Home Blog Page 5

Як селище Опішня стало відомим на весь світ

0

Опішня – найтуристичніше селище Полтавщини. Музей-заповідник на 7 га, славнозвісні опішнянські сливи, та щорічні фестивалі гончарства та «Гоголь фест» перетворюють його на справжню столицю автентичних українських гулянь. Опішня – серце нашої культури та національної свідомості. Розкриваємо тему у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com.

Опішня доби козацтва

Опішня відома з історичних джерел з ХІІ століття. У XV столітті згадується серед вотчин татарського мурзи Лекси. У «Книге большому чертежу» мовиться про давні укріплення Опішні. На карті Гійома де Боплана середини XVII століття позначена як містечко. До визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького Опішня входила до володінь магнатів Вишневецьких. 1648 року стає сотенним містечком Гадяцького, згодом Полтавського полку. 

Після Переяславської ради 1654 року прийняли присягу 333 козаки і 315 міщан.

Опішня стає центром селітроваріння 

У другій половині XVII – на початку XVIII століття Опішня стає значним торгово-ремісничим центром. З XVII століття в містечку діяли ремісничі цехи, у 30-х роках XVIII століття — селітряна варниця. У 1737 році власники селітроваріння об’єдналися в Опішнянську селітряну компанію, яка тривалий час відігравала помітну роль у постачання сировини вітчизняній пороховій промисловості. У 40-х — 50-х роках неодноразово власники селітряних підприємств укладали контракти з російським урядом на поставку селітри. Так, 1741-го року вони зобов’язалися щороку поставляти від 8,5 до 11 пудів цього товару.

У 1785 році Опішня налічувалося 846 дворів, 72 крамниці, 19 шинків і 8 водяних млинів. На середину ХІХ століття населення Опішні зменшилося. За переписом 1859 року тут налічувалося 5674 мешканців та 720 дворів.

Функціонувала мурована Успенська, дерев’яна Преображенська, Покровська, Архистратиго-Михайлівська та мурована Троїцька і приписана до неї дерев’яна Кладовищенська церква, поштова станція та училище. 

Інфраструктура Опішні

У Опішні проходило 4 ярмарки на рік, а щотижня — базари. Був розвинений гончарний промисел. У 1882 році ним займалися 216 осіб. Наприкінці ХІХ століття Зарицьким засновано Опішнянські керамічні майстерні. 1916 року за проєктом В. Г. Кричевського споруджено комплекс земської губернської гончарної майстерні. Опішні проходило 4 ярмарки на рік, а ще тижні — базари. Був розвинений гончарний промисел. У 1882 році ним займалася 216 осіб.

Основну масу населення Опішні становили козаки. На початку ХХ століття в Опішні проживало близько 6 тис. людей, діяло 7 церков, шпиталь, поштова станція. Як і раніше, щороку відбувалося 4 ярмарки. За переписом 1910 року населення збільшилось до 8600 жителів, функціонувало 2 млини.

Опішня за радянської влади

Радянська влада в Опішні проголошена 1918 року. Через 5 років Опішня стає райцентром, 1925 — смт. Того ж року створене перше товариство спільного обробітку землі. За переписом 1926 року в Опішні налічувалося 2065 господарств та 8559 жителів. Їй підпорядковувалося 7 хуторів та артіль. У 30-х роках організовано три колгоспи. Обслуговувала їх Опішнянська МТС, утворена 1934 року.

 У 1929 році створена промислова артіль «Художній керамік», у 30-х роках — «Червоний гончар», яка виготовляла домашній посуд. Опішнянські вишивальниці та килимарниці об’єдналися в промислову артіль імені Крупської. Промислова артіль «Шлях до кращого» об’єднала шевців, артіль імені ХХ-річчя ВЛКСМ — кравців. 

Діяли райхарчокомбінат, маслозавод і бібліотека, 3 початкові, семирічна та середня школи, лікарня й амбулаторія. 

Під час німецько-фашистської окупації гітлерівці в Опішні і районі стратили 210 осіб, вивезли до Німеччини на примусові роботи 2600. Відступаючи з Опішні знищили понад 500 будинків та інших споруд, пограбували промислові підприємства. Трудівники Опішні зібрали фонд оборони 1,7 млн карбованців.

 У 1953 році створено Опішнянського контуру розвідувального буріння. У березні 1961 року  — артіль «Червоний Гончар» і завод «Художній керамік» об’єдналися в одне підприємство — «Художній керамік». Тепер в Опішні функціонують нафтогазова експедиція глибокого буріння, заводи «Керамік» і «Художній керамік», агробуд, спиртзавод та хлібозавод, відділення Зіньківського цегельного заводу, Опішнянське виробництво фабрики «Полтавчанка», 4 автоколони, універсальна збутова база, інкубаторна станція, кондитерський цех, відділи Агропромбанку та Ощадбанку, радгосп «Жовтень». 

Є дві середні, вечірня та дитячі музичні школи, філіал Решетилівського СПТУ-28, два дитсадки, будинок культури на 450 місць, районна лікарня з поліклінікою, обласна тублікарня, ветлікарня, бактеріологічна лабораторія, аптека, кафе, ресторан, відділення зв’язку та ощадбанку. 

У літній час діє піонерський табір «Світанок». Створюється Опішнянський музей-заповідник українського гончарства та меморіальна садиба-музей майстра художньої кераміки, заслуженого майстра народної творчості О. Ф. Селючко. 

Як досліджували місцеві родовища 

Опішнянська нафтогазорозвідувальна експедиція створена 1958 року як контора розвідувального буріння на базі Солохівської нафторозвідки. З 1970 року отримала сучасну назву. 

Вела підготовку до промислового освоєння нафтових і газових родовищ у Дніпровському й Донецькому регіоні. Діяльність Опішнянської нафтогазорозвідувальної експедиції поширюється на Опішнянський, Зіньківський, частково Охтирський райони Сумської області. На Полтавщині експедиція вела пошукові роботи також у Котелевському та Шацькому районах. За 2 роки свого існування експедиція виявила та розвідала Солохівське, Більське, Котелевське, Опішнянське, Гоголівське, Загорянське та Північнозіньківське нафтогазові і газоконденсатні родовища на Полтавщині.

Музей-заповідник гончарства

1986 року в Опішні створений Опішнянський музей гончарства. Фонди налічували близько 5000 одиниць зберігання. В музеї зосереджувалися твори майстрів кераміки з усієї України. Це унікальні персональні колекції творів гончарів: О. Селюченко, В. Омеляненка, І. Білика, М. Китриша, Ф. Гнідого родини Пошивайлів та інших народних майстрів. Музей має книгозбірню, що налічує близько 4000 примірників, у тому числі чимало видань минулого століття. 1989 року в музеї відбувся Республіканський симпозіум гончарства «Традиції і сучасність». З листопада 1989 року музей входить до Опішнянського музею-заповідника українського гончарства.

Загалом площа музея-заповідника становить 7 га, сюди, крім музею гончарства, входять, історична територія побутування гончарного промислу, зокрема, комплекс земської губернської гончарної майстерні, заводи «Керамік», «Художній керамік», садиба-музей Олександри Селюченко, давні опішнянські кутки Птухівка, Яремівка, Яри, Гончарівка, Швейцарія, глинища гончарів, слов’янське городище роменської культури та підземні ходи XIII-XVII століття. 

Згодом були розроблені і втілені в життя проєкти центру відродження гончарських традиції, центру популяризації гончарства дитячої школи народознавства, експозиції просто неба традиційного побуту гончарів.

Митрополит Київський та Галицький Арсеній Могилянський: що відомо про славетного уродженця Решетилівки?

0

Арсеній Могилянський походив із династії священиків, мав козацькі корені і народився 17 березня 1704 р. (інші джерела вказують дату 1711) у містечку Решетилівка Полтавської губернії. Як пишуть історики, він належав до старого осердя духовної освіти й благочестя, був українцем, який входив до особливого кола українських ієрархів російської православної церкви, яке в другій половині XVIII століття  мало вагомий вплив у церковному середовищі. 

Цей релігійний діяч тривалий час служив у російських єпархіях, був наближений до імператриці Єлизавети і набув широких зв’язків у духовному і світському середовищах, ставши митрополитом Київським, Галицьким і Всієї Малої Росії. Якою була насправді ця неординарна й неоднозначна особистість — розповідаємо у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com.

У мирському житті його звали Олексій Васильович Могилянський. По материнській лінії він походив зі знаменитого роду Могил. Батько, дід та прадід Олексія почергово отримували у спадок парафію решетилівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. До 17 років Олексій виховувався вдома.  Потому юнак здобув освіту в Києво-Могилянській академії (1721-1727) і Харківському колегіумі (1727-1735). 

