії були в списку «ворогів народу», яким загрожує арешт і ув’язнення (чи навіть гірше).

Хоча його завернули на польському кордоні, він зрештою зміг отримати підроблені документи під ім’ям, яке сьогодні більшість людей знає як «Юрій Кондратюк».

Патенти під час ув’язнення та найкраща книга про космос

Зрештою, у 1930 році він був ув’язнений як диверсант НКВД за винайдення елеватора без цвяхів. Проблема полягала не в тому, що він винайшов зерновий елеватор, а в тому, що радянський уряд знайшов привід для арешту винахідників та інших учених й інженерів.

Радянський Союз підтримував, з одного боку, науку і техніку. Але вільний обмін думками не вітався. Винахідники, такі як Кондратюк, вважалися частиною «буржуазного інтелектуального» класу, проти якого виступав комунізм. За комунізму було визнано існування двох класів — трудових мас і політичного класу; винахідники та інтелігенція були десь посередині й загрожували підривом легітимності політичної структури. Важливо пам’ятати, що в будь-якому тоталітарному суспільстві об’єктивні точки зору неприпустимі, оскільки вони можуть отруїти класову свідомість революційного соціалізму. 

За цієї системи вчені або втекли, або були ув’язнені у власній версії рабського трудового табору. Таким було рішення Радянського Союзу як примирення щодо того, як інтегрувати технічний прогрес за комунізму. Це варто розуміти через слова самого Леніна: «Необхідно щадити великого вченого або крупного спеціаліста будь-якої галузі, навіть якщо він у будь-якій мірі реакціонер».

У січні 1929 р. Ю.В. Кондратюк видав (на власні кошти) головну книгу свого життя, яка мала дійти до вдячних нащадків, «Завоювання міжпланетного космосу»  накладом 2000 примірників, де він представив дослідження міжпланетних польотів найкращим чином, порівняно з усією наявною на той час вітчизняною та зарубіжною літературою.

У червні 1930 року за фальшивим доносом Кондратюк разом з Горчаковим та іншими співробітниками був заарештований, звинувачений у шкідництві і засуджений до трьох років виправно-трудових таборів, а згодом засланий на місце будівництва заводу гірничого устаткування під Новосибірськом, де він працював до серпня 1932. Там встигнув навіть отримати патент і авторське свідоцтво в області гірничого устаткування. Юрій Кондратюк загинув на фронті Другої світової війни.

Міжнародна академія астронавтики рекомендувала внести ім’я Ю.В. Кондратюка до списку 78 вчених світу, поданих для включення до Міжнародної зали космічної слави. Рішенням Уряду України 21 червня 1997 року, з нагоди 100-річчя від дня народження видатного теоретика космосу, геніального інженера – винахідника та раціоналізатора, його ім’я присвоєно Полтавському державному технічному університету.

Як решетилівські волонтери надонатили мільйон і куди спрямовують ці кошти

0

Від самого початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України у Решетилівській громаді, що на Полтавщині, потужного розвитку почав набирати волонтерський рух. Діяв він і з 2014 року, але нинішня хвиля прикметна набагато більшою кількістю волонтерських напрямків, набагато численнішим залученням небайдужих людей і значно потужнішою активністю надання допомоги українській армії, внутрішньо переміщеним особам і усім іншим, хто насамперед цього потребує. Далі на ipoltavets.

Допоможем ЗСУ!

Жителі Решетилівки і населених пунктів громади організовують спортивні, культурні та інші заходи для збору коштів на потреби фронту, у місцевих закладах активісти постійно плетуть маскувальні сітки, шиють одяг і всілякі необхідні речі для ЗСУ, волонтери виготовляють окопні свічки, буржуйки, готують тушкованки зі свинини, а в місцевій ГО “Спілка учасників АТО Решетилівщини” вже опановують “науку” виготовлення сухих наборів для приготування борщів. Волонтери постійно збирають продуктову допомогу від населення, речі, одяг. І осторонь  волонтерського “фронту” не стоять навіть діти та переселенці. А його набутками періодично цікавляться журналісти популярних ЗМІ!

Фото: земляк дочекався необхідного оснащення.

З 28 лютого цього року в центрі Решетилівки розгорнув роботу один із найважливіших тутешніх волонтерських осередків. Команда небайдужих перейнялася прийомом, сортуванням і видачею гуманітарної допомоги. В ті дні вона хлинула потужним напливом. Насамперед, шоковане наступом “братнього” народу, допомогу до центру безупинно несло місцеве населення. 

Вже незабаром активне розгортання бойових дій призвело до численної мобілізації до війська і в лави територіальної оборони чималої кількості жителів Решетилівської громади. І від захисників до волонтерів почали надходити запити щодо поліпшення їх забезпечення. 

Звідки ж гроші?

Для волонтерів постала свого роду проблема, адже громадськість виявляла наполегливе бажання допомагати армії коштами, але це треба було робити грамотно, законно і максимально результативно. З ініціативи решетилівця Андрія Горобця було відкрито спеціальний картковий рахунок для допомоги воїнам-землякам. Інформацію про це волонтери активно поширювали у ЗМІ, в соціальних мережах і всіма можливими способами. І доки від українців і іноземців надходили кошти, разом з тим надходили й “гарячі” запити від воїнів-земляків та їх рідних.

Фото: черговий придбаний тепловізор вже на фронті.

“Відтоді нам допомагають жителі громади, мешканці інших регіонів України, долучалися поляки, чехи,  іспанці, американці, турки, чимало українських заробітчан. Так склалося, що моя офіційна робота в агросфері добряче допомагає у волонтерському напрямку, стали на користь хорошій справі постійні відрядження в регіони, добрі друзі і налагоджені зв’язки..,  — говорить Андрій Горобець. — Від початку відкриття рахунку і станом на сьогодні спільними зусиллями було зібрано більше мільйона гривень! Спершу покривали потреби різних формувань місцевої самооборони. Тепер основна задача — допомогти нашим рідним хлопцям саме на фронті”.

Кошти на рахунок надходили від 5 гривень до тисяч доларів. І всі вони використовуються раціонально і відкрито. Чималі внески постійно роблять місцеві підприємці, господарники, звичайні люди. Хтось донатить потроху, але постійно. Не стоїть осторонь і Решетилівська міська рада (з якою волонтери працюють у тандемі), не лише сприяючи інформаційному розголосу, організації заходів зі збору грошей, а й самими коштами (зокрема активно донатить її апарат). Населення ж громади, яке не може допомогти фінансово, сприяє харчовими продуктами, які по потребі надходять у волонтерський центр.

Фото: очільниця Решетилівської міської територіальної громади Оксана Дядюнова вручає військовослужбовцю ЗСУ черговий тепловізор. 

На що їх витрачають?

Військове спорядження, оснащення, медикаменти, одяг та речі першої потреби… Перелічити десятки пунктів волонтерських придбань, кожне з яких можна назвати надважливим, на сьогодні просто нереально! У переліку — з десяток тепловізорів на блокпости для представників місцевої оборони та тепловізори для фронту. Придбано і дороговартісні дрони, розраховані на функціонування в межах 10-ти кілометрової дальності на Мар’їнський напрямок та компактні малі розвідувальні дрони, що охоплюють напрямок до 2 кілометрів (це запит захисника з с. Онищенки Павла Іщенка, до покриття якого активно долучився рідний йому Шилівський старостат).

Фото: захисники отримали від решетилівських волонтерів генератор.

Також за кордоном було придбано авто у відповідь на запит земляка Юрія Сванідзе, для транспортування поранених на Миколаївському напрямку. Кошти на машину, яка нині виконує першочергові завдання, зібрали за тиждень. У Польщі авто купили за 2000 євро, його наповнили гуманітаркою та ліками, провели техобслуговування і переправили на Україну земляки й товариші решетилівських волонтерів.

“Ми не налаштовані зупинятися”

“Сьогодні триває збір коштів на чергове авто, — зазначає Євгенія Канівець-Тітік, яка проводить збір заявок від захисників. — Його потребує наш земляк Юрій Порубенський та його побратими на Донецькому напрямку для виконання бойових завдань. Також незабаром відкриваємо збір на придбання тепловізора для земляка Олега Сипала на Херсонський напрямок”. 

