Людина впродовж свого свідомого життя хоче «збутися», себто зреалізувати свої плани, бажання, якщо бути аж занадто відвертим, — довести свою значущість у світі, хоча би своєму тісненькому, проте такому важливому для неї світі, пише ipoltavets.com.
Відвідуючи школу, маримо вступити до омріяного вишу, може, навіть не так ми, як рідні хочуть, аби ми утвердилися у світі, стали його обранцем. І ось уже омріяний випускний… А там майбуття… Таке подекуди хитке, слизьке, підступне, хоча ж таке жадане. Перші розчарування, віяння несправедливості, а, може, навіть і гірких розчарування. Так потроху марево згасає, і настають такі передбачувані будні… Стає цілком очевидно, щоб щось мати — треба безупинно працювати, а той, хто зламався на перших кроках — так часто вже не може стати на шлях своєї мрії, так би мовити, пливе за течією. І так важко не стати тим, хто нещадно нівелює своє життя, а навпаки — стати його творцем.
Що робити, аби зреалізувати свої мрії?
Буває у житті, ніби й стараєшся, без упину працюєш, снуєш творчу павутину і раптом, як у поезії Ліни Костенко, ковтаєш гіркі, одначе правдиві слова поетеси: «Як легко висміяти вчинок / Як просто знищити талант / Щоб обезкровити людину / Достатньо слів — не треба ран». Ти просто ловиш слова «вуличних критиків» про своє життя, свої дії, нехай такі дивакуваті для оточуючих, проте такі сокровенні для себе. Як же тоді бути? Як же збутися? Як же відновлювати сили, аби творити далі?
Тож існує такий алгоритм, який можуть використати в своєму житті полтавці: працювати, працювати, працювати и без упину творити… Не зупинятися, креативити, творити, розбавляти життя прижиттєвими радісними барвами, малювати картину свого буття із посмішкою, наче Леонардо да Вінчі пише свою «Мона Лізу».
На питання: “Як збутися у цьому житті?” А просто творити і робити те, що мовить музика твоєї душі. От просто бути, жити, кохати, радіти життю, просто творити у синтезі розуму і серця. Просто вкладати в своє життя лишень прекрасне, а власне вдосконалення ми знайдемо, коли прислухаємося до душі. Бо так часто сама душа підказує, що робити, як бути, який шлях обрати. Чи отримаємо від своїх справ визнання? А це обов’язково? Як на мене, ця шаблонність губить дорогоцінні діаманти. Хіба, скажімо, Г. Сковорода шукав визнання? Він просто насолоджувався життям, виписував його стоголосим подихом душі, він шукав щастя у простому дні, був щасний і в латаній свитині, хоч мав можливість насолоджуватися щастям та пишнотами знатних палаців. І сьогодні ми в третьому тисячолітті шукаємо ключі до розуміння справжнього щастя, бо саме у ньому сенс нашого життя. Чи зробить щасливою людину гроші, якщо вона не задовольняється простими речами? Як вона може побачити океан, якщо не бачить навіть річки? Це неможливо. Варто спершу навчитися бути щасливим із самим собою, наодинці з природою, зі світом, власне, тоді можна стати щасливим і в оточенні. Аби “збутися” – потрібно займатися справою серця, тим,, що не пригнічує, не ранить душевно, а навпаки приносить задоволення та почуття піднесеності. Не можна стати щасливим через, приміром, 20 років, якщо ти нещасний у свої 18. Постійно будуть моменти, які пригнічують, підрізають крила, проте людина сильніша за свою долю, допоки вона бореться за своє щастя, за самого себе.
Чи потрібне людині визнання від інших?
Чи дійсно сенс життя у тому, аби тебе визнали інші? Чи треба насправді комусь щось доводити, показувати власну значущість? Порада для полтавців: не потрібно нікому нічого доводити, просто бути щасливим, просто жити, займатися “спорідненою працею”, сказати більше: ловити істинне щастя творіння в той момент, коли займаєшся справою (чи то творча справа, а чи може фізичне розвантаження), не чекати схвалення від інших, а тим паче нагороди, бо найбільша нагорода – то спокійне серце та щаслива душа. Бути просто щасливим сьогодні, зараз, у цю секунду, коли із душі ллється текст, а руки сприто натискають на клавіші, ніби пишуть свою мелодію, виграють її на струнах та клавішах серця.
Як пережити життєві негаразди?
Життя ламає кожного, підкидаючи у багаття сухі, а часом і омиті дощами поліна. Та для цього ми і особистості, аби стоїчно винести всі удари долі і стати ще сильнішими, кращими, ніж минулої миті. Що вкладаємо у життя — те і отримуємо, причому сторицею. Сприймати всі повороти долі мужньо, не хилитися перед кожним вітром, бо не кожний вітер – буревій, хоч за всіма ознаками таким здається. Стоїчність, сила духу, почуття гармонії – ось головні стрижні та запорука щасливого життя, того життя, про яке пишуть у книгах, оспівують у піснях, знімають у фільмах, відтворюють у картинах. Та нескінченно скінченна, скороминуща і вічна мить щастя!
Як не схибити у виборі життєвої стежини?
Перед нами мільйони стежок, та ми обираємо найближчу до серця, хоч вона може бути найважчою. Подобається вислів: «Per aspera ad astra» («Крізь тяготи до зірок», може, простий латинський сполучник «ad» означає все-таки оте внутрішне «пекло»; український сполучник «до» — це насправді те, що найтяжче пережити, щось таке недосяжне для розуму, та можливе для Людини). Ніхто не забороняє «збутися» духовно, фізично, морально — все в наших руках, які так часто зайняті чимось пустим, скороминущим…
Сьогодні, саме зараз варто змінити свої думки, аби бути щасливим (у тому випадку, якщо щось бентежить), і просто жити, кохати, бути внутрішньо вільним!
Наважитися бути – це можливо?!
Кажуть: «Ой, а жити важко…» — це справді так лише тоді, якщо заковувати себе ланцюгами чужої думки та критики, кажуть: «Ой, як прекрасно жити!» — це так, коли ти твориш, любиш і не боїшся самого себе справжнього, із тендітним та ніжним серцем (бо людина сама собі найжорстокіший ворог та найліпший друг!) Як парадоксально це не звучить, проте це істина, яка нас переслідує. Хто навчиться жити в гармонії з собою – той неодмінно “збудеться”, стане щасливим ковалем свого вічного райського щастя, хоч із присмаком незначних розчарувань.
На питання чи то ствердження: «Наважитися бути — це можливо?!» — кожен сам собі знайде відповідь!