Протягом 1738-1741 рр. вчителював у Харківському колегіумі, згодом – в Устюзькій (Комі) та Тверській (московія) семінаріях (сюди, в щойно заснований заклад,  його запросив архієпископ Тверський і Кашинський М.Слотвинський (теж вихованець КМА). У 1741 р. Могилянського переведено учителем до Московської слов’яно-греко-латинської академії при  Заіконоспаському монастирі. В тому 1741 ж році (21 листопада) у згаданому монастирі Олексія Могилянського  постригли у чернечий чин. Він отримав ім’я Арсеній – на честь св. Арсенія, єпископа Тверського. Після постригу Арсеній Могилянський був висвячений на ієродиякона  і лишився проповідником, бо мав до цього неабиякий талант.

Улюбленець-оратор Єлизавети

Про здібного проповідника дізналася імператриця Єлизавета Петрівна і його запросили виголосити промову при дворовій церкві. Імператриці виступ сподобався. Та так, що вона  призначила Арсенія дворовим проповідником. 

З того часу Єлизавета щедро обдаровувала свого проповідника. Приміром, 10 жовтня 1742 року наказала ієродиякона “произвести в придворной церкви по киевскому обыкновению в иеромонахи”. Свіжі, оригінальні думки, практичний характер промов принесли Арсенію славу і прихилили до нього імператрицю, яка дуже симпатизувала проповідникам з України. Він став її улюбленим оратором. 

Відколи 1741 року Арсеній став придворним проповідником, він до трьох років був “у цьому званні зі славою”. У 1744 р. висвячений в архімандрита  і став ректором Троїце-Сергієвої Лаври (вже за п’ять днів після смерті попередника ректора-архімандрита К.Флоринського), з постійною присутністю в Синоді. А не минуло й 5 місяців як Єлизавета наказала висвятити архімандрита Арсенія  в сан архієпископа Переславля Залєського.

Цього ж дня (8 червня 1744 р.) вийшов указ  імператриці, що Троїце-Сергіїв монастир отримує статус лаври, тому за Арсенієм Могилянським зберігся титул архієпископа Переяславського і Дмитровського та архімандрита Тройце-Сергієвої лаври, члена Синоду. Імператриця щедро нагородила його панагією зі своїм портретом, прикрашеною діамантами та рубінами на 60 тис. руб.  (нині зберігається у Тройце-Сергієвій лаврі).

Після обряду поставлення в новий сан вже в липні преосвященний вирушив на батьківщину. Був зокрема і в Києві. Відпустка тривала до двох місяців.

Переяславська кафедра і Троїце-Сергієва лавра та семінарія отримали в його особі дуже діяльного архіпастиря (турбувався про освіту духовенства, проповідництво, зведення і оздоблення церков). А ще Арсеній не залишав проповідницької праці в Санкт-Петербурзі. Та великі обов’язки підірвали здоров’я. 

 У 1752 р. внаслідок імператорського дозволу він отримав в управління Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир (або як кажуть, через погіршення здоров’я, попросився сюди на перепочинок). Тож цього року його духовне служіння на теренах росії внаслідок хвороб несподівано скінчилося.

Спасо-Преображенський монастир в м. Новгород-Сіверський (Чернігівщина).

Митрополит. Служіння рідній Україні

Та через п’ять років  він одужав. Єпископське служіння поновилося, але вже в Україні. 

22 жовтня 1757 р. імператриця викликала архієпископа до москви, де він був висвячений на митрополита Київського і Галицького. А посів найдавнішу кафедру Руси митрополит Арсеній  лише у червні 1758 року, коли після подолання недугу переїхав з Новгород-Сіверського до Києва. Він активно виступав за права Київської митрополії. Як пише історик О.Крижановська, брав участь в укладанні «Пунктів о вигодностях Малороссийского духовенства» (1767 р.) Бо Синод звернувся до нього з відповідним проханням. Там була вимога відновлення автономних прав Української Церкви, повернення Київському митрополиту прав та привілеїв, які діяли до 1686 р. (до приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату).

До привілеїв належав і особливий титул Київського архієрея, що був тоді змінений з «митрополита Київського, Галицького і всієї Руси» на «митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії» (а після указу від 2 квітня 1767 р. імператриці Катерини II було відібрано слова «і всієї Малої Росії»). Ряд його важливих вимог не мав наслідків, але вони свідчили про опозиційні та автономні настрої Київської єпархії в час правління Арсенія Могилянського.

За час перебування на київській кафедрі владика Арсеній видав і розіслав підпорядкованому духовенству більше 650 указів (щодо взаємин церковників і світської влади, збору пожертв на боротьбу з інфекціями, недопущення вінчання малолітніх з дорослими, покарання порушників-церковнослужителів, непорушність поховань). Могилянський є автором «Акафіста і служби св. Димитрію Ростовському». Деякі його проповіді було надруковано.

Митрополит Арсеній дуже переймався духовним вихованням молоді. Його особливу опіку відчувала Київська академія, для якої він нічого не шкодував: вчителям і учням давав левову частину власної платні, захищав їх від домагань магістратських чиновників і вищого керівництва. Не дозволяв ображати ні професора, ні простого учня. Служителі Академії, мов до батька приходили до Арсенія з особистими негараздами, просили одяг, взуття, ліки для учнів. Не раз Могилянський клопотав перед імператрицею Катериною II про субсидії для академії. Митрополит піклувався про освіченість учнів, суттєво збагатив бібліотеку закладу. У 1763 р. за його кошти збудовано великий кам’яний корпус для бідних студентів. Арсеній добре знав видатного філософа, богослова, поета Григорія Сковороду, відправляв церквам його духовні наспіви; спілкувався з відомим гравером Григорієм Левицьким-Носом, замовляв його ікони та гравюри для київських храмів.

Історичні джерела згадують, що митрополит Арсеній був непримиренним ворогом безладу і беззаконня. До «працюючого люду», особливо до вчителів, учнів, слуг, ставився із добротою та поблажливістю і часто нагороджував їх за працю. Архіпастир опікувався нужденними, які щомісяця отримували від нього певні суми.

Наказано більше не титулуватися “Митрополит Київський, Галицький і Малої Росії”

Після смерті Єлизавети, за правління якої Могилянський піднявся до високих посад, він і надалі зберігав відносини з московською і петербурзькою знаттю. В Україні він мав  приязні відносини з гетьманом  Малоросії, графом Кирилом Розумовським і найвпливовішими представниками гетьманського уряду. Коло спілкування в середовищі духівництва охоплювало різні країни і їх православні патріархати. Кандидат  історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Т.Шевченка Олександр Надтока дослідив листування А.Могилянського як джерело відносин владичної верхівки та запорозького низового війська.

Протягом 1765-1766 митрополит отримав одного листа від кошового отамана Петра Калнишевського та 7 від військового судді Павла Головатого (друга людина у тогочасній кошовій ієрархії). Тематика листування свідчила про активний розвиток церкви на Запоріжжі, а зміст і тональність написаного — про особливу взаємоповагу згаданих людей. Митрополит вочевидь поціновував приязні стосунки із запорізькими старшинами.

…Тож 2 квітня 1767 преосвященному Арсенію Могилянському було наказано більше не титулуватися “Митрополит Київський, Галицький і Малої Росії”, а “тільки митрополит Київський і Галицький”. Так остаточно київського митрополита позбавили прав, титулу і перетворили на звичайного єпархіального архієрея…

До сказаного, щ е варто додати, що владика Арсеній багато зробив для ремонту й оздоблення головного митрополичого храму – Києво-Софійського собору та монастиря. 19 серпня 1767 р. він освятив  Свято-Андріївську церкву й призначив для відправи служб священнослужителів із Софійського монастиря. Він дуже турбувався про Софійський кафедральний монастир, про ремонт Києво-Софійського собору.

Помер  Арсеній Могилянський 8 червня 1770 р. у заміській резиденції  у митрополичому будинку на Шулявці. Тіло перенесли до Софійського собору і поховали у його склепі… 

Фото: Софійський собор у склепі якого поховано А.Могилянського.

А що для рідної Решетилівки?

Решетилівські історики кажуть, що славетний земляк не обходив увагою і малу батьківщину. Є дані, що 1744 року під час поїздки імператриці Єлизавети в Україну Арсеній Могилянський відвідав Решетилівку. Тут дізнався, що пожежа знищила місцеву дерев’яну  церкву Успіння Пресвятої Богородиці (де несли службу представники його роду). У 1746-1749 роках за Кошти Могилянського на місці втраченого храму зведено було нову муровану церкву (у 1920 роках зруйнована). У рік завершення будівництва Могилянський подарував церкві срібний хрест з позолотою вагою 30 золотників. 1754 р. біля церкви збудували чотириярусну дзвіницю… 

Фото: Чотириярусна дзвіниця церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Решетилівці, зведена 1754 р. Споруди вже давно немає…

Відомим церковним діячем, архімандритом був і брат Арсенія Могилянського Єпіфаній (Євстафій) Могилянський. Він теж мав особливий хист проповідництва, за що отримав посаду проповідника при імператорському дворі. Останній період його діяльності пройшов у Полтаві. Вважається фундатором храму в с. Малі Будища.