За словами Андрія Горобця, ситуацію із придбанням для потреб фронту автомобілів з-за кордону ускладнює завершення дії “безмитного періоду”. Придбавати машину без розмитнення було значно дешевше, але нерадиві бізнесмени, через бажання заробити на продажах закордонних машин, почали користуватися цим благом на свою користь і зробили волонтерам ведмежу послугу… Та й пальне за період війни добряче подорожчало. Тому нині придбавати імпортну автотехніку — для волонтерів небачена розкіш. Вони роблять надзусилля і щоб зробити такі придбання в Україні. А тому, звичайно ж, не відмовилися б отримати в подарунок навіть бувшу у використанні машину, яка зовсім не потрібна її власнику і яку після ремонту чи техобслуговування дуже чекають наші солдати.   

Усе замовлене волонтери намагаються закупити максимально швидко і так само оперативно доставити захисникам. Обов’язково зважають на належну якість кожного замовлення. А ще вони відзначають, що кількість людей, які відгукуються на прохання про допомогу, прогнозовано зменшується. Сумно, але люди звикають до “рутини” війни, яка не торкається їх безпосередньо. Та у разі нагальної потреби завжди можна достукатися до небайдужих. 

Фото: автівка від решетилівських волонтерів для ЗСУ.

“Ми не налаштовані зупинятися. У нас на фронті сотні земляків і нехай хлопці не соромляться та звертаються по допомогу. Тим більше, що незабаром зима і коло запитів розширюється, — підсумовує розмову Андрій Горобець. — Ми разом здобудемо перемогу! Вона обов’язково буде! Дай, Боже, з найменшими втратами… І по її здобуттю обов’язково буде чималий підсумковий звіт, де ми покажемо, як потужно вміють решетилівці і всі наші друзі підтримувати найкращу у світі армію!”.

Куманець-молодець! Або чому на Полтавщині так полюбили цей традиційний посуд?

0

Про українців завжди казали, що ми вміємо не лише смачно готувати, а й гарно страви до столу подавати. І зважаючи на зразки нашого традиційного посуду, який здавна виготовляли гончарі-умільці, це справді так. Прадавнім славетним центром виготовлення кераміки на Полтавщині вважають Опішню. Та по-іншому навряд би історично склалося, адже Опішня виникла на берегах річки Ворскли, які здавна славилися щедрими запасами гончарної глини. На піку розвитку опішнянське гончарство перебувало у 18-19 століттях. Живе воно і нині, завдяки майстрам-продовжувачам прадавнього ремесла. Далі на ipoltavets.

Що ж таке куманець?

За межі Опішні й далеко за межі країни розійшлися опішнянські дивотвори, різновидів яких ну дуже багато! Це й кухонний посуд, предмети домашнього декору, іграшки й люльки, усілякі обереги і навіть кахлі та черепиця. У переліку такого добра чільне місце посідає фігурний посуд, зокрема так звані куманці. У регіонах України цю колоподібну фігурну посудину (яка певною мірою виконує функції графина, глечика) називали по-різному. Наприклад у Комишні, в Опішні, в Хомутці найчастіше казали “куман”, загалом на Полтавщині — також говорили “куманчик”, на Сході України — “київський глечик”, “глечик для горілки” та “охтирський глечик”, а на Заході —  “колач” або “обарінок”. Центральна ж назва “куманець” запозичена в українську мову з тюркської. До речі, “куманами” також називали кочовий народ половців (та й самі вони себе так іменували), що означало “глеки”. У киргизькій мові слово “кумган” теж значить “глечик”. Як вважають дослідники, куманці могли прийти в ряди українського народного посуду зі східних народів у період козаччини. А тому козацька старшина та інші заможні класи  почали першими їх використовувати.

Призначення диво-посудини

Такий традиційний посуд як кумани наші предки активно застосовували в домашньому вжитку. Його наповнювали вином, горілкою, наливками і тому подібне для безпосереднього тримання чи розливання напоїв. Господині мали й інший подібний за функціями посуд (наприклад плесканці — пласкі посудини-ємності з ручками, чи баклаги, зручні для транспортування рідини). Але ж без куманця теж ніяк! Цю посудину важко сплутати з іншими, бо куманець нагадує по формі бублик, має кільцеподібний вигляд. І така форма вигадана неспроста. Вона дозволяла господині, господарю, працівникові в трактирі чи будь кому, хто наливав напої присутнім, обходячи велику кількість людей, для зручності надягати куман на руку (часто на передпліччя лівої руки)  чи просто таким чином тримати. І бідові трактирники примудрялися надягати одразу декілька куманців, де могли бути різні напої, і обслуговувати відвідувачів. 

Як і багато іншого гончарного посуду, окрім ужиткового призначення, куманці свого часу мали й ритуальне, обрядове використання. Так, наприклад, вщерть наповнений куман дарували нареченим — на щастя. Гостей на весіллях, частуючи, теж обходили, надягнувши кілька куманів на руку. А ще, завдяки своєму вигляду, кумани ставали окрасою будь-якого столу. 

Господарі, які використовують куманці за прямим призначенням, кажуть, що оригінальна форма посудини та контакт рідини із глиною забезпечують напоєві протягом тривалого часу підтримання стійкої температури, а тому й неповторний смак і присмак. Скляна пляшка не здатна забезпечити переваг. Наприклад, вино з пляшки перед подачею рекомендують відкоркувати, щоб напій “подихав”. А от глина, з якої виготовляють куманці, гарантує постійне “дихання” рідині, бо пропускає повітря. У той час форма посудини збільшує площу “дихання”. А пористість глини ще й забезпечить напоєві постійну прохолоду.

Раніше куманці використовували насамперед на родинні, обрядові та релігійні свята. Роками куман не просто простоював на миснику, а займав там особливе місце і постійно використовувався. Нині призначення цього красивого посуду все таки естетичне, бо куманці виконують роль декоративної інтер’єрної прикраси. Вони чудові окраси художніх виставок, оригінальні сувеніри й подарунки. 

Опішнянські куманці

Як і колись, в Опішні досі виготовляють мальований керамічний посуд  та інші витвори з глини. Тутешні куманці люблять і завжди любили й на їх батьківщині, і далеко за її межами, що забезпечило їм широку популярність в народі. Куманець — чи не основний символ гончарного містечка. Навіть на дні посуду, що виготовляли на тутешньому заводі “Художній керамік”, робили штамп у вигляді куманця. Кумани одного з тутешніх майстрів гончара Остапа Ночовника цікаво описав дослідник гончарства Яків Риженко. Зокрема зазначаючи, що гончар доповнював композиції своїх виробів, у тім числі й куманців, несподіваними елементами.  Часто в основу куманів, що прославилися далеко за межі України, майстер клав люльку, поєднану з елементами циліндрійного посуду. А декором слугували барокальні прикраси, весільні квіти…

Фото: куманець авторської майстерні сім’ї  Шкурпелів, с.Опішня.

Виготовлення кумана

Куманець досить складний у виготовленні. Майстри робили їх саме гончарним способом. Для цього на гончарному крузі окремо виготовлють половинки кільця, а лише потім їх з’єднують. Потому додають ніжку, ручку і так далі. Середину кільця традиційно залишали порожньою. Хоча часто трапляються варіанти її оздоблення. А от сам куманець оздоблювали пишно, розмаїто, нерідко прикрашали щедрим ліпленням та розписували барвистими фарбами.   

Куманці опішнянські, та й виготовлені в інших регіонах, мали різні форми. Найвідомішими вважаються ті (поливяні, рясно прикрашені ліпленням і розписом), що у формі дисків та кілець, з вигнутими ручками і носиками, горловиною, часто з кришечками, однією ніжкою, парою чи кількома їх парами. 

Чудово виглядають куманці, в середині отворів яких майстри роблять фігурки людей (наприклад, козаків, давніх музикантів), птахів, рослин, а ще тварин, насамперед домашніх, яких наші предки дуже шанували.

Майстри з Опішні часто покривають свій фігурний посуд кольоровою поливою, найчастіше коричневою і зеленою. А розписують опішнянський посуд традиційними для регіону орнаментами рослинного характеру. Нерідко вони перегукуються з типовими орнаментами килимів і рушників Полтавщини. Глиняний посуд та інші опішнянські вироби періоду останніх десятиліть —  це часто високохудожні декоративні витвори, які талановиті умільці наділяють унікальними рисами. Адже вони досконало опанували безліч художньо-виражальних засобів, технік, технологічних можливостей.

Мегапопулярний “побратим” куманця — півник з Бородянки?

