На перший погляд дуже дивне порівняння, але музеї чимось схожі на музичні інструменти. Коли їх ніхто не чіпає — вони мовчать, а якщо до них доторкається фахівець — починають неперевершено звучати і дивувати всіх довкола.
Таке порівняння спадає на думку, коли опиняєшся у Решетилівському краєзнавчому музеї Решетилівської міської ради і знайомишся з його директором, а насправді людиною-душею цього закладу і, можна сказати, хранителем старовини Юрієм Кісілем. Пан Юрій — ходяча енциклопедія, людина, для якої минувшина Решетилівського краю то особливе тяжіння.
Він, повідомляє сайт ipoltavets.com, 30 років за головного господаря в архаїчному царстві, хоча від скромності себе б так зроду не назвав. Історію закладу директор знає, як свої п’ять пальців. Розповідав про це безліч разів туристам і не лише, писав у книжках, історичних дослідженнях і місцевій пресі.
Музей теж має свою біографію
Решетилівському краєзнавчому музею вже більше півстоліття з дати заснування. Як розповідає Юрій Кисіль: “Перший історичний музей у Решетилівці було створено 1921 року з метою збереження культурного надбання краю. А першими експонатами закладу стало церковне начиння з пограбованих більшовиками семи місцевих храмів. Шість із них знаходилися безпосередньо у Решетилівці та ще один — на території сусіднього села Шкурупіївка. Організатором музею став Іван Гаврилович Лютий. А для облаштування закладу обрали дореволюційне приміщення земського постоялого двору Гуревича, що знаходилося поруч із Базарною площею.
Нині це район так званого “універмагу” в місті Решетилівка. У кінці 20-х років ХХ століття згаданий історичний музей став уже музеєм народної творчості. Після трансформації чільне місце тут зайняли килимові та вишивані вироби. Що й не дивно, адже Решетилівщина здавна на всі світи славиться ними. Але якось так сталося, що із закінченням політики і тенденцій українізації та з настанням страшного голодомору 1932-1933 років закладу не стало… У безвість зникли експонати, як і музейна діяльність на території тодішнього району…”.
Але життя, історія мають здатність рухатися по спіралі. Після періоду занепаду настають часи довгоочікуваного відродження. Решетилівський музей дочекався цього часу аж у 1965 році… Тоді на другому поверсі районного Будинку культури урочисто відкрили історико-краєзнавчий музей, що складався з п’яти просторих кімнат. Цей заклад пропонував відвідувачам осягнути історію краю у “форматі” того часу, тобто відвідавши такі розділи як: “Минуле наших предків”, “Решетилівка в революції 1905-1907 рр.”, “Боротьба за владу рад”, “Соціалістична перебудова селища Решетилівки”, “Решетилівка у роки Великої Вітчизняної війни”, “Решетилівка на рубежах комуністичного будівництва” та “Інтернаціональна дружба”.
Як розповідає Юрій Кісіль: “Організаторами музею були тодішні голова селищної ради В.І.Синяк, директор Решетилівської школи І.С.Мусійко, учитель історії Д.А.Убийвовк, директор Художнього професійно-технічного училища №28 В.Т.Кривонос та директор фабрики художніх виробів імені Клари Цеткін Л.С.Товстуха, а ще учні середньої та восьмирічної школи №2”.
Згідно даних статистики, станом на 1982 рік у музеї налічувався 2 тисячі 131 експонат, серед яких 257 оригінальних. Відвідали музей 3 тисячі 240 осіб, тут було проведено більше трьох десятків екскурсій, а ще десятки масових заходів та лекцій, як тоді було дуже популярно. За плідну роботу заклад відзначали солідними грамотами, а ще йому присвоїли звання “культурно-освітньої установи відмінної роботи”.
Як зауважує нинішній керівник музею, серед його найперших колег-попередників в історії закарбовані такі імена: Д.А.Убийвовк, М.К.Береза, М.М.Нестеренко, І.К.Деркач, Т.М.Гулянова, М.В.Калініченко. Та додає, що станом на 1 грудня 1981 року на Решетилівщині, окрім згаданого, так би мовити центрального музею, діяли і музеї у місцевих селах: Шевченківський народний, Глибокобалківський, Демидівський, Друголиманський, Жовтневий, Калениківський, Малобакайський, М’якеньківський, Новомихайлівський, Першолиманський, Потічанський, Плосківський, Сухорабівський та Федіївський. І за тогочасними підрахунками загальна кількість експонатів у цих закладах становила 8 тисяч 198 штук. Прикро, та з різних причин усі ці заклади, окрім Решетилівського, вже в часи незалежної України не змогли втриматися наплаву і припинили свою діяльність… Нині в громадах Решетилівщини є лише поодинокі музейні осередки.