«Лариса і команда» або чому у волонтерстві без гумору ніяк

0

Заходимо на кухню місцевої школи, чути голосний жіночий сміх, на довгому столі бачимо банки для консервації, всередині всі метушаться, розкладають продукти та отримують завдання, пишем ipoltavets.com. Ми в осередку Краснолуцького волонтерського руху. 

«У четвер почалася війна, у понеділок ми вже стояли на кухні»

З назви волонтерського руху «Лариса і команда» можна здогадатися, що заправляє тут усім Лариса. Дівчата розповідають, що вона й ідейний натхненник, і щоденний мотиватор, а буває – і строгий командир. Саме вона в перші дні російської агресії зібрала подруг і сказала:

«Дівчата треба, якщо не ми, то ніхто».

Сама Лариса скромно бігає між кухонних поверхонь і каже, що її заслуги в цьому немає, бо важливий внесок кожного, хто допомагає. 

«У четвер почалася війна, у понеділок ми вже стояли на кухні», – згадують волонтерки.

Готували спочатку на кухні однієї з них, а потім отримали дозвіл готувати в місцевій школі. Спочатку годували тероборону, згодом заготовляли продукти, варили їсти для цивільного населення зони бойових дій – Сумщини, Харківщини тощо. Зараз роблять домашні ласощі для хлопців на передову. 

Тут немає основних і другорядних  — всі за одне

На питання: «Скільки основних людей у волонтерському рухові?» всі в один голос відповідають:

«У нас немає основних і другорядних, у нас всі важливі».

Але все ж по частому звертанню одна до одної «кума» розуміємо, що кістяк команди складають давні подруги. Їх місцеві жителі знають за постійною участю в масових заходах села та активній громадській позиції.  

19 людей приходять найчастіше і мають уже свої обов’язки. Активну участь у волонтерському рухові беруть Наталія Павленко, Лариса Павленко, Тетяна  Нікітенко, Світлана Нижник, Тетяна Строкань, Тетяна Харченко, Тетяна Коваленко, Наталія Опришко, Світлана Рубан, Валентина Левун, Валентина Павленко, Аліна Павленко, Вікторія Рубан, Аліна Ларченко, Людмила Павлюченко, Оксана Кучерява, Наталія Потапенко. 

Кожна з них має свою сім’ю, дітей, роботу та літні домашні клопоти. Але за дзвінком коліжанки залишає всі домашні справи та іде готувати для української армії. Тут працюють і ті, хто вже давно на пенсії і діти, що прийшли з матерями, кожен допомагає як може. 

Не питання як чоловіки ставляться до того, що їхніх коханих цілий день немає вдома, волонтерки відповідають: “Все розуміють і нам допомагають”. У цей момент з дверей вигулькує чоловік однієї з пакетом продуктів. Тут всі за одне. 

Що готують місцеві господині

Усю приготовану їжу дівчата відправляють туди, куди є логістична можливість: на Харківщину, на Луганщину, на Донеччину. 

«Чому я вирішила приєднатися? Тому, що я не могла по-іншому, я не можу сидіти дома, коли є можливість допомогти» – ділиться одна з волонтерок. «Багато хлопців з ОТГ зараз служать, коли приїжджають на ротацію ми ніколи не відпустимо з пустими руками, завжди споряджаємо свіжими стравами». 

У день дівчата печуть близько трьох сотень пирогів, печиво 4-5 типів, булочки, марципани, енергетичні батончики «Краснолуцькі», крім того, дівчата роблять домашні консервації зі свіжих овочів, які зараз є під рукою.

Навіть в упакуванні продукції відчувається неймовірна любов і шана кожному захиснику, до якого приїдуть ласощі. Місцева «Нова друкарня» виготовила спеціальне пакування для енергетичних батончиків, а у команді є свій креативний директор (як її з любов’ю називають колеги) Вікторія Рубан, яка розробляє назви кожної страви і підписує коробки з вдячністю та любов’ю. 

З інших посад у команді є менеджер з логістики — Наталя Павленко, яка домовляється з Гадяцькими волонтерами на чолі з Олександром Зозулею та Андрієм Рябко, які забирають продукцію від Краснолуцької школи та розвозять на місця призначення. 

«Машина з причепом, повним приготованих страв, не змогла розвернутись, тож ми перенесли причеп вручну» 

І це не єдиний доказ того, що краснолуцькі дівчата можуть все. Кажуть, що можуть все, але тільки з допомогою небайдужих та місцевих спонсорів. 

Першим найбільшим спонсором волонтерського руху стала, хто б міг подумати, домашня корівка Лиска очільниці Лариси. Саме з її молока була створена перша бринза, сир, закваска для усієї випічки, яку готують і досі. Дівчата сміються, що усією волонтерською групою доглядають за Лискою, заготовляють сіно, так вона стала повноцінним учасником руху. 

Левову частку продуктів: муку, м’ясну продукцію, олію постачає сім’я місцевих підприємців Володимира та Тетяни Нікітенків. Допомагає керівництво ОТГ на чолі з Віктором Романенком: фінансами та продуктами.

«А ще у нас просто неймовірні люди» – кажуть волонтерки.

Хто чим може, продуктами, консервацією і грошовими коштами усі небайдужі з Красної луки та навколишніх сіл долучаються до спільної справи.. Через соціальні мережі «Лариси і ко» місцеві жителі дізнаються, чого потребують волонтери і зносять все необхідне.

Дівчата працюють багато, уже зроблено багато, але планів ще більше. Вони наголошують, що необхідне і сприяння фінансово, якщо є у когось можливість, і допомога з м’ясною продукцією, з олією, мукою, смальцем. Та і особиста підтримка — зайві руки ніколи не будуть зайвими. Дівчата кажуть, що приймають усіх охочих. Організовують сприятливу та легку атмосферу для роботи, бо буває так, що вона продовжується до пізньої ночі. 

Краснолуцький волонтерський рух має відзнаку «За допомогу українській армії». Але учасниці дізнаються, що найкращим визнанням їхньої роботи є вдячність хлопців, їх коментарі під постами в соціальній мережі і подяка за смачне печиво та пироги. Тоді виростають крила і бажання працювати, вдосконалювати рецепти та шукати спонсорів ще більше, здається навіть в добі стає більш, ніж 24 години. 

Після тяжкої праці на виставу Старицького : яким було культурне життя Нових Санжар ХХ століття

0

Попри відносно невелику кількість жителів Нових Санжар, вони завжди відрізнялися високим рівнем освіченості населення та культурної організації. В ХХ столітті тут уже користувалися популярністю гуртки художньої самодіяльності та технічні гуртки. Будинок художньої самодіяльності у післявоєнний період збирав десятки охочих відвідувати хоровий, драматичний, гурток народних інструментів, танців тощо. А при будинку культури, повідомляє сайт ipoltavets.com, працював університет культури. В селищі діяла одна з найкращих на Полтавщині дитячих бібліотек, у фондах якої налічувалися 22 тис. книжок.

Музичне життя новосанжарців у ХХ столітті

 У 1954 році в нових Санжарах була відкрита музична школа, яка працює й досі. В другій половині ХХ століття там навчалася близько 300 дітей. В школі діяли відділи народних інструментів, духових інструментів, смичковий, фортепіанний, до того ж школа мала невеличкий філіал у селі Нехвороща. 

Школа має відомих на всю Україну випускників: серед них Заслужений працівник культури Геннадій Сливка, відомий бандурист Марина Заїченко, віртуозна скрипалька Олена Ковальчук, артист Дніпровського театру Іван Коваленко та багато інших. Школа почала відкривати музичні класи селах Новосанжарського району. Започаткований клас образотворчого мистецтва. 

Музичне життя в Нових Санжарах ХХ століття не обмежувалося музичною школою. У 1956 році з ініціативи В. Є. Рокитянського був створений народний самодіяльний оркестр народних інструментів. У репертуарі оркестру були українські та російські народні мелодії, в тому числі в обробці засновника колективу, а також класична музика. 1968 року — оркестр отримав статусу статус народного. Художнім керівником його був заслужений вчитель республіки М. К. Мироненко. Оркестр був активним учасником республіканського телеконкурсу “Сонячні кларнети”, багатьох оглядів і конкурсів, користувався величезною повагою та популярністю в межах Полтавської області та в усій центральній Україні.