Чому “побратим”? Зверніть  увагу на наступне фото. На нім зображені Валерій та Надія Протор’єви, які були авторами таких півників, яких виготовляли у м. Васильків на Київщині у 1960 -1980-х роках і один з яких вцілів у місті Бородянка під час жахливих обстрілів і руйнувань, спричинених російськими загарбниками. На задньому фоні знімку помітно чималенький куманець, які теж виготовляли на згаданому підприємстві.

Відтоді “бородянським півником”, що вцілів на шафці в Бородянці і став символом стійкості та незламності українського народу перед рашистською навалою, називають аналогічні декоративні вироби Васильківського майолікового заводу. ЗМІ  один за одним демонстрували зображення кухонної шафи з півником у звільненій від окупантів Бородянці. Усіх дивувало, що величезна частина багатоповерхівки була повністю знищена росіянами, а шафка вперто “трималася” за стіну, а на ній, не зважаючи на бомбардуванні й масовані обстріли,.. стояв півник.

Пізніше з дозволу господині шафку з начинням і керамічним півником передали до Національного музею Революції Гідності. А ще таких півників  отримали в подарунок під час спільної зустрічі  у Києві 9 квітня 2022 року Президент України Володимир Зеленський та на той момент прем’єр Великої Британії Борис Джонсон. Свого часу завод у Василькові виготовляв до шістдесяти видів художніх керамічних виробів. Нині його роботу планують відновити, а тим часом ціна на “бородянського півника” становить тисячі гривень…

І висновок з цієї історії напрошується такий: українська культурна спадщина не перестає дивувати світ і наше завдання — зберігати, популяризувати і примножувати це надбання!

Геть “вождя”, або як падав Ленін у Решетилівці

0

У грудні 2013 року події, що відбуваються на Євромайдані у столиці України, набувають все більшого розголосу в селищі Решетилівка Полтавської області. Між людей точаться все більше розмов, наростає й занепокоєння. Чимало жителів Решетилівського району відправляються у Київ, щоб долучитися до мітингарів. Майдан решетилівці обговорюють не лише на кухнях, на робочих місцях, а й у владних кабінетах. Далі на ipoltavets.

І полетіли пам’ятники…

Як вже згодом напишуть автори хронологічного довідника “Решетилівщина: люди, дати, події, факти” у 2019-му році, неспокійну ситуацію на Євромайдані в Києві 11 грудня 2013 року розглянули депутати на позачерговій сесії  Решетилівської районної ради. Наслідком схвильованого обговорення присутніми на засіданні стало прийняття народними обранцями заяви “Про суспільно-політичну ситуацію в Україні”. Насильство на Майдані решетилівці гостро засудили, а самих мітингарів, і зокрема своїх земляків, закликали бути законослухняними у вирі цих подій. Це було ще у грудні. А попереду ж був страшний кровопролитний січень 2014-го! Попереду була страчена у боротьбі за достойне майбутнє Небесна Сотня і багато-багато тяжких днів в історії України…

Одним із наслідків Євромайдану в Україні в цілому і в кожному регіоні зокрема став “ленінопад”. Пам’ятники комуністичним діячам почали періодично демонтувати ще з 2013 року. Але датою, що поклала початок саме масовому поваленню монументів, вважають 8 грудня, коли зняли з постамента Леніна у центрі Києва навпроти Бесарабського ринку. Найбільшої ж інтенсивності “ленінопад” досяг у лютому 2014-го під час “гарячої” фази Євромайдану та резонансної втечі тодішнього президента-невдахи Віктора Януковича. 

Не оминув “ленінопад” і Полтавщину, у тому числі й Решетилівщину. 22 лютого 2014 року в центрі нинішнього міста, а тоді ще селища Решетилівка, було знесено пам’ятник Леніну, який непорушно стояв там майже 50 літ (із листопада 1961 року) на однойменній вулиці Леніна.

Вервечка “ленінопаду” на Полтавщині

Фото: решетилівський Ленін, якого встановили 1961 року, а 2014 знесли.

“Акуратному” знесенню “вождя” в Решетилівці повинна була передувати сесія депутатів районної ради. Але, як розповідають очевидці подій, під час засідання забракло тільки одного голосу (його не надав один із місцевих комуністів), щоб пам’ятник просто демонтували і передали в одне з відповідних місць для подальшого збереження. У відповідь на неприйняття рішення розгнівані активісти, серед яких і свободівці, не панькаючись, хутко скинули Леніна, що стояв неподалік від місця, де відбувалася сесія. Та так, що усі бажаючі порозбирали фрагменти монумента.

До слова, пам’ятник Леніну у Полтаві було демонтовано 21 лютого 2014 року. Він був встановлений у місті 22 квітня (це дата народження “вождя”) 1960 року. Місцеві краєзнавці говорять, що саме це знесення послужило остаточним поштовхом численних “ленінопадів” у тогочасних районах Полтавщини. Так комуністичні монументи демонтували, зносили, руйнували й у Кременчуці, Миргороді, Нових Санжарах, Пирятині, Хоролі, Шишаках, а ще в Глобино, Диканьці, Гребінці, Гадячі, Опішні, Кобиляках, Карлівці, Зінькові, Котельві, в Лубнах, Машівці, Лохвиці і у вже згаданій Решетилівці. 

Як Ленін і Крупська втратили голови

Бувало, що за один день із постаментів злітали “вожді” одразу в кількох населених пунктах. Ті, хто відкрито брав участь у таких демонтажах, заявляли, що їхня мета — звільнити свої населені пункти від символів тоталітаризму і стати на шлях оновлення України. 

Ще до проявів “рясного” “ленінопаду” подібні комуністичні пам’ятники у населених пунктах Полтавської області невідомі часто намагалися принаймні просто пошкодити. Наприклад, у колишньому с. Жовтневе Решетилівського району (а нині після реформи декомунізації це селище Покровське Решетилівської міської територіальної громади) в кінці лютого 2013-го невідомі знесли голови фігурам на монументі В.Леніну і його дружині Н.Крупській. Вирішивши у день радянської армії “вшанувати” ката і його жінку. А на постаменті залишили ще й пару написів: “Слава нації” та “Геть катів”.

Фото: обезголовлені Ленін і Крупська у с. Жовтневе (нині Покровське на Решетилівщині). 

Голови комуністичної пари, яка стояла у Жовтневому десятиліттями як нівчому не бувало, розлетілися на друзки. Хоча це був один з нечисленних спільних пам’ятників подружжя на всю Україну та й на усю територію бувшої країни рад. Місцеві комуністи тоді запідозрили в усьому свободівців, насамперед зважаючи на гасла на постаменті і натхнення, з яким у ті дні свободівці протистояли комуністичному минулому. У місцевому осередку компартії жалілися, що пам’ятник руйнують уже чотири роки поспіль. Мовляв, невідомим вдавалося відбивати чималенькі шматки тулуба, та комуністи їх вперто приладнували знову. А ще читали залишені їм на місці події  листівки. Там обіцяли тим, хто пам’ятник реставрує, демонтувати вже… їх самих. Тому комуністи в страху відновлювали пам’ятник потайки поза людські очі…

А що ж на місці комуністичних ідолів?

За  час “ленінопаду” на території України було демонтовано сотні пам’ятників комуністичним діячам. Більша половина з цих об’єктів була присвячена саме Леніну. У Черкасах 2015-го року з останнього Леніна, що стояв на території розважального спорткомплексу, зробили козака в шароварах, вишиванці, з оселедцем і в жупані. А до того “вождь” стояв у камуфляжі з рушницею. 

Фото: перевтілення Леніна в Черкасах.

В Одесі Ленін перед знесенням став… головним персонажем кіноепопеї “Зоряні війни” Дартом Вейдером. У місті Волноваха на Донеччині Леніна теж “вбрали” у вишиванку, а штани розфарбували у колір шароварів. Та цей патріотичний “прикид” його теж не врятував від падіння.

Фото: невпізнанний Ленін-Дарт Вейдер в Одесі.

Також на Донеччині, але вже в селі Велика Новосілка, 2015-го Леніна щедро розфарбували у жовто-блакитні кольори, та так, що всі ЗМІ почали писати, що він став схожий на персонажа американського мультика “Сімпсони” Гомера Сімпсона. 

Фото: схожий на мультиплікаційного персонажа Гомера Сімпсона Ленін на Донеччині.

На Полтавщині, як і здебільшого по Україні, загалом на місцях колишніх пам’ятників часто з’являлися українські стяги та інші патріотичні символи. Бувало, правда, що монументи зносили до цурки, не лишаючи й основ-постаментів. А в селі Первозванівка бувшого Чутівського району на Полтавщині Леніна на постаменті змінив пам’ятник футбольному м’ячеві. 

