2 Жовтня 2022

Історія втраченого мистецтва: як робили ляльок на Полтавщині

Related

Він забудував половину Полтави – геніальний Лев Вайнгорт

Протягом 30 повоєнних років Полтава мала одного з кращих...

Як полтавський чиновник став зачинателем нової української літератури – Іван Котляревський

Теза російської пропаганди про відсутність української нації (мова це...

Магія поза Хогвартсом чи ефект плацебо: народна медицина на Полтавщині

Значна частина народної медицини практикується на Полтавщині простими людьми....

Як полтавець заснував вищу медичну школу України: міністр УНР Оксентій Корчак-Чепурківський 

Засновником національної вищої медичної школи і медичної науки вважається,...

Share

Здавна людина намагалася своїми руками відтворити те, що її оточувало: намалювати, зліпити, вирізати зображення тварин, рослин, явищ природи. Але їй хотілося побачити з боку й себе, розповісти світові про себе найважливіше. І людина взялася створювати фігурки людей, тобто ляльки. Якщо для дітей це були цікаві й необхідні забавки, то для дорослих ляльки часто мали міфічне, сакральне значення, ставали оберегами (чи навіть навпаки — засобом зашкодити іншій людині), і врешті набували суті зразків унікального народного селянського мистецтва. 

Наші пращури виготовляли ляльки з того, що знаходили поруч. Це були трави, квіти, листя, дерева, глина, каміння. Згодом люди почали застосовувати шкіру, нитки, тканину. Ляльки для дітей найчастіше виготовляли мами або бабусі. Але оскільки дорослі завжди дуже зайняті, то такі іграшки вони робили дуже просто, нашвидкоруч, без усіляких дрібних деталей. А вже потім, отримавши бажану забавку, діти могли самі надалі прикрашати власну іграшку. 

Найдавніші прототипи іграшок в Україні було знайдено на Чернігівщині (а саме зроблені з бивня мамонта фігурки вовка або собаки та пташок). А от найдавніші ляльки, знайдені археологами в Україні —  це трипільські глиняні, їм 6 тисяч років. 

У давнину ляльки не мали облич. Чому так? Достеменно не відомо, але є припущення, що це наслідок забобон наших пращурів щодо впливу недоброго погляду. Очі уособлювали і портал у потойбіччя, а тому їх уникали зображати. Також предки вірили, що душа пращура може вселитися лише в ляльку без обличчя. Кажуть, раніше старі бабусі, зробивши ляльку, у якої не було обличчя, навіть не дозволяли онукам його домальовувати. А ще не малювати на ляльці обличчя — це також чудовий привід економії часу на виготовлення іграшки для завжди зайнятих дорослих…

В різних місцевостях України виготовляли і називали ляльки на свій лад. “В’язати куклу”, “крутити куклу”, так казали у Київській, Полтавській та Черкаській областях. “Робити ляльку” говорили на Івано-Франківщині, а “шити куклу” — у Харківській області. То якими ж були найдавніші іграшки, зокрема й ляльки саме у нашому Полтавському регіоні? Розкриваємо тему у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com.

Ляльки на всяк смак

Ляльки з тканини навіть іще в 1950-х роках у селах робили масово. Але, як зауважують етнографи, на жаль, ця самобутня лялькова культура пішла в небуття… А про її різноманіття, зміст і образність можна робити висновки зокрема завдяки зразкам, зібраним у селах Середньої Наддніпрянщини, у тому числі й Полтавщини. Ці ляльки-іграшки пов’язують з обрядово-ритуальними ляльками, які робили у селах і невеликих містах з різних приводів (весілля, хвороби і т.д.) Ляльки з Середньої Наддніпрянщини мають  найбільш обрядовий вигляд  (фахівці зазначають, що вони яскраві, строкаті, підкреслено декоративні і з язичницькою дещо таємничою зовнішністю). Етнографи дослідили, що  в селах колишніх Полтавщини, Черкащини й Київщини ляльки виготовляли однаковим способом. А саме вузловим.

Чому ж вузлові?