Музейна культура Нових Санжар

У 1967 році в Нових Санжарах почав функціонувати історичний музей. Ініціатором його створення став краєзнавець І. М. Пилипенко. Історичний музей працював на громадських засадах та займав 5 кімнат. Експозиція налічувала 16 тис. екземплярів. Це були документи, фотографії, речові матеріали, які розповідали про минуле і сьогодення Нових Санжар та Новосанжарського району. 

Музей займався і продовжує діяльність в напрямку вивчення та дослідження пам’яток історії та культури краю, відродження та розвитку традиційної культури місцевості, популяризації історичної спадщини району. Працівники музею та краєзнавці збирали етнографічні, мистецькі та історичні пам’ятки і предмети побуту, залучали до роботи позаштатних працівників та ентузіастів, співпрацювали з творчими спілками та іншими організаціями і музеями. Музей досі продовжує свою наукову та просвітницьку діяльність.

Новосанжарський народний театр

Народний театр у нових Санжарах був створений на початку 20-х років ХХ століття. Творчу групу очолив професійний актор І. С.  Бернієнко-Станкевич —  народний артист УРСР, потім Д. І. Казачківський — народний артист УРСР. Не самодіяльній сцені педшколи та в райсільбуді вони поставили “Наталку Полтавку” Івана Котляревського, “Ревізор” Миколи Гоголя, “Понад Дніпром”, “Чумаки”, “Розумний і дурень”, “Суєта” Івана Карпенка-Карого, “На дні” Максима Горького, а також п’єси Миколи Островського, Михайла Старицького та Марка Кропивницького.

З новосанжарської сцени почали свій творчий шлях майбутнє народні артисти М. М. Середа та М. Л. Нікельберг.

Що й досі зупиняє полтавців звернутися за допомогою: коли “той” час, щоб піти до психолога

0

 Говорити про психологічні проблеми та ефективно їх вирішувати — давно перестало бути моветоном у країнах Європи чи Америки. Проте вихідці з пострадянського простору часом соромляться або знецінюють важливість ментальної складової здоров’я. Чому важливо користуватися послугами психоаналітика у Полтаві, так само як приміром терапевта, далі, у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com. 

Де отримати допомогу в Полтаві

Від початку корона вірусної пандемії 2020 року на Полтавщині була запроваджена практика безплатних психологічних консультацій від провідних спеціалістів міста. Зокрема, телефони психологів можна знайти на сайті Центру психічного здоров’я комунального підприємства “Полтавська обласна клінічна психіатрична лікарня імені О. Ф. Мальцева”. Зателефонувавши, можна отримати короткочасну консультацію психолога або психіатра або зробити попередній запис на сеанс онлайн лікування. 

У 2022 році з початком повномасштабної російської війн проти України ініціативу підтримав Полтавський центр соціальних служб, він відкрив лінію психологічної підтримки. Зранку до вечора абсолютно безкоштовно охочі можуть поспілкуватися з психологом і поділитися своїми емоціями, переживаннями та отримати основні поради, як боротися з негативними впливами непростої ситуації в Україні.

Крім того, у місті постійно працюють приватні психологи, функціонує спілка психологів, де ви можете обрати спеціаліста, який прийдеться до душі. Сеанси можуть відбуватися онлайн або на особистих зустрічах. 

Розмежовуємо поняття

Не вірте, коли говорять: “не йтиму до психолога, я ж не псих”. Насправді психолог працює зі здоровими людьми, яких певний період життя виникла психологічна проблема: проблеми у сім’ї, на роботі, розлучення, надмірні переживання. Психолог приходить на допомогу тоді, коли людина не може розібратися в собі, вибрати професію або мету в життя. 

Психотерапевт — це людина, що має медичну освіту і займається лікуванням, але не за допомогою медикаментів, а за допомогою слів чи спеціальних терапії, наприклад ігротерапія. 

А от психіатр, це вже суто біологічний лікар, який дійсно лікує проблеми з мозком за допомогою медикаментів і має справу переважно з психічно неврівноваженими людьми.

Попри те, що суспільстві досі існує стигма щодо терапії — на щастя все більше і більше людей вирішує звернутися до терапевта. Хоча дехто й досі помилково вважає, що потрібно дочекатися переломного моменту, щоб скористатися візитом до психолога. Але реальність така, що немає відповідного часу для початку терапії. Люди звертаються до терапії з різних причин, це може бути допомога в лікуванні конкретної проблеми психічного здоров’я, чи щось простіше, наприклад, бажання досягти певної мети в житті.

Дехто відкладає візит до психолога, бо вважає, що це буде важко і потребує надмірних зусиль. Насправді така терапія надає безпечний простір, щоб краще пізнати себе, розгадати минулі образи та розчарування, переконатися що вони не впливають на вибір, який ми робимо сьогодні. 

Розглянемо деякі причини та ситуації, за яких необхідно першочергово звернутися до психолога.

Ситуація, яка вас бентежить

Іноді, коли ми боремося з будь-якими труднощами, ми робимо все можливе, щоб почуватися краще. На жаль, це може мати негативні наслідки для нашого здоров’я, і цілком ймовірно, що це не довгострокове рішення для боротьби з емоціями. Деякі поширені безкорисні стратегії подолання можуть включати алкоголь, наркотики, їжу, азартні ігри, секс або куріння. Звичайно, жодна з них окремо не є проблемою психічного здоров’я, але якщо вони стануть єдиною стратегією подолання труднощів або якщо вони почнуть впливати на ваше життя, стосунки, фінанси, здоров’я або впливати на ваше психічне благополуччя, фахівець із психічного здоров’я може підтримати вас у внесенні змін.

Можливо, ви справді маєте проблеми з психічним здоров’ям чи просто відчуваєте, що щось сталося. Терапія надасть вам правильні інструменти, щоб краще впоратися зі своїми симптомами та зрозуміти суть проблеми. Іноді це подія, іноді це набір подій, а іноді навіть важко визначити, з чого все почалося. Терапія допоможе дістатися до кореня проблеми і пропрацювати саме його.

Труднощі у стосунках

Незалежно від того, чи є у вас труднощі в теперішніх стосунках, чи ви самотні, чи знову і знову потрапляєте в ті самі болісні стосунки, або вам здається, що ніколи не отримуєте необхідної підтримки від людей навколо вас, терапія з цим працює. Здатність спілкуватися з іншими та формувати здорові стосунки — життєво важливо для нашого емоційного та психологічного благополуччя. І якщо у вас виникають проблеми у стосунках, то імовірно, це псуватиме ваше життя доти, доки ви з цим не впоратися. Терапія дає зрозуміти, як досвід нашого дитинства впливає на те, як ми будуємо стосунки сьогодні, показує як поступово працювати над формуванням здоровіших, позитивніших зв’язків із людьми навколо вас оточенні.

Якщо ви відчуваєте себе порожніми або беззмістовними

Багато людей приходять на терапію із запитом, що відчувають себе не корисними або порожніми. Можливо, поки що життя складається не так, як вони очікували або вони не досягли всього, про що мріяли, і починають сумніватися для чого це все і втрачати мотивацію. Але ніколи не пізно змінити курс. І під час терапії ви зможете працювати над виявленням речей, які дійсно важливі для вас, щоб ви змогли побудувати своє життя наповнене сенсом і метою.

Якщо ви погано спите і часто відчуваєте перевтому

Можливо, ви досі вважаєте що відвар ромашки — це найбільш ефективний засіб від безсоння. І візит до психолога не одразу спадає вам на думку. Але насправді сон і психічне здоров’я тісно взаємопов’язані. Коли випадає із тандему, інший зазвичай слідує за ним. Незалежно від того, чи відчуваєте виснаження чи не можете спати всю ніч, проблеми зі сном є вагомою причиною прийти на візит до терапевта. Скоріше за все — це наслідок ваших тривалих переживань, у яких теж є причина і якими треба працювати.

Підтримка у переживанні великої життєвої події чи горя

Чи це розлучення, зміна місця проживання чи зміни кар’єри — справлятися зі змінами в житті на самоті може бути не під силу багатьом людям. Терапія — це чудове місце, щоб обговорити свої переживання та ставлення до змін з підтримкою професіонала.

Ми живемо в суспільстві, де смерть все ще є табуйованою темою, через що деякі люди можуть відчувати себе ізольованими, коли втрачають когось важливого. 

Хоча горе – це цілком здоровий і нормальний процес для людини, іноді горе може тривати дещо довше, ніж зазвичай нам потрібна підтримка на цьому шляху. Можливо є речі,  якими ви не хочете ділитися з оточуючими або за які ви боїтеся почути засудження. Терапія надає можливість поділитися своїм горем, розповісти свою історію та підтвердити свої почуття.