Фото: місце, де в Решетилівці був встановлений пам’ятник Леніну.

У Решетилівці ж місцину, де стовбичив Ленін, засіяли квітами, клумбу доповнили тротуарною плиткою. На тлі такого квіткового фону після знесення “вождя” вже кілька років чудово виглядає парк “Матері і дитини”.  Зникли пам’ятники представникам епохи комунізму і в інших населених пунктах Решетилівщини, вищезгадане Жовтневе стало селищем Покровським, а ряд вулиць Решетилівки і місцевих сіл були перейменовані. Як і вулиця Леніна, де з півстоліття простояв пам’ятник радянському вождю у самій Решетилівці. Як повідомляють у Краєзнавчому музеї Решетилівської міської ради, нині в громаді не лишилося жодного пам’ятника лідерам комуністичної епохи. Останнього громада позбулася влітку 2021 року. Це був пам’ятник соратнику Йосифа Сталіна Георгію Димитрову у селі Лобачі. Його відправили до “Музею монументального мистецтва тоталітарної доби “Парк радянського періоду” в місті Путивлі на Сумщині.

Фото: останній з демонтованих радянських пам’ятників на Решетилівщині — монумент Г. Димитрову в с. Лобачі. 

Розробка сайтів на Drupal

0

Drupal – це CMS, яка розповсюджується на безкоштовній основі. Є інструментом для управління сайтом, що дозволяє розробити свій інтернет-магазин або інший онлайн-проект. Перш ніж розпочинати розробку сайтів на Друпал, рекомендується перевірити його можливості за допомогою демо-версії, яка доступна онлайн. Повне складання Drupal можна завантажити на свій сервер або хостинг з офіційної сторінки проекту. Це може бути як чисте ядро, так і готове збирання.

Як працює Drupal?

Ядро Drupal містить функції, які вважаються стандартними для систем контролю за вмістом. Йдеться про реєстрацію користувачів, адміністрування акаунтів, управління меню, RSS, таксономії, зміну макетів сторінки і т. п. Навіть якщо не використовувати сторонні модулі, Drupal впорається із завданнями щодо створення примітивних сайтів, приватних та громадських блогів, а також форумів та інших веб-ресурсів, що наповнюються контентом за рахунок комьюніті. Досвідчені кодери можуть скористатися просунутим API, але для інсталяції та адміністрування простих сайтів не потрібні навички програміста.

Drupal пропонує різні функції та враховує сучасні вимоги. Передбачено інтегрований візуальний редактор, який забезпечує простоту оформлення тексту за рахунок зрозумілих інструментів форматування. Drupal взаємодіє з адаптивним дизайном на рівні ядра, завдяки чому веб-сторінки коректно відображаються на різних платформах. Передбачена можливість локалізації інтерфейсу, контент перекладається багатьма мовами. Цю CMS можна використовувати для налагодження обороту цифрових документів у межах компанії. Вона дозволяє додати засоби аналітики та маркетингу, а також задіяти інші високотехнологічні інструменти.

Drupal може контролювати конфігурації на рівні файлової системи, щоб збільшити швидкість переміщення таких компонентів, як уявлення та поля з локального інструменту програмування на сервак. Інформація про конфігурацію міститься у файлах, які не пов’язані з базою даних веб-ресурсу. За рахунок цього Drupal відкриває можливість застосовувати інструмент управління версіями, що дозволяє стежити за змінами в конфігах. Подання гарантують простоту організації та виведення контенту веб-ресурсу.

Переваги Drupal

Список ключових переваг Drupal:

  1. Відкритий вихідний код. Ця CMS є відкритою програмою, яку можна самостійно покращувати. Вихідний код поширюється вільно, ні про які відсотки і мита не йдеться.
  2. Адаптація для кодерів. Drupal оптимально підходить досвідченим програмістам, які працюють з Інтернетом.
  3. Розробка розвинених ресурсів. Така CMS була створена для кодерів, тому інструментів для розробки сайтів з розширеним функціоналом тут набагато більше, ніж, наприклад, Joomla.
  4. Рішення для комьюніті. Можна розробляти сайти з об’ємними масивами контенту та спільноти з великою кількістю учасників.
  5. Універсальність. Drupal адаптований для складних сайтів, які потребують розширеного функціоналу.

Фірми та приватні підприємці доопрацьовують веб-ресурси задля отримання можливості керування наповненням своїх сайтів. З цієї причини вони враховують переваги та недоліки системи керування контентом. Через велику кількість доступних CMS вибрати відповідну буває складно, але ви не помилитеся, якщо зупинитесь на Drupal. Якщо правильно налаштувати ресурс цієї CMS, користувачі зможуть управляти контентом самостійно, без допомоги кодерів.

Звичайно, є у сайтів на Drupal свої недоліки і про них потрібно знати. По-перше, ця CMS має досить високий поріг входження, для її налаштування потрібні певні технічні знання. Це просунутий інструмент, для роботи з яким потрібний досвід у галузі веб-розробки. Якщо у вас у команді відсутній такий фахівець, тоді, можливо, варто придивитися до інших CMS.

Якщо порівнювати кількість готових пресетів Drupal з іншими популярними системами керування контентом, то їх не так вже й багато. Звичайно, будь-яка затребувана CMS має сотні аддонів і візуальних пресетів. Але якщо порівнювати, наприклад, Drupal і WordPress, то в останнього їх значно більше.

Drupal вважається оптимальним варіантом для фірм, у яких штат складається з досвідчених кодерів. Але через свою складність він підходить не всім. Якщо потрібно розробити пробний сайт, не маючи коштів на придбання платних CMS, то краще вибрати щось на кшталт WordPress. Але якщо ви впевнені у своїх можливостях, оскільки маєте великий штат досвідчених фахівців, Друпал може стати оптимальним рішенням. Програмістів із великим стажем роботи навіть така складна CMS навряд чи налякає.

Сфера застосування

Drupal використовується для розробки різноманітних сайтів. Це можуть бути як прості візитки, так і великі портали з великими спільнотами. Дивуватися не варто, адже ця CMS показала себе потужною та безпечною. Більше того, Drupal скачується вільно, тобто використовувати його можна без витрат, не порушуючи при цьому закон. Це стосується не лише громадських, а й приватних підприємств.

Ось кілька прикладів веб-ресурсів відомих корпорацій та великих компаній, зроблених на Drupal:

  • Space X Маска;
  • офіційні веб-ресурси Великобританії та Латвії;
  • Оксфордський та Кембриджський університети;
  • урядові портали Франції та інших європейських країн;
  • корпорація General Electric;
  • газети та журнали, такі як The Hill;
  • медійний “монстр” Warner Music.

Крім наочних прикладів, таких як SpaceX, слід також прийнято до уваги випадки, коли Drupal застосовувався як фундамент для основного сайту фірм, які вважаються фахівцями у сфері розробки програмного забезпечення. Найбільш вдалий приклад – це Pantheon. Ця фірма надає хостинг та обслуговує ресурси, створені на Drupal, причому вважається експертом у цих сферах.

Сайтам новин потрібен не тільки стильний дизайн, швидке підвантаження та сумісність зі смартфонами, але також здатність витримувати великий потік відвідувачів з непередбачуваними піками навантаження у моменти гучних сенсацій та інших важливих подій. Також має бути передбачена можливість на ходу вносити зміни до формату подачі матеріалів, розташування компонентів і т. д. Ні для кого не секрет, що розробка такого сайту – одна з найскладніших категорій, але Drupal справляється з нею на відмінно. Як приклади можна навести британське видання The Week та американське Shape.

Сайти знаменитих університетів зі світовим ім’ям також створені за допомогою Drupal. Так, йдеться про всі відомі Оксфорд та Кембридж, адже їхні випускники цінуються практично скрізь. У цю категорію можна додати майже всі престижні університети Північної Америки.
На особливу згадку заслуговує веб-ресурс General Electric — широкопрофільної компанії зі США, яка виробляє поїзди, генератори, турбіни, силові агрегати для літаків і вертольотів, обладнання для лікарів та сучасне озброєння. І те, що така велика корпорація обрала для свого інтернет-порталу саме Drupal, навряд можна вважати випадковістю.