Фото: Заготовки на вузлові ляльки від сучасної  херсонської майстрині Ольги Жукової. 

Вузлові ляльки називають унікальними і водночас найпростішими. Назва техніки походить від способу виготовлення ляльки, бо виріб традиційно на початку виготовлення зав’язували вузлом. А в роботі навіть не використовували ні ножиці, ані голку. Щоб виготовити таку українську народну ляльку, жінка брала клапоть білої тканини прямокутної форми (іноді хустину). На середину тканини клала купкою маленькі клаптики тканини або суху траву, або навіть розжовану скибку хліба. Потім складала кути разом, а одним з кінців зав’язувала у вузол — це буде голова, найголовніша та фактично єдина об’ємна частина ляльки. Другий крок — створення хреста на обличчі. (До слова, ляльки з хрестами на обличчях виявлені лише в межах Середньої Наддніпрянщини, а ще за межами України на невеликій відстані від Середньої Наддніпрянщини).

Далі звисаючі кінці тканини під вузлом-головою скручували і перевязували нитками, щоб утворився стрижень чи відросток, який імітує тулуб і до нього далі в’язали одяг. Ляльку одягали наступним чином. Відривали прямокутні шматочки тканини різного кольору, прив’язували їх міцною ниткою: до шиї і навколо тулуба — це сорочка ляльки, а ще навколо нижньої частини тулуба — це спідниця, фартух. Пояс (крайка) був обов’язковим елементом одягу, його виготовляли з тканини, або брали готову стрічку. Як варіант до звислих кінців тканини чи хустки прив’язували і накручували кольорові клапті (вони імітували одяг). 

Потім до голови виробу в’язали яскраві стрічки, волосся з конопель чи ниток, оздоблювали квітами, вінком чи іншим головним убором. Руки і ноги такій ляльці не майстрували. Якщо прикрашали голову ляльки віночком або короною з тканини, то це була лялька Княгиня. Такі ляльки виготовляли на Масницю, Різдво та для інших народних свят і обрядів (наприклад, весілля). А якщо ляльці зав’язували хустку (або намітку), то це — Баба. Такою лялькою гралися. Щоб гратися у дочки-матері, виготовляли іграшкове немовлятко і примотували до її тулуба, ніби вона його тримає.

Українську народну вузлову ляльку з тканини створювали у різних місцевостях по-своєму: наприклад, взагалі без рис обличчя, або намотували з різнокольорових або одного кольору ниток хрест, або вишивали невеликий хрест, або (дуже рідко) малювали дуже просте зображення рис обличчя.

Фото: народні ляльки Середньої Наддніпрянщини.

Взагалі ляльки Середньої Наддніпрянщини унікальними називають неспроста. Як відзначає  дослідник народної ляльки, етнограф, доктор мистецтвознавства О.Найден, вони були “своєрідні за способом виготовлення, складні за декоративною палітрою, з досить розвинутими і виразними іконографічними ознаками, розмаїті за функціями та образами. Хоч це ляльки, призначені для дитячої гри, проте ігрові риси в них виявлені слабкіше, ніж обрядово-магічні. Останні найбільш пов’язані з ідеєю родючості та продовження роду”. Автор, до прикладу, розповідає, що одна з майстринь на Черкащині робила ляльки невеликими, без кінцівок із великими головами й хрестами на обличчях з різнокольорових ниток, при чому при переплетенні на хресті утворювався квадрат. Кожна лялька мала немовлят кожне розміром із сірник. І таких ляльок робили вузловим способом, традиційним для Наддніпрянщини.

Фото: народні ляльки Середньої Наддніпрянщини.

До слова, книга вищезгаданого О.Найдена “Українська народна лялька» здобула репутацію бестселера, ставши першим такого роду дослідженням в Україні. У виданні використано здобутки археології, історії, фольклористики, етнології, культурології та філософії, щоб найповніше розкрити образ української народної ляльки. Це унікальне дослідження, написане доступно і цікаво для широкого читацького кола.