Терапія — важливий крок на шляху до впевненості

Низька самооцінка зазвичай виникає в дитинстві і може негативно впливати на все життя. Терапія — це те місце, яке зміцнить вашу впевненість, ви зможете попрацювати над минулими нездоровими стосунками чи невирішеним досвідом дитинства, який би міг підірвати вашу впевненість. А здорова самооцінка і розуміння своїх переваг — це основа вашої кар’єрного успіху, побудови стосунків у суспільстві і загального самопочуття.

Якщо ми не знайдемо час, щоб пізнати себе, свої сильні та вразливі сторони, як ми коли-небудь дізнаємося, чи правильно жили, чи ні. Самосвідомість — це найбільший подарунок, який ми можемо зробити як собі так і людям навколо нас. Можливо, у своїй 40 років, ви так і не знаєте про свої позитивні риси характеру та можливості, які даровані вам природою. Похід до психолога може змінити ваше життя назавжди і відкрити вас з того боку, з якого ви і не підозрювали.

Де взяти донати на саперні лопати?

0

Полтавка Дарина Назаренко переконана, що сьогодні кожен українець, маючи бажання, може допомагати Збройним Силам України наближати нашу спільну перемогу. Про чудову волонтерську ініціативу вчительки-активістки розповімо на ipoltavets.com.

Волонтерить на повну

Вона волонтерить, як сама каже, “по повній програмі і де лише можна”. Ще відтоді, коли навчалася у старшій школі, не оминула жодного благодійного проекту, який трапився на її шляху. Певно, Дарина Назаренко успадкувала вдачу тата й мами, бо як і вони ніколи не була байдужою до людського горя і негараздів. Та й не лише людського, бо Дарина не раз рятувала й тварин… 

Ефективно працювати на результат у волонтерському напрямку вона навчилася ще школяркою і студенткою при Полтавському соціальному центрі сім’ї, дітей і молоді. А нещодавно успішно втілила власну волонтерську ініціативу, спрямовану на допомогу колишньому наставнику-педагогу, а нині бійцю ЗСУ Михайлу Тітіку з Решетилівки. 

“Михайло Сергійович і Євгенія Василівна Тітіки — дуже хороші люди. Це мої колишні вчителі однієї із полтавських шкіл. У нас склалися доволі теплі стосунки. Вони багато чому навчили мене, моїх однокласників: і по предмету, і життєвим істинам, — починає розповідь пані Дарина. — Так склалася доля, що подружжя педагогів перестало працювати в нашій школі і вони повернулися на малу батьківщину Михайла Сергійовича у Решетилівку. Для учнів школи це стало справжнім “апокаліпсисом”. Але життя є життя. Нині Михайло Сергійович очолює відділ культури,  молоді, спорту та туризму Решетилівської міської ради, дружина теж працює у виконавчому комітеті згаданої міської ради, у них чудові дітки… Та нещодавно я дізналася, що мій наставник пішов на фронт, захищати нашу Батьківщину. І я вирішила допомогти найнеобхіднішим на той момент”.

За словами Дарини, до неї дійшла інформація, що пану Михайлу та його побратимам потрібна допомога щодо придбання комплекту спеціальних саперних лопат. І волонтерка вирішила, що обов’язково зможе підтримати людину, яку дуже поважає.

“Вийшло дуже імпровізовано і дуже круто!”

Дарина вже давно не школярка. Вона вже сама вісім років як у педагогіці. Сьогодні Дарина Назаренко працює вчителем англійської мови у одній із приватних шкіл міста Полтави та проводить приватні уроки. Вона щирим серцем загорілася допомогти людині, за її словами сильній і самодостатній, яка ніколи ні в кого нічого не попросила. 

Учителька розмістила у соцмережах оголошення, де пропонувала п’ять міні-онлайн занять з англійської мови у приватному інстаграм-акаунті з теорією і поясненнями, основний акцент яких матиме спрямування на збільшення словникового запасу слухачів і покращення навиків їхнього мовлення. Ефіри були передбачені для збереження, а тому користувачі отримували до них доступ у будь-який зручний час. А ще — до можливості виконувати практичні завдання і задавати запитання. А взамін викладачка  пропонувала усім бажаючим задонатити на благородну справу, тобто на придбання десятка саперних лопат для підрозділу свого наставника і його побратимів. 

Мінімальний розмір донату був фіксований. А саме від 200 гривень. До слова, ця сума — менша, ніж середня ціна приватного уроку англійської мови на сьогодні у місті Полтава. 

На заклик учительки-волонтерки почали відгукуватися небайдужі. Чимало людей надсилали значно більше пропонованої суми. Надходили донати і по 500, і по 1000 гривень. Загалом участь у курсі англійської мови взяли близько 20 осіб, а донати надіслали набагато більше людей.

“Відгукнулися небайдужі з Полтави, Решетилівки, Краснограда, Курахового, навіть постраждалі харків’яни, які самі були у досить складній ситуації. А найдалі задонатили з міста Хуст, що на Закарпатті! Це на моє здивування були зовсім різні люди. Які знають мене. Які знають родину Тітіків. Які взагалі нікого з нас не знають! Були ті, хто просто донатив, навіть не маючи на меті відвідувати заняття. Або такі, хто сплатив благодійний внесок, а на заняття запросив дитину чи ще когось із рідні. Вийшло дуже імпровізовано і дуже круто! — розповідає пані Дарина. — Під час занять ми обговорили різні теми. Перший урок був вступним, вивчали лексику вітань і взаємоспілкування. На другому говорили про нації, національності, особливості різних країн світу. Під час третього описували англійською людську зовнішність. Тема четвертого заняття — характер людини, а пятого — актуальна нині військова тематика. А ще під час останнього заняття розіграли між учасниками іще один безкоштовний урок на будь-яку тему у будь-який час”.

А кошти на лопати… не знадобилися

Завдяки своїй ініціативі і добрим людям волонтерка зібрала 11 тисяч 859 гривень на придбання необхідних саперних лопат. Але сталося так, що лопати з’явилися, а от кошти на них не знадобилися…

“Про мою ініціативу випадково дізналася ще одна чудова людина, яка, на щастя, стрілася мені по життю. Це керівник “Укргазвидобування-Сервіс” Ігор Мохній. Людина світла, чудова, яка уже багато років робить чимало добра для фронту і для нашої перемоги. І як керівник згаданого підприємства, і особисто як громадянин-патріот. Я мала честь колись навчати цю людину англійської мови… І ось так напланувала доля, що він у потрібний час відгукнувся і придбав нам необхідні лопати”, — з хвилюванням говорить співрозмовниця. 

Тож десять безкоштовно наданих якісних лопат незабаром поїхали з Полтави до Решетилівки, а звідти дістануться фронту. Зібрані за рахунок надання приватних уроків кошти волонтерка ж перевела на рахунок свого педагога. Мовляв, у такі непрості часи вже незабаром може виникнути нова потреба для підрозділу, а запас коштів для її покриття вже буде. 

“Я б хотіла звернутися до всіх людей, які прочитають цю історію у соцмережі. Не зупиняйтеся у вірі в нашу з вами перемогу! Усю свою злість, усю свою агресію по відношенню до ворога “конвертуйте” в допомогу українській армії, — радить дівчина. — Кожен з нас важливий на своєму фронті. І якщо ти хочеш допомогти ЗСУ, це зробити зовсім не важко. Дивлюся, як дітки плетуть і продають браслети, щоб допомогти армії. Як сливи рве на продаж дітвора в садку, щоб кошти для солдат зібрати… Ну, як таку націю можна подолати? Нереально!!!”.  

“Щиро вдячні за допомогу, за креативність її реалізації Дарині і усім-усім, хто донатив кошти. Дарина завжди була і лишається активною, яскравою, такою собі “запальничкою”, — говорить дружина бійця Михайла Тітіка Євгенія. — Ця допомога надзвичайно важлива не лише у фінансовому плані, а для підтримки бойового духу. Для розуміння, що у наших захисників є така підтримка в тилу”.

Фото: Дарина Назаренко з родиною Михайла і Євгенії Тітіків у Решетилівці. 

Між тим, пані Дарина знову націлена волонтерити. Адже за її словами, допомоги сьогодні потребує не лише армія, а й переселенці, важкохворі люди. Активістка вже звернулася у мережі до підписників, щоб разом визначитися, яким шляхом підуть у наступному благодійному напрямку. Ось що вона пропонує: “Можу намалювати картину і розіграти її за донати. Можу розмовні клуби українською чи англійською мовами організувати. Я відкрита до акцій і співпраці у плані благодійності на 100 відсотків. Ну, ми ж люди! Кому ж допомагати, як не нам? Та й допомога це ж не завжди фінанси. Іноді один лише репост у соцмережі може принести величезну користь. А яка важлива боротьба на інформаційному фронті! Тому й розповіді про волонтерів у ЗМІ дуже важливі. Коли ми діємо спільно, перемога обов’язково буде за нами. По-іншому ніяк!”.