Вишневі усмішки й Вишневі печалі, або про непросту долю знаменитого сатирика Остапа Вишні

0

Павло Михайлович Губенко, а саме таким було справжнє ім’я Остапа Вишні, народився 13 листопада  1889 на хуторі Чечва колишньої Полтавської губернії. А нині, повідомляє сайт ipoltavets, ця територія належить до сусідньої з Полтавською Сумської області. 

Він з’явився на світ другою дитиною у багатодітній сім’ї і мав разом іще 16 братів і сестер. Про це майбутній гуморист Остап Вишня згадував у своєму творі “Моя автобіографія”, зазначаючи, що його батьки були нічогенькими людьми, а за 24 роки співжиття “послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному». Ті, хто знав цю родину, казали, що Павло був добряче схожим на матір, не тільки рудим, а ще й “гострим на язик”. Мовляв, ця жінка на ім’я Параска мала хист співати, цікаво вести розмову, яку додладньо і щедро приправляла жартами та примовками.

Тому не дивно, що Павло рано опанував науку читання. Біографи пишуть, що найсильніший вплив на дитину мав твір  “Катехізис” Філарета. А найперша книжка, яку прочитав Павло, був “Сорочинський ярмарок” М.В.Гоголя. За шкільну парту хлопець сів, коли йому не було й шести. І вже в дорослому віці Остап Вишня згадував, що книжки любив змалку і йому “все думалося та гадалося”, що то за особливі люди є на світі, які вміють скласти вірш чи написати книгу. 

У Зінькові Павло Губенко завершив початкову двокласну школу. Він дуже сподівався стати вчителем. Але багатодітна родина не могла собі цього дозволити через скруту. І хлопця відправили безкоштовно вчитися у Київську військово-фельдшерську школу, де Павло здобув освіту військового фельдшера, а ще майстерно грав у драматичному гуртку.  

З 1907 року  він працював фельдшером у царській армії, а згодом — у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці. Навчався Павло і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті, однак у буремному 1917 році залишив навчання. 

1918-го Павла Губенка мобілізували до Армії УНР у медичній частині. Вже наступного року він потрапив у полон до леніністів у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Маючи в підпорядкуванні  усі залізничні шпиталі, де лікували хворих офіцерів і вояків Української Галицької армії, Дієвої Армії УНР. Тримали “петлюрівського” медика-урядовця в полоні до завершення війни. 

І навіть у подальшому житті, присвятивши себе літературі і віддавши перевагу їй, а не кар’єрі медика-офіцера медичної служби, Павло Губенко як лікар свого часу допоміг багатьом і врятував чимало людських життів.

Фото: Павло Губенко (Остап Вишня) серед медперсоналу.

Звідки “соковитий” псевдонім?

Його перший сатиричний твір “Демократичні реформи Денікіна” було опубліковано під псевдонімом П.Грунський 1919 року. Але згодом, у 1921 році, у Павла Губенка з’явився новий псевдонім, який навіки вписаний у літературу — Остап Вишня. Версій обрання “соковитого” псевдоніма кілька. У музеї Остапа Вишні кажуть, що письменник дуже любив творчість Гоголя. Серед іншого і роман “Тарас Бульба” . Звідти за аналогією і вибір псевдоніма. Друге припущення — Павло Михайлович просто любив вишні, а ще такий псевдонім звучав легко й приємно. Ну, і третій варіант: вплив уже творів Шевченка, де теж не без вишень.

Остап Вишня став засновником нового жанру – усмішка (це гумористичне оповідання, в якому оповідь коротка, точна, дотепна й добра). З цього приводу Вишня зазначав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» більш українське від «фейлетону». Були часи, коли Вишню називали “найбільш знаним в Україні після Шевченка”. Читач довіряв Вишні і говорив, що де Вишня, там не треба й міліції: він всюди порядок наведе, а згодом з’явилося оригінальне прислів’я: “Де Остап Вишня — там міліція лишня”. Упродовж життя сміхотворець написав близько 2,5 тисяч творів (гуморески, нариси, флейтони, памфлети, мемуари, щоденник, переклади творів світової класики, зокрема М.Гоголя, Марка Твена, О’Генрі, Я.Гашека). 

Після закінчення Другої Світової Вишня став членом редколегії відомого сатирично-гумористичного часопису “Перець” та його активним співробітником, забезпечивши з колегами велику популярність часопису, який виходив мільйонними тиражами. У «Перець» Остап Вишня прийшов працювати майже 50-річним. І одразу став чи не найпопулярнішим автором. Брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», був організатором письменницького об’єднання “Пролітфронт”, працював в оргкомітеті спілки письменників. 

Фото: батьки Остапа Вишні Михайло і Параска Губенки.

Коли Вишні було не солодко

Вишні не пощастило, як і багатьом митцям, які народилися в його епоху. Адже цим людям випала доля жити й працювати  в часи часи ленінських в’язниць і сталінських таборів. Вперше Павла Губенка заарештували органи ЧК восени 1920 року і ув’язнили у підвали більшовицьких катівень за активну громадянську діяльність у часи УНР.  У 1921-му його визволив головний редактор газети “Вісті ВУЦВК”  та друг Василь Еллан-Блакитний. Вишні навіть запропонували посаду перекладача у згаданій газеті. Після цього одна за одною вийшли збірки усмішок письменника: “Діли небесні”, “Кому веселе, а кому й сумне”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки (сільські)”, “Вишневі усмішки кримські”. Протягом десяти років українською мовою з перевиданнями з’явилося до ста книжок сатири й гумору Остапа Вишні, тисячі творів у періодичних виданнях. Тому й не дивно, що Вишню називали “королем тиражу”. 

Фото: Остап Вишня на засланні. Зліва злодій Федько Зубов.

Вдруге письменника заарештували 1933 року на піку… народної популярності  і величезних тиражів. Щоб народний улюбленець опинився за гратами, добряче постарався український письменник Олексій Полторацький. Багатьом відома його стаття в журналі “Нова генерація”, де він з усіх сил критикував, ображав і навіть безпідставно звинувачував Остапа Вишню, аби тільки “поховати” митця і його творчість навіки. Із літературного життя Остап Вишня випав на 10 років, бо його запроторили до ГУЛАГу. За абсолютно надуманим звинуваченням “в контрреволюційній діяльності й тероризмі”, Вишню оголосили “ворогом народу”. Зокрема, інкримінували підготовку замаху на партійного діяча Постишева. Слідчий НКВС запитав Вишню чи знає він, за що саме арештований.

А той відповів: “Чому б вам не звинуватити мене в згвалтуванні Клари Цеткін?”. У підсумку замах на вбивство Постишева Остапу Вишні таки приписали (між іншим, вже за кілька років самого Постишева звинуватили у зраді та вбили…) .  Вишню засудили до розстрілу, а потім вирок замінили на 10 років виправно-трудових таборів на півночі росії. 1943 року Олександр Довженко вмовив першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова домогтися від Сталіна звільнення Остапа Вишні.

Він знову став потрібен радянській владі як сатирик і пропагандист –  треба ж було надихати народ на боротьбу проти гітлерівців. Першим твором після повернення письменника стала “Зенітка”, опублікована 1944-го. Біографи Остапа Вишні зазначають, що перебуваючи в таборах, він навіть не знав, що в його країні вже протягом двох років тривала війна… Перед поверненням в’язня додому його підлікували та відгодували в лікарні у москві, щоб не нагадував ходячого мерця… А тривалу паузу в творчості сміхотворця тоді цинічно назвали “вимушеною перервою” і пояснили, що це викликано “несправедливими, допущеними в умовах порушення ленінських принципів законності, звинуваченнями на його адресу”. Ось таке мерзенне пояснення спаплюження людської долі!

