Будинок Полтавського губернського земства, Полтавська громадська бібліотека, пам’ятник Івану Котляревському — нині ці об’єкти сприймаються як невіддільна частина міста. Проте їхня поява стала можливою не лише завдяки державним установам. Важливу роль у розвитку Полтави наприкінці XIX — на початку XX століття відіграли полтавські меценати, землевласники та громадські діячі, які вкладали власні кошти в розвиток освіти, культури та суспільних проєктів. Далі на ipoltavets.
У той час благодійність була не просто проявом щедрості. Представники місцевої еліти фінансували школи, бібліотеки, музеї, лікарні, театральні ініціативи та підтримували розвиток народних промислів. Саме завдяки таким людям Полтава поступово зміцнювала свій статус одного з культурних центрів Лівобережної України.
Серед них були як відомі земські діячі, так і менш знані підприємці та купці, чиї імена тепер рідко згадують за межами краєзнавчих досліджень. Проте їхній внесок у розвиток міста відчутний і нині — у будівлях, культурних установах та традиціях, що стали частиною полтавської ідентичності.
Полтавське губернське земство: інституція, що об’єднала бізнес і культуру
Традиція меценатства на Полтавщині має глибокі історичні корені. Ще на початку XIX століття Дмитро Трощинський, впливовий державний діяч і землевласник, перетворив свій маєток у Кибинцях на Миргородщині на помітний культурний осередок. Сучасники називали його «Українськими Афінами». Тут діяли домашній театр, оркестр, бібліотека та мистецькі зібрання, а сам Трощинський підтримував українських митців і літераторів, пов’язаних із формуванням ранньої традиції «Енеїди» Івана Котляревського. Цей досвід став одним із ранніх прикладів приватної культурної ініціативи на регіональному рівні.
Після земської реформи 1864 року Полтавське губернське земство перетворилося на один із ключових центрів громадського життя регіону. Воно стало інституційною платформою, де представники підприємницьких, землевласницьких і міських кіл могли брати участь у реалізації масштабних соціальних і культурних проєктів.
Фінансова база земства формувалася коштом місцевих податків, тому його діяльність була безпосередньо пов’язана з економічною структурою Полтавської губернії. Представники купецтва та землевласники входили до земських органів, брали участь у формуванні бюджетів і підтримували окремі ініціативи. Основні ресурси спрямовувалися на освіту, медицину, розвиток народних промислів і культурну інфраструктуру, що дозволяло поєднувати господарські інтереси з довгостроковими суспільними завданнями.
Помітний внесок у розвиток освіти на території Полтавщині зробив громадський діяч і меценат Григорій Галаган. У своєму маєтку в Сокиринцях, які на той час входили до складу Полтавської губернії, він заснував перше в Україні Ощадно-позикове товариство — один із ранніх прикладів кооперативного кредитування населення. Значні кошти Галаган спрямовував на розвиток народної освіти: за його підтримки були відкриті Прилуцькі чоловіча та жіноча гімназії, ремісничі училища, народні школи, Сокиринське народне училище та навчальні заклади в його господарствах. Діяльність Григорія Галагана стала прикладом того, як представники заможної еліти інвестували в довгостроковий розвиток регіону через освіту та просвіту.
Найбільш відомим результатом діяльності земства стало будівництво Будинку Полтавського губернського земства (нині — Полтавський краєзнавчий музей) на площі Конституції, 2. Спорудження тривало у 1903–1908 роках. Початкові архітектурні проєкти Олександра Ширшова та Володимира Ніколаєва відповідали типовим підходам імперської архітектури, однак у процесі обговорення було обрано інше концептуальне рішення.
Вирішальну роль у формуванні нового підходу відіграли місцеві діячі — художники Сергій Васильківський та Опанас Сластіон, архітектор Василь Кричевський і голова земської управи Федір Лизогуб. У результаті будівля стала одним із найвиразніших зразків українського архітектурного модерну на Полтавщині.
До оздоблення були залучені учні Миргородської художньо-промислової школи, опішнянські гончарі, а також художники Микола Самокиш і Микола Беркос. Декор фасадів спирався на мотиви народного мистецтва — вишивки, кераміки та дерев’яного різьблення. Будівля поєднала адміністративну функцію з програмою підтримки народних промислів і стала важливим прикладом взаємодії земства з місцевими виробниками та ремісничими школами.
Окремим напрямом діяльності земства було створення культурно-освітніх інституцій. У 1891 році було ініційовано заснування Природничо-історичного музею, фонди якого формувалися також завдяки приватним пожертвам. Паралельно земство підтримувало розвиток кустарних промислів і виставкової діяльності, сприяючи інтеграції ремісничого виробництва в економічне життя регіону.
