27 Листопада 2022

Край талановитих ремісників та торговців: якою раніше була Сенча

Related

Як морили голодом людей у селах на Решетилівщині

Кількість жертв “у війні” голодомором проти українського селянства перевищила...

Горбанівська Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

У храмах Полтавщини знаходиться кілька чудотворних ікон. Одна з...

Найцікавіші та “найсвіжіші”археологічні знахідки на Полтавщині

Полтавська земля завжди приємно дивувала археологів, даруючи їм чудові...

Share

Мало хто знає, але раніше Сенча була не селом, а містом, в якому процвітала торгівля, про яке знали далеко за межами України, а тутешню горілку вважали однією з найкращих. Але й кілька століть місцеві мешканці зазнавали шалених утисків від самовладних панів, жили на межі бідності та працювали 7 днів на тиждень, 24 години на добу. Далі на ipoltavets.

Яким було життя селян в Сенчі

Сучасне село Сенча відоме ще з періоду Київської Русі, коли території населеного пункту належали до Переяславського князівства. До теперішнього часу неподалік Сенчі збереглися рештки двох городищ — в урочищі “Самсонів острів” та в центрі села під назвою “Замок”. Населений пункт “Синець” згадується в «Начальной летописи» XII століття та інших документах першої половини XVII століття. Назва Сенча з’являється вже на карті Гійома де Боплана та в російському описі «Книга большому чертежу». 

Детальна історія Сенчі відома з козацьких часів. На середину XVII століття Сенча належала гетьману Лівобережної України Ієремії Вишневецькому. 

Селянам тут жилося дуже важко, їх частіше за все використовували як дармову робочу силу. Вони виконували різні повинності: косили сіно, збирали врожай, привозили дрова. Кожен мешканець був зобов’язаний брати участь у зведенні мостів, ремонті греблі тощо. За кожен прогул від роботи вони сплачували штраф грошима або вівсом. Місцеві мешканці платили мито буквально за все: за варіння горілки, поїздку на ярмарок, проїзд через міст чи греблю тощо. Але не тільки від панів діставалося селянам, на Сенчу періодично здійснювали набіги татарські орди. У 1640 році татари дійшли аж до Прилук, а всі села по дорозі палили, грабували, людей вбивали або брали в полон на своїй землі.

Як заробляли у місті

На середини XVII століття Сенчу населяло близько 1000 осіб, з них левова частина були купцями та ремісниками. Серед торговців були досить заможні люди, які реалізовували свій товар на місцевих, а також далеких ринках. В архівах Курської митниці згадується купець Семена Алексєєв, який купив товару на 124 карбованці, суму значну на той час.

Решту населення складали селяни, які цілком і повністю залежали від поміщика, їх земля, житло та всі права належали панові. Як і в інших регіонах від такого життя місцеві селяни хотіли втекти на Запоріжжя, або й подалі, до Росії. Ті, хто лишалися були активними учасниками збройних повстань.Невелике населення Сенчі, як свідчать історичні джерела, майже усе піднялося напередодні визвольної війни 1648 – 1654 років. 

Після приєднання до Росії економічне життя дещо пожвавилося. Сенчу населяло уже понад 5 тис. мешканців наприкінці XVII століття. Вона отримала статус міста. Тут процвітала кравецька справа, шевська, деревообробна, виробляли глиняний посуд, ткали, займалися ковальством та гуральництвом. В місті працювало 7 кузень, багато млинів та завод з виготовлення селітри. Мешканці починають займатися чумацьким промислом, їздять у Крим і на Дон по рибу та сіль. Але основна частина населення займалися землеробством.

Важко населення переживало покріпачення селян, яке пожвавилося після указу Катерини ІІ 1783 року про заборону селянам відходити від поміщиків. Феодали все більше незаконно присвоювали навколишні землі. А за 10 років із 60 закріпачених селян у Сенчі стало 312 ревізьких душ, що належали панам.

Як і раніше Сенча примножує свої успіхи у ярмарках. Стає одним із центрів торгівлі на Лівобережній Україні. У Сечу приїжджали за хлібом, горілкою, пшеницею, житом. Часто проходили ярмарки з продажу худоби. Однак не всім було по кишені відвідувати такі ярмарки. Левова частина населення перебувала на межі бідності. Це безземельні селяни, каліки, немічні, які не змогли себе прогодувати і змушені були шукати притулку у богодільнях. У Сенчі та найближчих селах таких притулків було близько 12. Але там людей не просто так утримували, а змушували за це робити якусь посильну роботу.