Ще одна з причин несподіваного звільнення Вишні — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. На думку Сталіна, петлюрівець Вишня у своїх гумористичних творах мав спростовувати що його, улюбленця цілої України, закатувала москва та висміяти «буржуазних націоналістів». Тому неминучим “розрахунком” за звільнення з концтабору для сатирика стало написання фейлетонів, де він висміював… УПА, Степана Бандеру, Симона Петлюру та інших. Проте реабілітації Остап Вишня дочекався аж у 1955, тобто за рік до власної смерті. Зразу після звільнення Вишня пише фейлетон «Самостійна дірка» та переїздить у престижну квартиру в Києві, у будинку письменників РоЛіт. Знайомі ж назвали фейлетон «голосом гумориста з могили». Бо сатира раннього Вишні була душевною, яскравою, емоційною. А після звільнення з ув’язнення твори стали зовсім іншими… Хоча й Остапу Вишні все таки вдалося оминути трагічну долю рідного старшого брата і теж відомого на той час письменника-гумориста Василя Чечвянського, якого енкаведисти розстріляли 1937 року в Лук’янівській в’язниці Києва. Є дані, що навіть матір репресованих Павла і Василя, як родичку, теж вивозили на заслання у товарному вагоні. Жінку змусили залишити вдома малолітніх дітей, які могли потрапити до притулку. На якійсь ганчірці їй вдалося написати послання, щоб люди, які його знайдуть, повідомили про залишених дітей сестру у Києві, щоб та їх забрала. Записку з адресою справді знайшли на колії невідомі і виконали прохання… 

В часи заслання більшість друзів зреклися Вишні, його родини і навіть не віталися з ними. Окрім них сатирик втратив і здоров’я. Та друга дружина Остапа Вишні Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко дочекалася чоловіка з таборів і була з ним до кінця життя (одружилися вони в 1924 році).  До слова, в першому шлюбі Вишня мав сина і досить налагоджене буття, але його перша дружина захворіла і померла від тифу. А в життя Вишні раптом увірвалося нове кохання. Цьому посприяло те, що Остап Вишня був завзятим прихильником театру. Колись, у революційному Києві, він віддавав останні гроші за букет для улюбленої актриси. Жодної вистави не пропускав Остап Вишня і в Харкові. Якось у постановці „Жанна Д’арк” він побачив молоду яскраву артистку Варвару Маслюченко. Згодом пара створила щасливу сім’ю…

Ідеальний товариш на полюванні, риболовлі і головне — по життю

Фото: Остап Вишня і його найкращий товариш Максим Рильський відпочивають після полювання. 1951 рік.

Чимало сучасників згадували, що Вишня був ідеальним товаришем. Він рятував друзів матеріально і гумором в підвалах ЧК, в тюрмі НКВС, в концтаборі.

Найближчим товаришем Остапа Вишні був поет М.Т.Рильський. Максим Тадейович говорив про Остапа Вишню: “Він світив як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того грому боялися усі плазуни й негідники”.  Рильському Вишня навіть присвятив усмішку  «Як варити і їсти суп із дикої качки». Вони дуже любили природу, разом рибалили і полювали. А у 1931 році, після того, як Рильського арештували,  Остап Вишня поспішив до Києва з Харкова, кинувшись на допомогу родині поета, незважаючи навіть, що може спровокувати гнів НКВС у свій бік. Коли Рильського врешті звільнили, вірний товариш забрав його на кілька тижнів до себе.

Улюбленим часопроведенням для Вишні і його товаришів були мисливство й риболовля. Чудовим компаньйоном на полюванні для Вишні, крім Рильського, був поет, письменник Петро Дорошко. Дружив Вишня і з поетом, прозаїком Миколою Хвильовим та драматургом Миколою Кулішем і з багатьма іншими відомими людьми. А із майбутнім поетом і лідером неокласиків Миколою Зеровим навіть навчався в одному класі. 

Фото: Остап Вишня і його мисливський пес. 1950-ті роки.

Взагалі Вишня любив мисливство з юних років. Коли він лагодився на полювання, часто казав своє улюблене гасло: “Хай живуть зайці!”. Розповідають, що завжди брав з  собою улюблену собаку, запас їжі, але дичину приносив рідко. Одного разу Вишня перебував на полюванні з друзями. Він вирішив  розіграти письменника Юрія Смолича. Той побачив зайця, який спокійно сидів під кущем, і вистрілив у тварину. А коли Смолич підійшов до здобичі, знайшов у зайця в зубах записку: “Юрій Корнійович, навіщо ж ти мене вбив?” (насправді зайця вбили Остап Вишня та Амвросій Бучма, і вирішили пожартувати). 

Навіть дружина Вишні Варвара Олексіївна теж запросто могла взяти зброю до рук, але цілилася переважно по мішенях.  

Окрім полювання, Вишня любив випити й курив цигарки “Казбек”. Дружині не подобалося “контрабандне постачання спиртного” друзями чоловіка. Часто на порозі в дім Рильський вивертав кишені, але вигадливий Максим Тадейович таки примудрявся доставляти “контрабанду” в пункт призначення. 

Навіть на дозвіллі, зокрема на риболовлі, Вишня частенько щось записував у блокнот. А коли його запитували, чому це робить, він відповідав, що слова в нього самі народжуються і додавав: “Я їх тільки встигаю записувати. Не маю я права щодня не писати, бо який тоді з мене письменник?”.

Фото: Остап Вишня і його дружина Варвара Губенко-Маслюченко.

…Життєва зоря Остапа Вишні згасла, коли йому було 66 літ. Він помер від серцевого нападу і покоїться на Байковому кладовищі у Києві. Його ім’ям нарекли вулиці кількох міст України, а його твори екранізовані і досі улюблені багатьма читачами. І можна лише припустити, як би склалася доля цієї талановитої людини, якби вона народилася й жила на світі в інші часи!

Його дружина Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко прожила 80 років. Вона була актрисою театрів Києва, Харкова та інших. А ще знялася у 16 фільмах, телесеріалах. Її, як талановиту акторку, запрошували знамениті кінорежисери Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Віктор Івченко, Іван Миколайчук та інші. За три роки до смерті Варвара Губенко-Маслюченко навіть зіграла епізодичну роль в фільмі “Вавилон ХХ” згаданого кіно-режисера, актора і сценариста Івана Миколайчука. 

Головною справою на схилі літ жінка вважала збереження пам’яті про свого чоловіка, несучи між люди справжнього Остапа Вишню. Її відданість Вишні називали унікальною ще при його житті. Насамперед через те, що після другого арешту чоловіка Варвара Олексіївна з власної волі подалася на північ, щоб бути поруч із засудженим на 10 літ ГУЛАГу. Як “дружині ворога народу” та ще й з малими сином і донькою на руках, тоді їй дали п’ять днів, щоб покинути Україну. Вона працювала в Архангельському заштатному театрі і домоглася неймовірного — побачень із найріднішим для неї чоловіком-в’язнем. Вірна дружина приносила чоловікові харчі та одяг, підтримувала морально. У той час, коли інші нарекли її “декабристкою двадцятого століття”, Остап Вишня говорив, що вона для нього і дружина, і мати, і сестра і ангел…

Справжній театр, письменники-актори та чим ще цікаве життя Харківців

0

Чи можливо собі зараз уявити, що в маленькому українському селі був свій власний театр? Мабуть, ні, але свого часу, повідомляє сайт ipoltavets.com, талановитий письменник Архип Тесленко вирішив, що не лише Київ та Харків достойні показувати театральні вистави, Харківці нічим не гірші.

Харківці від заснування до проголошення незалежності України

 Харківці — село Миргородського району відоме з середини XVII століття. Позначене було на карті Гійома де Боплана як звичайний населений пункт. З 1648 року Харківці входили до Лохвицької сотні. У 80-х роках XVII століття селом володів сотник А. Гамалія, з 1712 року — осавул Гадяцького полку. 

З 1781 року Харківці входили до складу Лохвицького повіту Чернігівського намісництва. В кінці XVIII століття тут проживало 769 козаків і 125 залежних селян. На початку ХІХ століття Харківці увійшли до Полтавської губернії. На середину ХІХ століття перепис зазначав, що село було власницьким та козацьким, в якому проживало 568 мешканців. Діяла дерев’яна Троїцька церква, збудована в 1876-го року, при ній відкрита бібліотека, церковнопарафіяльна школа та школа грамоти. А вже на початку ХХ століття кількість жителів дещо зменшилась, до 1396 осіб. Під час революції 1905 — 1907 років відбулися селянські заворушення, в яких взяв участь український письменник Архип Тесленко. 

У 1910 році в Харківцях мешкало близько 2000 жителів. Радянську владу проголошено 1918 року, через 2 роки створений Комітет незаможних селян, пізніше товариство споживчої кооперації та комсомольський осередок. В кінці 1927 року відкрите товариство спільного обробітку землі. Навесні 1931 року створена сільськогосподарська артіль, а влітку того ж року відкрита сільськогосподарська артіль на честь українського письменника Архипа Тесленка, вони згодом об’єдналися в один великий колгосп. 