Історики зазначають, що Полтавське губернське земство стало інституцією, яка поєднала економічні інтереси місцевих еліт із системною підтримкою освіти, культури та культурної інфраструктури, заклавши основу для подальшого розвитку регіонального культурного середовища.
Освіта та бібліотеки: інвестиції в людей
Сфера освіти та просвіти стала одним із головних напрямів співпраці земства та приватних меценатів. Підприємці й землевласники розглядали освічене населення як важливий ресурс для розвитку торгівлі, ремесел і регіональної економіки загалом.
Завдяки поєднанню земських програм і приватного фінансування в Полтавській губернії активно розвивалася мережа народних шкіл. Меценати брали участь у фінансуванні будівництва навчальних приміщень, закупівлі підручників, меблів і забезпеченні стипендій. Особливе значення мали недільні школи для дорослих і народні читальні, які відкривали доступ до освіти ремісникам, селянам і міським мешканцям.
Важливу роль у формуванні освітнього середовища відігравав Полтавський інститут шляхетних дівчат, заснований у 1818 році. Ініціативи Варвари Рєпніної та родини Кочубеїв згодом отримали підтримку з боку місцевого купецтва та дворянства. Це сприяло розширенню соціального складу вихованок і формуванню більш відкритого освітнього середовища для жінок.
Значним культурним проєктом стала Полтавська громадська бібліотека (нині — Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського). Її створення у 1894–1895 роках ініціювали представники інтелігенції, зокрема Володимир Короленко, а також місцеві вчителі, агрономи та краєзнавці. Бібліотека функціонувала переважно завдяки приватним пожертвам: передавалися книги, кошти та рідкісні видання, зокрема видання енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона.
З 1895 року земство системно підтримувало створення народних бібліотек, виділяючи кошти на їх відкриття та утримання. Додаткове фінансування надходило від купецьких родин і приватних благодійників, які часто діяли як відкрито, так і анонімно. У результаті розвиток бібліотечної мережі та освіти на Полтавщині набув стійкого й інституційного характеру, поступово розширюючи доступ до знань для різних соціальних груп.
Театри, пам’ятники та культурне життя
Поряд із розвитком освіти важливим напрямом діяльності меценатів стала підтримка театру, публічних культурних просторів і меморіальних ініціатив. Саме ці проєкти формували спільне культурне середовище міста.
Театральна традиція в Полтаві бере початок на початку XIX століття. У 1808 році в місті діяв «Полтавський вільний театр», а з 1818 року новий етап його розвитку був пов’язаний з діяльністю Івана Котляревського, який очолив театр. Саме для полтавської сцени він створив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».
У цей період у театрі виступав і видатний актор Михайло Щепкін, чия творчість стала важливою сторінкою в історії українського театрального мистецтва. Підприємці та заможні міщани надавали приміщення, фінансували декорації та підтримували діяльність акторських колективів.
На межі XIX–XX століть постала потреба у створенні сучасного культурного центру. У 1900 році було відкрито Просвітницький будинок імені М. В. Гоголя (нині — будівля на вулиці Гоголя). Його будівництво фінансували міська влада, земство та приватні меценати. Простір використовувався для театральних вистав, концертів і публічних лекцій. Важливим елементом оформлення стала завіса для сцени, розписана Григорієм Мясоєдовим.
Культурне життя міста активно підтримувалося гастролями українських театральних труп Марії Заньковецької, Івана Карпенка-Карого та Марка Кропивницького, які отримували організаційну й фінансову підтримку місцевих благодійників.
Одним із найважливіших меморіальних проєктів стало спорудження у Полтаві пам’ятника Івану Котляревському — першого в Україні монумента, присвяченого українському письменнику. Збір коштів тривав у 1895–1898 роках і мав громадський характер. Значну частину витрат на виготовлення та встановлення гранітного п’єдесталу профінансував купець 2-ї гільдії Петро Певний, який спеціалізувався на будівельних роботах.
Пам’ятник, створений скульптором Леонідом Позеном, було урочисто відкрито 12 вересня 1903 року. Подія набула загальноукраїнського значення та стала прикладом того, як локальні ініціативи могли переростати у масштабні культурні проєкти.
Поряд із цим меценати підтримували виставки народного мистецтва, літературні вечори та аматорські гуртки, сприяючи формуванню відкритого культурного простору у Полтаві.
Маловідомі та помітні постаті місцевих меценатів Полтави
Поряд із системною роботою Полтавського губернського земства значний внесок у культурну спадщину Полтави робили як маловідомі купці, так і яскраві представники місцевої еліти. Їхні пожертви часто залишалися в тіні, але саме вони дозволяли реалізовувати конкретні проєкти в освіті, просвіті та мистецтві.