“Решетилівські ляльки”

Є у книзі О.Найдена і цікава інформація про колекцію “решетилівських ляльок“ . Це п’ять екземплярів побутових ляльок із клаптів від полотна хатнього виробництва, пофарбованого яскравими барвниками, що зібрані на поч. 20 століття Миколою Бартрамом, який заснував Музей іграшки в Сергієвому Посаді (це під москвою). Ось як Найден описує ці експонати: “Показово, що це єдині українські народні ляльки серед значної кількості ляльок інших народів колишнього Радянського Союзу. Походять вони з Решетилівки Полтавської губернії, зроблені приблизно в 1910-х рр. До музею потрапили з колекції М.Бартрама — відомого російського  знавця та збирача іграшок, зокрема ляльок, засновника музею. Ці ляльки — типові хатні вироби, призначені для дитячої гри. Зроблені вони дещо незграбно, ніби поспіхом, але яскраві, з влучно винайденим розміром і пропорціями. Убрання їхнє становлять клапті домотканого полотна, пофарбованого в інтенсивні, жовтий, синій та червоний кольори.

Ляльки мають досить складні обрядового характеру головні убори. Хрести на обличчях, однак, накладені не з ниток, що переплітаються на розхресті, а вишиті в одну нитку червоного та чорного кольорів: вертикаль — чорна, горизонталь — червона”. Дослідник вважає, що ці хрестики на “решетилівських ляльках” мають певний рудиментарний характер і демонструють явний занепад важливої іконографічної ознаки, порівняно з ляльками із сіл Наддніпрянщини Думанці і Хрещатик, які були вогнищем зародження традиції виготовлення ляльок такого типу.

Загалом же, цікавість до українських народних ляльок, їх різновидів та особливостей, етнографи проявили у кінці 19 – на початку 20 століття. У цьому контексті найчастіше (окрім “решетилівських ляльок”) згадують невелику колекцію чудових місцевих ляльок священника Марка Грушевського, що була зібрана в 1911 р. у Суботові, Чигиринського повіту. Ці сім-вісім ляльок майстерно виконані, декоровані із великим смаком, із широкими, складними хрестами на обличчях, які набрано з різнокольорових ниток, і вони своїм переплетенням утворюють ромб чи щось схоже на східчасту піраміду. Також на початку 20 століття художник на прізвище Авдєєв змалював серію українських народних ляльок з невідомої досі виставки. Серед них були і дуже подібні до тих, які виготовляли на Середній Наддніпрянщині, це ляльки з хрестами з кольорових ниток на обличчях з с. Липове, Кременчуцького повіту.

А як же без мотанки?

Мотанка — це вузлова лялька із тканини, назва якої швидше за все і походить від слова “мотати”. Дослідники відмічають зв’язок мотанки із весільною обрядовістю. Вони кажуть, що незаміжні дівчата, виготовляючи ляльки, співали саме весільних пісень. А дослідник Марко Грушевський зауважував, що ляльки з ганчір’я в Україні були досить популярні з-поміж незаміжніх дівчат. І навіть коли ті виходили заміж, вони забирали з собою свої ляльки і ховали їх у скринях. На Полтавщині досі пам’ятають недавно зниклі обряди прикрашання весільної автівки лялькою та дарування нареченим ляльки взамін нареченої для її матері. 

Для виготовлення мотанок використовували домоткане полотно. А щоб надати йому кольору, застосовували природні барвники, наприклад, сік бузини чи буряковий. Окрім ганчір’я, у голові ляльки могло бути наповнення із зерна, ниток, трави.

Такий різновид ляльок був дуже характерним для Наддніпрянщини (одним з найперших зафіксовано у Кременчуцькому повіті, вже згодом в інших куточках Полтавщини). Мотанкам приписують роль сакральних давніх оберегів, пов’язуючи з обрядом родючості, продовження роду, але ж не роль ігрової ляльки. Звідси і припущення О.Найдена, що мотанка використовувалася в землеробському культі. За його словами, “куклою” селяна називали жмут колосся,  який залишали на краю поля, закручували в напрямку руху сонця і прикрашали барвистими стрічками. А тоді застосовували у ритуалах, спрямованих на поліпшення врожаю. А ще словом “кукла” казали на розжований і замотаний у полотно хліб, який виконував функцію дитячої соски…

