Українці здавна були знатними хліборобами. Ще з часів трипільської культури, а це близько 4 тисяч років до н.е., вирощування злаків прирівнювалося до інших важливих господарських занять, приміром мисливства, рибальства, збирання ягід та грибів і т.п. Українцям-хліборобам, повідомляє сайт ipoltavets.com, завжди сприяв клімат, щедрі чорноземи та ландшафти, а ще по крові успадкований дар талановитих сівачів.
“Країна хуторів”
Утвердження осілого способу життя у наших предків вплинуло на поділ орних земель на городні та рільні, а ще на постійне збільшення посівних площ. “Городи” чи “городити”, ці слова пішли від того, що українці в регіонах огороджували ділянки для вирощування всього необхідного біля своїх осель. Згодом у наших пращурів остаточно “вималювалася” структура поля, де в селянина був город з городиною і головне орне поле — рілля. Звідси у предків і використання культури так званого багатопілля (двопільна, трипільна системи рільництва).
Так на Полтавщині поле, яке було поділене дорогою на три частини називали: “озимий стовп”, “ярий стовп” і “толока”. На Лівобережжі намагалися найкраще підживити економічно ефективну частину поля, призначену для вирощування зернових. Вона називалася “помірками” (або “підметом”, “конопляниками”). В цьому регіоні, як і в усій етнічній території України, до ХІХ століття існувала ефективна практика серед літа приорювати до наявної ділянки зелену траву з метою удобрення землі.
Переважно зернові культури і частково городину наші предки вирощувати тисячоліттями. Коренеплоди (серед яких і картопля) в Україні з’явилися у XVII-XVIII століттях. Широко розвиненим хліборобство було здавна і на Полтавщині. Вона і досі має славу аграрного регіону України. До середини ХХ століття її населення було сільським на три чверті. У літературі ХІХ ст. Полтавську губернію іменували “країною хуторів”. Бо в її степах і лісостепах на відстані кількох кілометрів між собою було чимало невеликих і зовсім на кілька хат хуторів. Там люди жили, так би мовити, у власних традиція, палко дотримувалися своєї родової обрядовості. Зокрема й культури хліборобської праці та поваги до землі.
До землі — без обряду ніяк
Про землю дбали, її шанували, їй поклонялися і навіть намагалися задобрити її, матінку, і всі святі сили, щоб виростити хороший урожай і належно його зібрати.
Тому починати роботу на святій землі, навіть оперуючи всіма доступними у давню пору навиками агротехнічного процесу, господар не міг без молитви, ритуальних і магічних дій, бо сподівався, що вони максимально впливають на хороший врожай. Тож обрядовість супроводжувала і обробіток, і удобрення землі, й сівбу, і догляд, і жнива.
Календарна обрядовість давала людям привід не лише шанувати свою культуру і циклічно дотримуватися її норм, а й перепочивати у суворі свята від важкої хліборобської праці. Хлібороби розуміли залежність їхнього майбутнього від природи і стихій та шукали порятунку саме в дотриманні обрядовості. Так у виданні історико-етнографічних нарисів “Полтавський народний календар” ідеться про тісний зв’язок хліборобства у регіоні з віруваннями наших пращурів.
Календарна обрядовість серпня в регіоні
Зокрема на прикладі серпневих свят календарно-обрядового циклу. Так на 1 серпня припадав день святої Мокрини. Його називали останнім днем справжнього літа. Селяни вважали що на Мокрину обов’язково буде мокро, тобто йтиме дощ. Тому до цього дня намагалися перевезти сіно з поля у клуні. Але якщо на Мокрину було сухо — теж не добре. Мовляв, бджоли у пасічників роїтимуться.
2 серпня — свято пророка Іллі, який за переказами на колісниці ганяє по небу чортів і метає в них списи-блискавиці. З цього приводу в деяких місцевостях Полтавщини вірили, що під час грози нечисть може заховатися в собаку, і прогонили цих тварин від себе в день Іллі якомога подалі. А ще на Полтавщині прижилася приказка, яка відома усім з дитинства. Та що там відома, вона побутує й понині! Про те, що Пророк Ілля… помочився у воду. Тому з цього дня дітям, та й усім іншим, у річці купатися не можна, бо вода холодною стала. А хто не ослухається, того чорти потягнуть у воду і втоплять. Чимало людей на Полтавщині вірили, до в день Іллі не можна їсти картоплю. Пасічники не ловили роїв, бо вважали, що з них діла не буде: “Тільки до Іллі добрії рої, а по Іллі повісь роя на гіллі. “На Іллі новий хліб на столі”, — ще казали селяни, бо часто в цей день вперше пекли хліб з нового врожаю.
Святого Пантелеймона (9 серпня) називали Паликопою. Бо він карав грішників, які трудяться у великі свята і палив їхні копи. Навіть легенда на Полтавщині записана про те, що чоловік возив у такий празник снопи. А коли в полі зустрів незнайомця, не дослухався його і не припинив працювати, сказавши, що не знає, хто такий Паликоп. Та не встиг нерадивий підійти до воза як дізнався: блискавка вмить усе, що надбав, спалила, а незнайомця тим часом і слід простиг… То був сам Пантелеймон. Жати й возити снопи дозволялося цього дня лише в священника, тому селяни толокою працювали на батюшку, а він у свою чергу правив службу на славу святому.
Взагалі в народі говорили, що “Без толоки, як без руки”. Толока — тимчасова спільна праця — застосовувалася доволі часто. Вона базувалася на принципі добровільності, але громадська думка у той же час не схвалювала відмови людини у допомозі ближньому. Зазвичай толока влаштовували у недільні дні (хоч на себе працювати в такі дні було не прийнято). А завершувалася вона пригощанням (вечерею) у оселі господаря. Якщо допомагали знедоленим, бідним, вдовам чи сиротам або постраждалим від стихії, то це робили за “спасибі”.
На Маковія (14 серпня) жителі регіону обовяково відвідували храм, святили воду, мак і квіти. На Полтавщині свято особливе ще й тим, що господині готували обрядову страву — шулики. Це коли печуть прісні коржі, затирають мак і розбавляють медову ситу, яку заливали у макітру чи велику черепяну миску. Коржі обов’язково ламали руками і дрібні шматочки з тертим маком кидали в ситу та перемішували. Такі солодощі для селянських дітей були улюбленою рідкістю. У багатьох селах Полтавщини в ХІХ ст. цього дня освячували воду в криницях і водоймах, проводили хресні ходи.
На Спаса (19 серпня) в храмах освячували житні вінки, які берегли до озимого засіву. Зазвичай до цього дня жнива закінчувалися і тоді справляли обжинки. Жінки збирали на ниві випадково лишені колоски і співали, сплітаючи з них вінки. У часи панщини такого вінка несли поміщику, він вішав його під образи до наступних жнив і пригощав гостей, а іноді влаштовував гуляння для всього села.
На Першу Пречисту (28 серпня) — остання важливе свято серпневого календарно-обрядового циклу — наставав початок нового хліборобського сезону. З цього дня хлібороби починали сіяти озимину.
А ще на Полтавщині була цікава традиція пекти з тіста “хрестики” перед першою оранкою. Їх їли безпосередньо в полі. Цей звичай — поєднання язичницьких і християнських традицій. Пізніше цей обряд трансформувався в деяких регіонах у освячення святою водою і хрестом…
Як би не ставилися сучасники до традицій наших пращурів, зокрема й хліборобських, минулого не можна відкидати чи забувати. Бо кажуть, хто забуває минуле, той не вартий майбутнього. У такої багатої культури є чому повчитися.