Найкращий прояв сили — народження митця: історія села Гоголеве

0

Гоголеве — село Шишацького району, засноване як козацький хутір у 18 столітті. Здавалося, не вирізняється з-поміж інших, мальовниче, з роботящим людьми та козацьким духом. Однак у 1809 році йому судилося стати відомим на увесь світ. Тут, повідомляє сайт ipoltavets.com, народився відомий письменник та містифікатор Микола Васильович Гоголь.

Рід Миколи Гоголя

Історія села починається з 19 хат посполитих, що були у володіннях бунчукового товариша Семена Лизогуба. У 1781 році він віддає частину маєтків разом з хутром дочці Тетяні Лизогуб. Чоловіком жінки був Панас Гоголь-Яновський. У цей час поселення налічувало 144 жителі. І саме тут, на хуторі, який носив назву Купчинський, у них народився син Василь Панасович Гоголь-Яновський, якому судилося стати батьком всесвітньо відомого письменника Миколи Гоголя. Згодом від їхнього прізвища село почало носити назву Яновщина, пізніше перейменоване на Василівку від імені Василя Панасовича. 

У Василівці минули дитячі роки Миколи Васильовича Гоголя. Народився він у містечку Великі Сорочинці 20 березня в будинку відомого лікаря Михайла Трохимовського. Через 6 тижнів, після хрещення немовляти у Сорочинській Спасо-Преображенській церкві мати з Миколою повернулася до Василівки. 

У дитячі роки Гоголь з батьками не раз бував у Кибинцях, Великій Обухівці, Диканьці. Враження від цих візитів згодом стануть окрасою найвідоміших його творів. 

У 1818 Гоголь почав навчатися у Полтавському повітовому училищі, після його закінчення отримував освіту на дому в полтавського вчителя Григорія Сорочинського. А у 1828 році по закінченню Ніжинської гімназії вищих наук виїхав з Василівки до Петербурга. У 1832 провів у Василівці три літні місяці. Періодично навідувався до рідних місць у різні роки. У 1851 році пробув кілька днів у Великий Обухівці, їздив до Полтави в опікунську раду, де владнав питання про борги матері. 

Гоголеве у художніх згадках

Гоголь постійно листувався з матір’ю, яка мешкала у Василівці. Звідси вона надсилала йому численні матеріали про народні повір’я, звичаї, побут, що були використані письменником у творах. 1863 році Василівка вже налічує 67 дворів та 456 мешканців. Тоді власниками маєтку були сестри Гоголя і племінник. 

У 1896 році у Василівці відкрито гоголівське земське училище, попечителем якого був племінник Гоголя Микола Биков.

У 1910 році тут було 100 господарств та більше 500 жителів. Після проголошення у 1918 році радянської влади був відкритий Музей-заповідник Миколи Гоголя. У роки німецько-фашистської окупації гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини 131 жителя Янівщини, Воронянщини та Шарлаївки. Після перемоги над фашизмом у невеличкому селі став до ладу колгосп м’ясо-молочного і зерно буряківничого напряму, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, дитсадок, будинок культури на 400 місць та бібліотека з близько 10 тис.  одиниць збірників, відділення зв’язку та Ощадбанку.

Дослідники кажуть, що Василівку відвідував Тарас Шевченко, створив тут кілька картин. У Василівці деякий жив час жив Пантелеймон Куліш і видав збірку творів і листів Гоголя. Кілька полотен, присвячених Гоголю і Василівці, написав полтавський художник Василь Волков. 

Відвідав ці місця російський письменник і журналіст Володимир Гіляровський, який видав книгу «На батьківщині Гоголя» у 1902 році. 

Стало бібліографічною рідкістю видання фотографам Йосипа Хмелевського «Гоголь на родине. Альбом художественных фототипий и гелиогравюр, относящихся к памяти Н. В. Гоголя». У 1984 році тут був встановлений пам’ятник Гоголю неподалік могили  батьків письменника.

Полтавська Сапфо

0

Нею захоплювались та засуджували. Про неї складали легенди і досі співають її пісні. Полтавка Маруся Чурай ніколи не викликала однозначного ставлення до себе, але залишилася на віки в історії Полтавщини і країни як незрівнянна українська Сапфо. Чому так вважають історики, дослідники культури і зокрема  її творчості? Чому вона живе у віках? Про це розповість сайт ipoltavets.com.

Співоча красуня “у суто малоросійському стилі”

Народна співачка народилася приблизно 1625  року (це доба Хмельниччини) у Полтаві, себто у Полтавському посаді, в козацькому роду урядника Полтавського добровільного кінного козацького полку, полкового осавула Гордія Чурая. Будинок Гордіїв стояв на берегах Ворскли. Недалеко від тієї місцини 1650 року заснували відомий Хрестовоздвиженський монастир, що височіє і по нині. Її сміливого батька-патріота — непримиренного ворога польської шляхти — було страчено у Варшаві, потому як він потрапив у полон в битві проти поляків 1638 року. Народ по загибелі сміливого осавула, якого дуже любив, навіть присвятив йому пісню. Ось цитата з неї: “Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой, забили ж тебе ляхи та в своєму ж краю!”.

Марусі тоді йшов лише 14 рік. І вона на той період відчувала прихильне народне ставлення до свого батька, як до героя, та до себе й до матері-удови. Любили дівчину краяни, певно, і за чарівну вроду, співочий і піснетворчий талант і співчутливість. Пісні нею творилися дуже легко, а віршами могла говорити-приказувати навіть у буденній розмові. Як писав відомий діяч О.Шаховський: “…гарні очі її горіли, як вогонь у кришталевій лампаді, обличчя було біле, як свічка, а голос. Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків!”.

Хоч достеменно уявити зовнішність Марусі Чурай не просто, але часто у літературі наводять, як описував славну полтавку Олексій Шкляревський, письменник періоду сер. ХІХ ст. Він називав її справжньою красунею “у суто малоросійському стилі”. Зазначав, що була “дрібненька”, струнка, з маленьким, рєльєфно окресленим під вишиванкою бюстиком. З привітним виразом засмаглого і в той же час рум’яного личка, а на нім — карі довговії очі, під густими бровами та “маленький ротик з білими, як перламутр зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками”. Волосся Чураївна мала чорне як смола. Свою розкіш вона заплітала в густу широку косу, що сягала колін. Кажуть, Шкляревський ще в дитинстві бував у письменника-прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка, де й бачив портрет Чураївни.

Не радила Грицю йти на вечорниці, та не дослухався…

Маруся Чурай — перша відома авторка фактично першої жіночої і романтичної лірики в Україні. Її певним чином порівнюють із Сапфо. Це давньогрецька поетеса, композиторка і музикантка, яку філософ Платон назвав “десятою музою”. Головні теми її творчості стосувалися, кохання, еротизму й жіночої краси. (А ще вона теж як першопроходець увійшла в історію літератури. Проте, як поетеса, що… оспівувала одностатеве кохання). 

Певно, Маруся Чурай мала надзвичайно чутливу натуру. Адже творчістю реагувала на особисті переживання і все, що зачіпало її жіночу душу. Чураївна є авторкою понад чотирьох десятків пісень. Найвідоміші серед них — “Віють вітри, віють буйні”, “Сидить голуб на березі”, ”Засвистали козаченьки”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, “Шумить-гуде дібровонька”. І цікаво, що вони залишилися в історії і дійшли до сучасників завдяки якомусь невідомому…бухгалтеру. Чоловік на прізвище Селегень, який вів рахункові справи, вирішив 1853 року позаписувати ці пісні до рукописного альбому і додав туди приписку, мовляв, ці твори написані: “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая”.

 А ще Чураївні приписують авторство пісні “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. І в цьому контексті чи не найбільше цікавості у літературних дослідників, критиків і в простих людей викликає особисте життя Марусі. Хто з вас не пам’ятає трагічну історію її кохання?

Марусю була красивою і закономірно подобалася парубкам. Дуже сильно її кохав реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра. Але він таїв свої почуття, бо знав, що його кохана світу не бачить за сином полкового хоружого Грицьком Бобренком. Кажуть, вони навіть таємно заручилися. Чотири роки Маруся ждала з війни коханого. Та красень хлопець, зазнаючи великого впливу власної матері, одружився з іншою — племінницю Мартина Пушкаря, дочкою заможного осавула Федора Вишняка Ганною (Галею) Вишняківною (Вишняк). І Гриць очевидно не приховував від Марусі намірів і сприяння матері. А це завдавало дівчині великого болю, як і випадки, коли Гриць не приходив на обіцяні побачення. І біль Марусин виливався у піснях. Наприклад, фрагмент: “Ой, боже ж мій, боже, милий покидає, Милий покидає, іншої шукає! До іншої ходить, з іншою говорить, Мене, молодую, до славоньки вводить”.