У роки німецько-фашистської окупації гітлерівці стратили 6 місцевих жителів, вивезли на примусові роботи до Німеччини близько 200 осіб. У селі діяла підпільна партійна група, 2 члени якої загинули в боротьбі з окупантами. Після війни у Харківцях розташована центральна садиба колгоспу імені Архипа Тесленка, який мав зерново-тваринницький напрям. Тут діяло відділення зв’язку, неповна середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, комплексний приймальний пункт, будинок культури на 300 місць та бібліотека. Пізніше відкрито музей Архипа Тесленка, який можна відвідати і сьогодні. Крім Тесленка, у Харківцях народився драматург Олексій Коломієць та вчені-біологи брати Діброви.

Як у невеличкому селі з’явився справжній театр

У 1903 році  Архип Тесленко заснував у Харківцях аматорський театр. Перша п’єса, поставлена на сцені театру належала Марку Кропивницькому під назвою “Невольник”. Комісія по організації народних розваг при Народному домі, до якої звернувся за дозволом налаштування вистави Архип Юхимович, доручила режисеру Лохвицького театру М. М. Діякову ознайомитися зі складом сільських акторів, допомогти їм костюми  та реквізитами з фондів Народного дому і взяти на себе керівництво виставою. Тесленко виконав у ній роль сліпого Степана, на яку в пресі були схвальні відгуки. Тоді про нього написали, що він ти зміг би зробити честь будь-якій, навіть і не сільській сцені, — з газети Полтавський вісник. 

Архип Тесленко написав для театру п’єси “Горобина ніч”, текст якої, на жаль, втрачений та “Не стоїть жить”. Архип навіть надсилав свої п’єси для ознайомлення Марку Кропивницькому. У репертуарі театру також були п’єси Карпенка-Карого, Кропивницького. Островського та інших драматургів.

Село Білики на Полтавщині, яке любили українські та угорські митці

0

Свого часу на території селища були знайдені знаряддя праці, виготовлені до нашої ери, пізніше була велика оборонна фортеця, згодом сюди залюбки приїжджали відпочивати класики української літератури. Як жило просте населення Біликів та чим вони приваблювали туристів — у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com

Заснування Біликів і перші перемоги

Білики були засновані як стратегічний пункт у першій половині XVII століття. Вони були обнесені земляним валом, залишки якого, до речі, збереглися до ХХ століття. Білики мали фортецю з підземними укріпленнями, у якій була кріпосна Георгіївська церква.  Після укладання Люблінської унії 1569 року ці землі потрапили під владу речі Посполитої, 1571 року належали козаку Омеляну Івановичу. На початку XVII століття більша частина території Біликів стала власністю шляхтича С. Гурського, 1643 року перейшла до українського магната Юрія Немирича. 1659 року Немирич був убитий повсталими селянами на території Білорусі, а його маєтки перешли у володіння гетьманського уряду. 

В другій половині XVII століття — на початку XVIII століття у передмісті Біликів— Боярці був маєток генерального писаря, а потім генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея. Садиба Кочубеїв відома на всю Україну. 

У січні 1850 року в Біликах спалахнуло селянське повстання. Через 10 років гетьман Кирило Розумовський віддав село у вічне володіння графу Воронцову. За переписом 1765 року уже містечко Білики входило до складу Полтавського полку, вважалося козацьким поселенням. 

У XVIII столітті тут було 4 дерев’яні церкви: Покровська, Різдва Богородиці, Успенська та Миколаївська. При церквах існували бібліотеки, школи грамоти, шпиталі. 1787 року садибу Кочубея відвідала проїздом Катерина ІІ.1859 року в Біликах Кобеляцького повіту проживав 4861 житель, було волосне правління, сільська розправа, реальне училище та проходили 4 ярмарки на рік. 

1900 року у містечку знаходилася козацька сільська громада, що налічувала 4735 жителів. Діти навчалися в одній міністерській та чотирьох церковно-парафіяльних школах, проходило 5 ярмарків на рік. За переписом 1910 року у Біликах, до яких були прописані кілька хуторів проживало 3425 жителів. 

Білики стають популярні серед українських митців

Радянську владу проголошено в січні 1918 року. Згодом село стає центром сільської ради. На 20-ті роки ХХ століття тут проживає близько 4000 жителів. 

Свого часу у Біликах бував Панас Мирний. Пізніше відпочивали письменники Григорій Епік, Пилип Капельгородський, Іван Ле, Юрій Смолич, який тут 1936 року закінчив свою повість “Дитинство”, Юрій Яновський, Андрій Головко.

У 1938 — 1941 роках тут був будинок відпочинку СП України, де в різний час відпочивали та працювали Наталя Забіла, Володимир Сосюра, Юрій Збанацький, Осип Дунаєвський, Олександр Ковінька, Олександр Корнійчук, Іван Микитенко, Петро Панч, Микола Трублаїні та інші.

У 1928 — 1936 роках у Біликах майже щоліта бував угорський письменник Мате Залка. У роки німецько-фашистської окупації гітлерівці стратили 13 мирних жителів, вивезли на примусові роботи до Німеччини 224 особи. 

З 1957 року Білики перетворились на селище міського типу. Тут був цукровий завод, молочноконсервний комбінат, міжгосподарське підприємство по виробництву яловичини. Середня, три восьмирічні та музична школа. Функціонувло 2 лікарні, неврологічний диспансер, 2 аптеки, протитуберкульозний санаторій, дитячий ревматичний санаторій, дитсадки, будинок культури на 630 місць з кіноустановкою та клуб на 120 місць. Відкрито 2 бібліотеки та піонерський табір. 

Донедавна в Біликах можна було відвідати музей Залки Мате і Білецький музей історії та художньо-ужиткового мистецтва, нині їх об’єднали в один. Крім того, селище відоме тим, що неподалік знайдені кам’яні шліфовані молотки доби бронзи ІІ ст. до н. е. та залишки курганної групи.

Як ректор Харківського університету прославив село на Полтавщині

0

Село Балясне має давню історію, спочатку його населяло зовсім мало людей, згодом воно розрослося, вдосконалило своє господарство, налагодило економіку та організувало культурне життя. Але відомим, повідомляє сайт ipoltavets.com, стало лише тоді, коли 1850 року, після об’єднання чотирьох харківських університетів в Харківській політехнічний інститут, його очолив вихідець з Балясного Михайло Федорович Семко. 

Село у володіннях графа Кочубея

Відоме село Балясне з середини XVIII століття як поселення в урочищі Сідакова Балка. За переписом 1782 року в Балясному разом з Попівкою проживало 259 чоловіків і 253 жінки. У 1800 році урочище Сідакова балка було куплене графом, згодом князям Кочубеєм у дворянки Марії Барабашевої та прапорщика Федора Псьола. 

1794 року полковник Кочубей переніс у Балясне із Старих Млинів Хрестовоздвиженську дерев’яну церкву, яку назвав Євдокіївською. 1869 року збудовано Успенську церкву. З часом поселення стало центром Баляснівської економії Кочубеїв. 1801 року в селі разом з Попівкою уже проживало близько 643 жителі. Пізніше до цієї економії ввійшли хутори Піщане та Надія, що належали раніше дочці Кочубея Надії, яка була одружена з полковником Потьомкіним. 

За переписом другої половини ХІХ століття село належить до Полтавського повіту, в якому проживає уже 1272 жителі, діяла церква, проходить 3 ярмарки на рік. 1869 року тут будується нова Успенська дерев’яна церква з дзвіницею. На початку наступного століття в селі проживало вже близько 2,5 тис. жителів. При Успенській церкві діяла бібліотека, земська і жіноча церковнопарафіяльна школи, відбулося 4 ярмарки на рік. В селі діяло 397 господарств. Крім землеробства, тут займалися промислами: було 12 теслярів, 18 кравців, 7 шевців, 3 ковалі, 3 лимарі, 5 ткачів і візник.

Балясне після проголошення радянської влади

Радянську владу в Балясному проголошено в січні 1918 року. Під час німецько-фашистської окупації тут формується повстанський загін, для боротьби з денікінцями, в якому було близько 200 чоловік. Пізніше село стає центром сільської ради, а згодом і центром Баляснівського району, який проіснував до 1926 року. Баляснівській сільській раді було підпорядковано багато хуторів. В 20-х роках ХХ століття діяло півтисячі господарств. Організована артіль “Надія”, створено 7 товариств спільного обробітку землі. Утворився на базі артілі великий колгосп. 

Під час німецько-фашистської окупації в селі розстріляно 7 патріотів, залишених для організації підпільної партизанської боротьби. 136 юнаків та дівчат відправлено на примусові роботи до Німеччини, спалено 286 хат, усі колгоспні споруди та громадські будинки. 