На сьогодні лялька-мотанка набуває особливої популярності. Чимало майстрів цієї справи схиляються до думки, що сучасною мотанкою варто назвати українську авторську ляльку за народними мотивами, виготовлену з тканини і природних матеріалів. Це зазвичай сувенір, інтер’єрна прикраса. Виготовляючи мотанку, майстер часто не дотримується правил виготовлення народної вузлової ляльки, а вигадує власні елементи (кінцівки, тулуб, зачіски, оздоблення, підставки). У той же час інші майстри вбачають у мотанці сакральний зміст і називають її оберегом, зокрема актуальним у важкі часи війни.

Дослідник Олександр Найден вважає, що автор терміну “лялька-мотанка” — відома українська дизайнерка Людмила Тесленко-Пономаренко (а основні терміни — українська народна, вузлова або автентична лялька). Термін виник як неточний переклад з російської “кукла-скрутка”. До слова, в даному контексті варто згадати і такий унікальний авторський винахід сучасності як килимова лялька майстрині Олександри Пренко з Кропивницького. Ця площинна лялька виготовляється у техніці гобелену.

А ще здавна в Україні, і на Полтавщині зокрема, були поширені ляльки-немовлята. Це найпопулярніша гра у дівчаток з далеких часів. Також жінки їх клали у колиску, коли чекали народження дитини. Навіть сьогодні чи не найшвидше з усіх автентичних ляльок можна зробити ляльку-немовля. Як, наприклад, радить майстриня Ольга Жукова з Херсонщини, треба взяти хустку і скласти її вдвоє — навпіл по діагоналі. Скрутити валиком будь-яку річ з тканини, покласти на хустку. Тоді замотати хусткою цей валик, як немовля, і лялька готова. Зверху обв’язати стрічками. І нехай ваша доня грається в задоволення!

 Такий поширений різновид як лялька хрестоподібна виготовляли з двох скріплених навхрест частин. Спочатку їх робили з гілок, жмутка сіна чи соломи. Потім — з тканини, згорнутої у трубку. Виготовлялися такі ляльки часто у людський зріст — для народних свят і обрядів (Купала, Масниця, Обжинки). У побуті на такі великі ляльки одягалинадягали старий одяг і ставили на городах як опудала. Хрестоподібні ляльки невеликого розміру виготовляли дітям для гри.

Фото: хрестоподібна лялька. 

Ляльки з трави, квітів, сіна, соломи, кукурудзяних качанів та листя, з поліна та гілок виготовлялися швидко, для грання. Але були недовговічні. Матеріал з них потім використовували в побуті: траву і сіно віддавали тваринам, а дерево й кукурудзиння брали на паливо…

Фото: сучасна авторська лялька з кукурудзи.

І кілька слів про свищики

Одними з найдавніших іграшок, як загалом в Україні так і на Полтавщині, дослідники називають також свищики. Етнографи вважають, що іграшки-свищики пращури створювали з метою захисту, мотивуючи це тим, що свист та інші звукові ефекти мають властивість відганяти злі сили. Свищики робили у вигляді птахів, домашніх тварин і диких звірів.

Такі іграшки виготовляли фактично усюди, де були представники гончарного ремесла. Тому на Полтавщині їх не бракувало. Так, за даними статистичного бюро Полтавського губернського земства, лише в Зіньківському, Миргородському та Лохвицькому повітах даної губернії на початку минулого століття  працювали до тисячі гончарів. Нині їх на Полтавщині зовсім мало. Проте кожен з майстрів гончарної справи намагається втілювати у роботі власний почерк і особливо прекрасно, коли при цьому зберігається вплив саме місцевих традицій.

Виготовлення саморобних ляльок з різних матеріалів, а ще глиняних свищиків  — це яскраві сторінки народної культури України. Вони відомі з глибокої давнини, поодинокі випадки автентичного лялькарства і частіше гончарства зустрічаються й досі. І дуже хочеться, щоб ці традиції не зникали!

.,.,.,.