Під “славонькою”, певно недоброю, малося на увазі те, що на ті часи бути зарученою, означало бути відданою навіки людині з якою пройшла цей обряд, і доброї слави розірвання таких стосунків дівчині точно не обіцяло. Та народні оповідання кажуть, що й пісні Марусю не рятували. Вона подалася топитися у Ворсклі, але була врятована Іваном Іскрою (про це зазначав і О.Шаховський). Іван і стара Горпина виходили дівча. Та не вилікували її душу.

Врятована добрим батьковим іменем, Іскрою та самим Хмельницьким

Маруся зовні не виявляла своїх величезних страждань. І якось, побачивши молоде подружжя, згодом закликала Гриця на розмову. А тоді, якщо вірити зокрема й словам знаменитої пісні (“Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки-чарівниці!”), під час вечорниць… отруїла того, хто завдав їй страшенного болю. А якщо б він не прийшов, переповідають, то випила б зілля сама… 

Незабаром народну улюбленицю засудили до смертної кари (ймовірно літо 1652 року). Коли на центральний майдан Полтави привезли і витягли на поміст ледь притомну Марусю в кайданах, у натовп порвався вершник (кажуть, це був закоханий Іван Іскра) на зморенім коні. За народними переказами іменем гетьмана Богдана Хмельницького вирок було скасовано. (До слова, талановитий полководець і мудрий державний діяч Б.Хмельницький очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти, яка почалася 1648 року і в якій у одному з полтавських полків воювали Іван Іскра та Грицько Бобренко). О.Шаховський писав, що Марусю помилували, а натомість врахували “голову її батька, загиблого за Батьківщину”. Документ і досі зберігається  у матеріалах козацького законодавства ХV-XVII століть у Центральній науковій бібліотеці Академії наук України. А написано там таке: “В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити”.

За однією версією Чураївна після того змарніла і в тому ж році померла від сухот. Інша версія каже, що дівчині було тяжко лишатися в Полтаві, вона багато мандрувала, а померла в якомусь російському монастирі… Їй було лише 28 років. Ймовірно, похована у Полтаві…

Про Славень Решетилівки та його творців

0

Гімн міста — це свого роду пісенна “візитівка”, наповнена головним змістом його сутності. 

Текст та музичне оформлення Гімну міста Решетилівка, що на Полтавщині, Решетилівська селищна рада затвердила на 39-ій сесії VI скликання 22 вересня 2015 року. Тобто на той час, коли Решетилівка ще перебувала у статусі селища, адже статус міста їй присвоєно 2017 року.  

Автор музики до Славня міста Решетилівка  — самодіяльний композитор, директор Дитячої школи мистецтв Решетилівської міської ради Володимир Плюта. Слова до Гімну у  співпраці з ним написав відомий поет-земляк Віктор Ставицький. Як це — почуватися особливими людьми в історії міста і зокрема становленні його символіки, сайт ipoltavets.com, поцікавився у цих двох митців.

Творчий тандем

Віктор Ставицький — автор слів до Гімну міста Решетилівка, знаний місцевий поет із солідним “стажем” віршування, лауреат  районної літературно-мистецької премії імені письменника-земляка О.М.Дмитренка, родом із с. Сухорабівка Решетилівської міської територіальної громади. Віршувати Віктор Миколайович почав іще з початкової школи. Цікаво, що протягом років своєї трудової діяльності (а він, між іншим, працював 17 років сільським головою) Віктор Ставицький написав зовсім небагато поезій.

А от на заслужених пенсійних “лаврах” його творча продуктивність надзвичайно вразила всіх, хто має змогу читати твори поета. Створюючи найбільше громадянську та інтимну лірику, автор почувається “на коні”. І це не за його оцінкою (бо пан Ставицький доволі скромна людина), а згідно “шкали” уподобань читачів. 

Поціновувачі творчості поета постійно йому дякують насамперед за поетичну влучність, легкість аж до співочості, довершений ліризм і неповторний творчий почерк. Автор має чотири поетичні збірки  — “Щоб мрія стала на крило”, “До віри, до кохання, до добра”, “На вістрі неспокою” та “Неопалима купина”. Але навряд поет на них зупиниться, адже в його арсеналі зо півтори тисячі поезій, які варті бути оформленні у наступні книги. 

Фото: поет Віктор Ставицький.

“Прикро казати, але мої творчі плани зруйнувала широкомасштабна російсько-українська війна. Бо дуже непросто пишеться у такі важкі для країни часи. Та не пишеться майже… Я з того покоління, яке в молодості співало в унісон з таким же російським поколінням “одним веснами, одними долями…”. Тільки уявіть як тепер нам? Так погано, так боляче нам тепер від отієї страшної ворожої аморальності, від братовбивства”, — сумно констатує Віктор Ставицький. 

За словами пана Віктора створення Гімну рідної Решетилівки — особлива приємність у його долі як поета і громадянина. “Так склалося, що станом на 2015 рік піснею “Решетилівська весна” на мої слова вже неодноразово відкривали найголовніше свято Решетилівської громади — свято обласної народної творчості “Решетилівська весна”. Вона стала ніби піснею-символом цього далеко відомого за межами краю свята.

На той час і поетичний доробок я вже мав чималий, — говорить Віктор Ставицький. — І, певно, коли міська влада усвідомила необхідність написання Гімну Решетилівки, їх види впали на мою кандидатуру. А ще на кандидатуру здібного місцевого композитора Володимира Плюти (він, до слова, був автором музики до згаданої пісні “Решетилівська весна”). Тож надійшла цікава пропозиція і ми в тандемі взялися за відповідальну працю”. 

У творчій співдружності колег-митців праця закипіла. І музи “нашептали їм на вухо” майбутній Славень рідного міста. Якщо у справі написання тексту Віктор Ставицький спирався на закони поетичні, то Володимир Плюта мав “обтесати” цей текст, щоб він вдало розташувався у створеному ним музичному “обрамленні”. 

“Як кожному батькові про свою дитину складно сказати, що вона ідеальна, так і мені про текст Гімну. Але впевнено можна сказати, що він сповнений, як і належить, козацьким духом козацького міста! І всим, чим славна наша Решетилівка на всі світи! Себто як край вишивки, килимарства, хліборобських традицій і славних людей”, — зазначає Віктор Ставицький.

Фото: композитор Володимир Плюта.

Долучається до розмови і композитор Володимир Плюта. Усе його професійне життя пов’язане з музикою. Він — багаторічний директор Дитячої школи мистецтва Решетилівської міської ради. Тривалий час був керівником духового оркестру Колотіївського СБК Решетилівської громади, а згодом і керівником оркестру районного Будинку культури. Він володіє навиками гри на значній кількості музичних інструментів, а ще викладає гру на акордеоні, саксофоні та синтезаторі. 2019-го у Володимира Плюти вийшла “Збірка пісень про Решетилівку”, де міститься близько двадцяти пісенних творів, створених у його співпраці з місцевими поетами: Сергієм Геращенком, Галиною Мудрик та Віктором Ставицьким.

З цією збіркою Володимир Плюта отримав звання лауреата районної літературно-мистецької премії імені О.М.Дмитренка. А посприяв у публікації оригінальної збірки, за словами композитора, земляк Олександр Біленький, голова Полтавської обласної ради. І до речі, є ще один приклад успішної співпраці поета Віктора Ставицького і композитора Володимира Плюти — написання Гімну Решетилівського художнього професійного ліцею.

“Збулася моя мрія, у якій втілено багаторічні напрацювання”, — говорить про створення Гімну Решетилівки композитор Володимир Плюта. І мені дуже приємно на душі, що наш творчий тандем з Віктором Ставицьким виправдав сподівання краян”. За його словами, головним завданням у роботі над Славнем була умова, щоб Гімн могли виконувати саме решетилівські музиканти. І Володимир Плюта добре пам’ятає той день, коли у стінах тоді ще селищної (а нині вже міської ради) відбулася успішна презентація Гімну Решетилівки у виконанні працівників, викладачів і музикантів решетилівської школи мистецтв та районного Будинку культури. Того дня на засіданні сесії селищної ради текст і музику Гімну депутати з легкої руки затвердили. Аранжування до пісні-символа міста виконав викладач згаданої школи і керівник оркестру народних інструментів Микола Артюх. А запис Славня було зроблено у студії звукозапису Полтавської обласної державної телерадіокомпанії “Лтава”. 