На 1947 рік Баляснівській сільській раді підпорядковано 9 сіл. Працювала середня школа великий колгосп, колгоспний будинок ветеранів, дитсадок, дільнична лікарня, аптека, будинок культури на 400 місць, бібліотека, комплексний приймальний пункт райпобуткомбінату, сільське споживче товариство, заготівельний пункт, їдальня, кафе, лазня, електропідстанція, відділення зв’язку та ощадбанку. При колгоспі був відкритий громадський музей.

Але справжнє визнання село отримало, коли у 1950 році, вихідець Михайло Семко очолив Харківський політехнічний інститут. За його каденції він ВНЗ стрімко розвивався, і отримав міжнародне визнання. Слід зазначити, що Семко був єдиним ректором у Радянському Союзі, який займав цю посаду понад 33 роки. Він отримав звання професора та захистив докторську дисертацію, нині його прізвище носять щорічні наукові молодіжні читання та Проблемна лабораторія фізики різання надтвердими металами. Пізніше була заснована медаль Михайла Семка «За особистий внесок у співпрацю університетів». 

Чому для Миколи Лисенка було важливо довести, що українська музика відрізняється від російської

0

Як і в багатьох інших частинах Європи, поява національного духу в Україні спричинила рух, який культивував народну українську культуру. На чолі цього українського руху за національну музичну ідентичність ми бачимо Миколу Лисенка, якого багато хто вважає батьком української музики. Він не тільки надихнув національну композиторську школу та заснував численні хори в праукраїнському селі, він також є справжнім національним героєм, чия музична академія в Києві була осередком для інтелектуалів, поетів і музикантів. Свій патріотичний гімн, повідомляє сайт ipoltavets.com, Лисенко створив у 1885 році, у період, коли українська культура та мова знову були придушені урядом імперської Росії.

Любов до української пісні та роль Шевченка

Україна довго боролася за незалежність, кордони змінювалися незліченну кількість разів, коли різні завойовники боролися за землю, багату на природні ресурси та культуру. Короткочасна революція 1919 року була жорстоко придушена, а радянська окупація приносила українському народу одну трагедію за одною. 

Микола Лисенко народився в Гриньках, селі. що нині належить до Кременчуцького району. Походив із давнього аристократичного роду, що вів свій родовід від козаків XVII ст. Отримавши початкову музичну освіту від матері, він поїхав до київських інтернатів, а потім до Харкова, брав уроки гри на фортепіано у Паночіні та вивчав теорію у Нейнкевича. 

З 1860 року Лисенко навчався в Харківському та Київському університетах, входив до ряду українських студентських товариств і церковних хорів. Українська народна музика стала його пристрастю, і він розпочав етнографічну працю зі збирання та вивчення української народної пісні, яка продовжувалась все життя. 

Раніше, в дитинстві, його глибоко вразила музика селянського співу, і його націоналістичні симпатії були дуже стимульовані збіркою віршів українського народного поета Тараса Шевченка. Цей томик Шевченкових поезій Лисенку подарував дід, і його уяву розпалили слова про свободу пригноблених, особливо українців. Шевченко показував у поезії тяжке становище українського народу на початку XVIII століття. 

Коли тіло Шевченка після його смерті в 1861 році було привезено в Україну, Лисенко у віці 19 років був на похороні поета.

Створювати українську музику, а не тиражувати творчість західних композиторів

Закінчивши у 1865 році природничий факультет, Лисенко пішов на державну службу як арбітр у справах про землеволодіння колишніх кріпаків, але через два роки він був звільнений з цієї роботи. Він прагнув продовжити своє музичне навчання, і відвідав Лейпцизьку консерваторію зі своїми найвидатнішими вчителями, включаючи Фердинанда Давида, Ігнаца Мошелеса, Карла Райнеке та Ернста Венцеля. 

У Лейпцигу Лисенко почав повною мірою розуміти важливість збирати, розвивати і створювати українську музику, а не тиражувати творчість західних класичних композиторів. Насправді він був сповнений рішучості заснувати українську національну музичну школу і якнайкраще виразити через музику свої палкі патріотичні та політичні ідеали. 

У 1869 році він повернувся до Києва, щоб працювати вчителем музики та диригентом, продовжував збирати, видавати та вивчати народну музику. Після уроків оркестровки у Римського-Корсакова в Санкт-Петербурзі між 1874 і 1876 роками, Лисенко повернувся до Києва і був активним приватним учителем, перш ніж відкрити власну музично-драматичну школу в 1904 році.

Опера “Тарас Бульба”

Лисенко був нащадком козацького ватажка XVII століття Вовгури Лиса, тому повість «Тарас Бульба» мала для нього особливе значення. Історія цієї романтизованої історичної повісті Миколи Гоголя про Тараса Бульбу та його двох синів Андрія та Остапа, які йдуть війною проти Польщі. Зрештою Тараса схопили і прив’язують до дерева та підпалюють. Навіть у такому стані він закликає своїх людей продовжувати бій. 

Над своєю оперою «Тарас Бульба» Лисенко працював у 1880-1891 роках, але саме його наполягання на українській мові для виконання завадили будь-якій постановці за його життя. Він рішуче відмовлявся дозволити переклад опери. Він грав партитуру до Чайковського, який, як повідомляється, слухав всю оперу із захопленням, час від часу висловлюючи схвалення та зачарування. Особливо йому подобалися ті уривки, в яких найяскравіше відчувалися національно-українські нотки. Чайковський обійняв Лисенка і привітав його з талановитим твором. 

Як писав сучасний критик, що опера знаменує собою великий прогрес у порівнянні з попередніми творами композитора, оскільки її фольклорні та націоналістичні елементи набагато тісніше інтегровані в суцільну музичну структуру. Але серйозною проблемою залишається епізодичність лібрето, яка певною мірою може бути зумовлена ​​політичними міркуваннями під час його доопрацювання в радянський час.

Що лишив після себе композитор

За своє життя Лисенко обробив близько 500 народних пісень, серед яких як солоспіви, так і хори з фортепіанним супроводом, акапельні хори. Зосереджуючись на тонально-гармонічних особливостях української народної пісні, він виробив аранжування різних типів пісень на основі специфічної української культурної традиції. Власне, Лисенко прагнув чітко продемонструвати відмінності між народною музикою України та Росії. Він змалку потягнувся до музичного фольклору, а перші музично-етнографічні дослідження про сліпого кобзаря — мандрівного українського барда, який співав під власний акомпанемент і грав на кобзарській бандурі — Остапа Вересая, зробив у 1873 році. Поширив свої дослідження на інші регіони, а його етномузикознавчі проєкти включали монографію про українські народні музичні інструменти. 

У 1950—1959 роках у Києві вийшло 20-томне зведення творів Лисенка.

Лисенко був здібним концертуючим піаністом, і серед його численних творів для фортепіано ми знаходимо сонату, дві рапсодії, сюїту, скерцо та рондо разом із довгим списком менших форм, таких як «Пісні без слів», ноктюрни, вальси та полонези. У цих творах він часто використовує мелодії та ритми українських народних пісень, пронизаних музичним стилем і духом Фредеріка Шопена. Миколу Лисенка охрестили засновником української музики, який за життя був у центрі українського культурно-музичного життя України. 

Він давав фортепіанні концерти та організовував хорові виступи та гастролював Україною в 1893, 1897, 1899 та 1902 роках. З нагоди святкування 35-ліття композитора було зібрано кошти, які дозволили йому відкрити Українську школу музики в опозицію до школи Російського музичного товариства в Києві. Лисенко надихнув незліченну кількість молодих українських музичних умів, і його донька Мар’яна пішла стопами батька як піаністка, а його син Остап також викладав музику в Києві.

“Національний духовний гімн України”

Олександр Кониський написав патріотичний текст на початку 1885 року, коли російський імперський уряд придушував використання української як розмовної, так і писемної мови. Того ж року Лисенко створив музику та аранжував хорове оформлення. Спочатку він призначав його для дитячого хору, але це виявилося складним для аматорських хорів. Він мав стати «Національним духовним гімном» України під час боротьби за незалежність на початку ХХ століття, а згодом — для відзначення особливих подій і свят. Гімн звучав масовим хором на головній вулиці Києва у 2001 році на урочистостях з нагоди 10-ї річниці Незалежності України. Молитва України завершує літургію Української Греко-Католицької Церкви та Православної Церкви України.

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.