Однак і реформа 1861 року не дала позитивних зрушень у становищі селян. Деякі з них зовсім позбулися землі, а ті, у кого був невеликий клаптик, не мали знарядь праці для її обробітку. Так біднота змушена була віддавати за невигідно орендну плату землю заможним селянам, а самим заробляти на зборі чужого зерна. На початку ХХ століття в Сенчі майже 60% дворів зовсім не мали землі, або мали менше прожиткового мінімуму.

Які ремесла освоїли містяни

Скрутні умови стимулювали селян до пошуку інших видів заробітку. Так містяни опанували різні промисли. У Сенчі було популярним шевство. Наприкінці ХІХ століття 60 місцевих мешканців професійно займалися шевством, але лише шоста частина мали технічно обладнані майстерні. Один майстер на рік виготовляв до 100 пар взуття, якщо працював з помічниками до 150 пар. Красиве незвичайне взуття користувалося попитом на місцевих ринках та приносило немалі прибутки ремісникам. Чоботарі, які шили простяцьке, дешеве взуття заробляли мало, і змушені були шукати додаткового підробітку.

Крім шевства сенчани займалися і гончарством: виробляли посуд, тази, форми для випічки хліба тощо. В холодну пору року гончарі працювали за станком, а в літню ще й обробляли землю. Були у Сенчі і чинбарі, ця справа особливо розвивалася в осінні та зимові місяці. Бо особливого доходу не приносила, максимум 15 карбованців рік. 

Були тут і умільці з обробітку дерева. Так місцевий різьбяр Іван Сверидов на виставці сільського господарства показав художньо оформлені стіл та тарілку з інкрустацією і отримав за це грошову премію. 

Але на початку Першої світової війни у зв’язку з розширенням фабричного виробництва, кустарні промисли все більше занепадають. Більшість людей займається землеробством, адже місцеві підприємці знайшли виходи продажі зерна у Київ та на інші господарства. У переддень війни в місті працювало 2 парові млини, 2 крупорушки та паровий вальцовий млин.

Яким було місто між війнами

Революція, війна та перебудова, оголошення радянської влади вибило з колії місцевих жителів, але ненадовго. Після Першої світової війни почалося відновлення інфраструктури. У 1923 році став до роботи паровий млин, де трудилися 32 робітники. Відкрили лікарню на 50 ліжок та 2 семирічки. Для обробітку землі селяни могли орендувати реманент у прокатному пункті, де було 80 культиваторів, 60 сівалок, 40 борозн. Створене товариство зі спільного обробітку землі, а згодом колгосп “Єдиний вихід”, де був придбаний перший в місті трактор. 

У 30-х роках збудована електростанція, 2 олійниці, цегельня, переоснащено паровий млин. Вальцовий цех на добу виробляв близько 30 тонн борошна. Пізніше відкрита районна лікарня на 75 ліжок, санстанція, амбулаторія, дитсадок, хлібопекарня, їдальня тощо. У 30-х роках у перші будинки проведене електропостачання.

Друга світова війна та відбудова

Однак всьому на заваді стала Друга світова війна. 17 вересня 1941 року Сенчу захопили німецько-фашистські загарбники. На противагу їм працював підпільний райком у Лохвиці, куди входило багато жителів із Сенчі. За час окупації міста гітлерівські кати вбили близько 100 жителів міста та району. А на німецьку каторгу вивезли 570 осіб. Вони безжально катували селян, грабували та знищували державні й приватні споруди, аптеку, бібліотеки, магазин. Але через 2 роки місто було визволено і в перші дні почало відбудову.

Одразу відновили свою роботу медпункт, млин, електростанція, кривицька та шевська майстерні. Відкрита науково-дослідна насіннєва лабораторія. Відновили й інші господарства та артілі. Після війни на ланах колгоспу працювали вже 15 тракторів, 14 машин, 12 комбайнів в та інша техніка. 

У 70-ті роки ХХ століття в місті проживало понад 1100 колгоспників, 780 робітників та 140 представників інтелігенції. За роки семирічки споруджено 208 будинків, водопровід, прокладено тротуари. В другій половині ХХ століття відкриті дитячі ясла на 120 осіб, клуб на 300 місць, парк культури і відпочинку, їдальня тощо. Сільська та колгоспна бібліотеки загалом мали близько 56 тис. книг. Виходили періодичні газети та журнали. 

Більшість населення трудилася у колгоспах, оплата роботи досі залишалася на низькому рівні, хоч і населення давно перестало бути за межею бідності.

.,.,.,.