Баян, акордеон, скрипка, контрабас, сопілка та ударні — це далеко не весь перелік музичних інструментів, на яких виконують Гімн козацького міста. Тривалість Гімну Решетилівки — 2 хвилини і 10 секунд. Славень посів чільне місце серед інших символів міста. З 2015 року він — важливий елемент офіційних заходів і різного роду урочистостей місцевого рівня. І звичайно ж, Гімн Решетилівки постійно звучить на початку та на завершення кожного  чергового засідання сесії народних депутатів Решетилівської міської ради та є в переліку її символів на офіційному сайті. 

Текст Гімну Решетилівки та ноти до нього

(Слова: В. Ставицького, В.Плюти. Музика: В.Плюти)

Слава про тебе по світові лине,

Як рушників, гобеленів розмай.

Гордиться тобою вся Україна,

На березі Говтви козацький наш край.

Приспів:

В дружній великій полтавській родині

Сяє твоє величаве ім’я.

Хлібом святим, вишиванками слався,

Живи, Решетилівко рідна моя!

Браття, шануймося в праці і вірі,

Мирні, щасливі хай будуть літа.

І серце до серця горнеться щиро,

Безсмертний наш  рід у віках розквіта.

Приспів:

У дружній, великій полтавській родині

Сяє твоє величаве ім’я.

Хлібом святим, Вишиванками слався,

Живи, Решетилівко рідна моя!

Хлібом святим, Вишиванками слався,

Живи, Решетилівко рідна моя!

Чи були «повними ясла» у Панаса Мирного: історія життя знаменитого автора «Хіба ревуть воли…»

0

Все життя письменника Панаса Мирного нерозривно пов’язане із полтавською землею: від народження і до смерті. Тут він будував блискучу державну кар’єру, закохувався і розчарувався, ростив дітей, писав твори, які досі цитують усі українці. Про перепитії життя митця та його творчі здобутки, читайте у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.

Переїзд до Полтави та перші твори

Панас Мирний родом із Полтавської області, із славного міста Миргород. Справжнє ім’я — Панас Якович Рудченко. Народився у сім’ї дрібного урядовця. Спочатку навчання проходив у місцевому парафіяльному училищі, а коли батьки переїхали до Гадяча, продовжив у Гадяцькому повітовому училищі. 

Після навчання працював у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. У 1871 році перебрався у Полтаву, спочатку займав посаду бухгалтера губернського казначейства, Згодом змінював посади в казенній палаті. За сумлінну службу отримав посаду статського радника, яка на той час дорівнювала військовому чину генерала. 

Одразу після переїзду у Полтаву починає друкувати перші твори у журналі “Правда”. Там з’явилися вірш “До України” і оповідання «Лихий попутав». 

Три роки працював разом з братом Іваном над романом ”Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Вперше Роман вийшов друком у 1880 році у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова. 

У 1872 році створює подорожні нотатки “Подорожі от Полтави до Гадяча”, А через три роки — одну зі своїх найвідоміших повістей “Лихі люди”. У 80-х роках Панас Мирний у Полтаві створює драму “Лимерівна”, повість “Лихо давнє і сьогочасне”, оповідання “Казка про правду та кривду” і “Морозенко”. Ці твори стають класикою української літератури, написані на першій Полтавський квартирі Мирного по вулиці Монастирській №14. 

Особисте життя митця

Панас Мирний познайомився з майбутньою дружиною, коли йому виповнилося 40 років. До цього успішному чиновнику та відомому літератору й громадському діячеві не щастило в особистому житті. 

Олександра Шейдеман була дочкою капітана. Здобула першокласну освіту в Інституті шляхетних дівчат в Полтаві та в Харківському музичному училищі, володіла кількома іноземними мовами. На момент знайомства в неї був наречений в Петербурзі, але Олександра закохалася в Панаса Яковича і вирішила залишитися в Полтаві назавжди. 26-річна дівчина сама заробляла на своє життя, була викладачкою музики Полтавському інституті благородних дівчат. Цим і підкорила серце Панаса, адже таке траплялося нечасто серед шляхетних панянок.

За згадками Мирного та сучасників Олександра була хорошою дружиною та матір’ю, загалом в сім’ї було троє синів. Але після народження другого сина психічне здоров’я Олександри похитнулися. Почала хворіти на періодичні напади істерики. Тому вона відправилася на лікування до Харкова на півроку. 

Панас Мирний дуже хвилювався через те, що діти не бачать матері, а та хворіє на таку тяжку хворобу. Він був дуже турботливим і уважним чоловіком, часто дарував Олександрі квіти. Жінка мала захоплення театром та полюванням. 

Єдині великі розбіжності в їхніх поглядах були щодо національної свідомості. Панас Мирний щиро вболівав за долю України, говорив і писав твори для народу українською мовою. Олександра Михайлівна спілкувалася виключно російською і трималася по-панськи. Через це її незлюбила свекруха, адже батьки письменника були простими людьми і як син українофілами.

Участь у громадському та літературному житті

Після того, як письменник взяв шлюб у 1889 році, він оселяється на вулиці Садовій №8, а на початку ХХ століття купує будинок на Кобищанах. Саме тут він працює над романом “Повія”, створює поему в прозі “Сон” і публіцистичні статті та переклади Лермонтова, Островського, “Слова о полку Ігоревім”, Шекспіра, Пушкіна.

Мирний брав активну участь у громадському житті Полтави, був учасником відкриття пам’ятника Івану Котляревському місті, виступав на святкуванні щорічних шевченківських ювілеїв, співпрацював з журналом “Рідний край”. 

В Полтаві він потоваришував з Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Миколою Лисенком та іншими. Поруч із літературною працею він не покидав роботу чиновника: працював у Полтавському губернському фінансовому відділі. Пізніше керував літературним гуртком у Полтавській реальній школі. Помер у 1920 році у Полтаві, тут його і похоронено. 1963 року в Полтаві пройшло перша республіканська наукова конференція, присвячена вивченню творчості Панаса Мирного.

Де поховано Панаса Мирного

Нині могила Панаса Мирного знаходиться у Зеленому гаю, куди була перенесена 1936 року з військового кладовища. Поруч з ним похоронена у 1942 році його дружина Олександра Михайлівна. 

У 1949 році до 100-річчя від дня народження письменника на могилі відкрито пам’ятник — обеліск з сірого граніту, на якому вміщено барельєф письменника і напис: “Панас Якович Руденко. 1849 — 1920 рр.». А нижче — слова з його вірша. Висотою пам’ятник сягає 2,7 м.

Музей Панаса Мирного

У переддень Другої світової війни 1940 року у Полтаві був відкритий літературно-меморіальний музей Панаса Мирного. Перша експозиція була розміщена у частині будинку, де письменник прожив 17 останніх років. А в 1974 році садиба музею була відновлена повністю. 

Роботу по впорядкуванню літературної спадщини Мирного очолив син письменника — Михайло Рудченко, він вже став і першим директором музею. Під час Другої світової війни експонати музею було евакуйовано в Уфу. 1962 року син письменника передав державі будинком всі речі меблі, якими користувалася родина Рудченків. 

1985 року садибу-музей взято під охорону держави як пам’ятку архітектури місцевого значення. А через кілька років у новому приміщенні відкрито літературну експозицію. Садиба відновлена майже такою, якою була за життя письменника. У центрі подвір’я стоїть дерев’яний будинок, поруч альтанка, навколо сад, де збереглися дерева, посаджені письменником, за садом — ставок. 

1976 року садиба — пам’ятка садово-паркового мистецтва. Тут зростають вікові дерева, серед яких — два дуби, яким близько 300 років. Близько тисячі речей, книг, фотографії документів розміщені у семи кімнатах: передпокою, вітальні, кабінеті письменника, їдальні, кімнаті дружини, дитячій і господарській.

У цьому будинку, зокрема 1903 року, коли приїздили на відкриття пам’ятника Котляревському, бували Леся українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька. Підтримував стосунки Панас Мирний із Володимиром Короленком. 

В музеї зберігається понад 150 рукописів Панаса Мирного та його брата Івана Яковича. Серед них вірші “Одклик з того світу від Івана Петровича сина Котляревського”, “Братерське вітання провансальцям від рідних їм по духу українців”, 49 записів народних пісень, рукописи статей “Сільський звичаї”, записи усної народної творчості Івана Рудченка, понад 280 аркушів епістолярної спадщини письменника та його родини, частина архіву журналу “Рідний край”. 

Зараз в експозиції є оригінал рукопису статті “Про мікроскоп”, першого опублікованого вірша “До України” під яким стояв підпис Панас Мирний. тут же експонуються твори письменника, видані Драгомановим у Женеві, є багато книжок Панаса Мирного, що перевидавалися у різні роки мовами народів світу, спогади про нього сучасників, праці літературознавчого характеру. На фасаді будинку музею встановлена меморіальна дошка, а поруч пам’ятник.

.,.,.,.