Однією з найвизначніших полтавських меценаток стала Єлизавета Іванівна Милорадович (1832–1890) — представниця старовинного козацько-старшинського роду. Вона очолювала Добродійне товариство в Полтаві, утримувала його власним коштом і надала для нього садибу. Милорадович активно підтримувала недільні школи, читальні для міщан (де бібліотекарем працював Олександр Кониський), фінансувала українські видання та діяльність товариства «Просвіта». Її зусилля були спрямовані на поширення української мови та літератури в губернії в умовах імперських обмежень.
Не менш важливою фігурою став Федір Андрійович Лизогуб (1851–1928) — землевласник, підприємець і голова Полтавської губернської земської управи у 1901–1915 роках. Він був головним ініціатором будівництва Будинку Полтавського губернського земства в українському модерні, підтримував музеї, Миргородську художньо-промислову школу та видання творів Котляревського.
Яскравим прикладом купецької підтримки є Петро Певний — купець 2-ї гільдії, власник будівельної контори. Під час спорудження пам’ятника Івану Котляревському він взяв на себе понад 80% витрат на гранітний п’єдестал (видобуток, транспортування та встановлення). Ім’я мецената так і не з’явилося на пам’ятнику — типова історія для багатьох локальних благодійників.
Полтавські купецькі родини системно допомагали розвитку освіти на Полтавщині та бібліотек Полтави: жертвували книги, стипендії, кошти на народні бібліотеки. Багато пожертв фіксувалися як «від полтавських купців», що робить точну атрибуцію складною, але загальний внесок бізнес-середовища був вагомим.
Меценати підтримували й театральне життя, народні промисли (опішнянську кераміку, миргородські майстерні) та аматорські гуртки. На відміну від столичних магнатів, полтавські підприємці створювали доступну для людей інфраструктуру, а не розкішні палаци.
Ці постаті — від Єлизавети Милорадович і Федора Лизогуба до Петра Певного та безіменних купців — демонструють, як локальний бізнес і еліта Полтавщини поєднували економічні інтереси з патріотизмом і турботою про культуру. Їхні ініціативи пережили складні часи й досі формують культурне обличчя міста.
Сучасні меценати Полтави: продовження традиції в нових реаліях
Традиція меценатів Полтави та благодійників Полтавщини не перервалася з початком XXI століття. У складні часи незалежності, а особливо під час повномасштабної війни, місцеві підприємці, бізнесмени та громадські діячі продовжують підтримувати культурну спадщину, освіту, медицину та соціальні ініціативи. Сучасне меценатство відрізняється від земського: воно часто поєднує приватні пожертви з діяльністю благодійних фондів, волонтерством і державно-приватним партнерством.
Одним із яскравих прикладів «тихого меценатства» став Олександр Ващенко — місцевий аграрій, підприємець і громадський діяч. Він роками опікується соціальними проєктами, допомагає школам, лікарням і громадам Полтавщини, не афішуючи свою діяльність. Його підтримка спрямована на реальну допомогу людям — від ремонту закладів освіти до гуманітарних ініціатив.
Значну роль відіграють місцеві громадські організації та фонди. ГО «Полтавська платформа» (з 2016 року) реалізує проєкти підтримки підприємництва, культури та громадянського суспільства, організовує благодійні заходи, зокрема покази українського кіно для збору коштів. Благодійний фонд «Карітас Полтава» системно допомагає вразливим верствам, внутрішньо переміщеним особам, опікується соціальними та культурними ініціативами.
У сфері культури та збереження спадщини сучасні благодійники підтримують Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, театри, бібліотеки та меморіальні проєкти. Багато підприємців долучаються до відновлення історичних об’єктів, фінансування виставок, фестивалів і освітніх програм. Під час війни акцент змістився на допомогу ЗСУ, реабілітацію військових, підтримку сімей загиблих і дітей, але культурна частина залишається важливою — від облаштування інклюзивних просторів пам’яті до підтримки бібліотек і мистецьких проєктів.
Сучасні меценати Полтави часто діють колективно: через конкурси «Благодійна Полтавщина», місцеві фонди та партнерства з владою. Вони продовжують традицію XIX–XX століть, адаптуючи її до викликів сьогодення — цифровізації культури, підтримки творчої молоді та збереження ідентичності в умовах війни.
Історія Полтави показує, що культурне обличчя міста формували не лише державні установи, а передусім люди, готові вкладати власні ресурси у спільне благо. Змінювалися епохи, держави та суспільні умови, але традиція відповідальності перед громадою збереглася. І це, мабуть, одна з найцінніших спадщин, яку залишили Полтаві її меценати.