А от даний заклад 1993 року очікував переїзд у кілька кімнат новозведеного Центру культури і дозвілля “Оберіг”, згідно розпорядження представника Президента України І.Г.Боровенського (цю людину, світлої пам’яті, вважають взірцем керівника, людиною-легендою. Він увійшов в історію як ініціатор та організатор масштабної відбудови на Решетилівщині у 80-90-х роках ХХ століття, за свою діяльність зокрема отримав звання “Почесний громадянин Решетилівського району”). І відтоді в музею почалося зовсім нове життя.
Як зазначає у своїх публікаціях директор музею, нині тут відвідувачі можуть ознайомитися з витоками історії ткацтва і вишивки з к.17-поч. 20 ст., з діяльністю Полтавського губернського земства щодо відродження кустарних промислів у к.19-на поч. 20 ст., дізнатися про історію колишніх місцевих художньо-промислових артілей “Троянда” та ім. К.Цеткін, а ще школи майстрів художніх промислів, що пізніше стала Художнім професійним технічним училищем №28, а нині діє як Решетилівський художній професійний ліцей. Окремі стенди та експозиції присвячені знаменитим землякам.
Зокрема народному художнику України, лауреату Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, директору колишньої решетилівської фабрики художніх виробів імені К.Цеткін Л.С.Товстусі, решетилівській художниці декоративного мистецтва, заслуженій майстрині народної творчості, лауреату державної премії імені Т.Г.Шевченка Н.Н.Бабенко, видатному українському оперному камерному співаку, народному артисту Б.Р.Гмирі.
У зв’язку з припиненням діяльності знаменитої фабрики ім. Клари Цеткін, свого часу музей успадкував більше 270 експонатів даного підприємства, які мають виняткову культурну цінність. Серед виробів насамперед килими, сорочки та рушники, а ще цінні фотографії та різного роду документи…
Змінюється життя — змінюється й музей
Життя триває, а отже музей розвивається і розширюється. Юрій Кисіль радо демонструє відвідувачам його надбання, починаючи з невеликої колекції часів трипільської, скіфської, сарматської культур і до часів сьогодення, в яке безжально увірвалася російсько-українська війна, зачепивши й Решетилівський край, як і всю Україну. Тапер експозиції відділу називаються зовсім не так як раніше. Вони сміливо нагадують про голодомори, репресії, Чорнобиль, Афганістан, інші численні втрати і численні здобутки решетилівців в часи минувшини, на загальній мапі їхньої рідної вільної України і навіть у світі. Тут не забуто, певно, нікого з людей, які залишили вагомий слід в історії рідного краю.
У музеї більше 3,5 тисяч експонатів. Кожен з них для пана директора, для історика і в минулому вчителя, немов рідна дитина. Він мрійливо згадує як багато з них діставав, нерідко навіть придбавав, відшуковував.
Ось поруч милує око “Рушник єдності рідного краю”. Цей виріб “мандрував” тутешніми сільрадами, де місцеві майстрині одна за одною турботливо і уміло додавали хрестики на спільний унікальний виріб. І чомусь Кукобівська сільська рада єдина обрала строкаті кольори, коли всі інші обмежилися червоним і білим. А ось ряд цеглин. Для когось — звичайна собі цегла. А насправді — цегла дореволюційного періоду (тобто до 1917 року), добротна і дебела, яку виготовляли місцеві осередки у Решетилівці та у селах Сухорабівка, Демидівка, що екскурсовод легко розрізняє за відповідними позначками на цеглинах. Села і досі живуть, а від виробництва давно немає і сліду…
Зовсім поруч, але ще складено купою, стос портретів трударів колишнього райагропромоб’єднання. Передовики сільгоспвиробництва суворо і поважно поглядають з-під скла і очікують, коли їм знайдеться місце в цьому царстві історії. Трохи далі зі світлини спокійно поглядає Решетилівський фотограф Павло Кирилович Грицай (1910-1960 рр.). Який служив моряком-підводником на Тихоокеанському флоті і на знімку зображений у морській формі підводного човна “Морж”. Є на стенді й групове його фото сім’ї та особистий фотоапарат “Корц”.
Директору Юрієві Кісілю тут, у музеї, усе дороге. Куди не оглянься. Ось, приміром, весільна сорочка “Лебедина вірність”, виконана заслуженим майстром народної творчості України, членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України, талановитою сучасницею Ніною Іпатій (на фото нижче).
Справа від обрядової сукні красується чоловіча сорочка-чумачка 1980 року з домотканого полотна і з акуратною ручною вишивкою. А на чепурній етикетці навіть вказано рік народження її авторки, заслуженого майстра творчості Е.М.Василенко. Ціна виробу на тоді значилася 97 руб. 34 коп. Неподалік дбайливо складено сорочку-жидівку, а ще давнезну ткану плахту, яку музейники колись купили у когось із жіночок з тутешнього мікрорайону “Цибулівка”, як то кажуть “за налічку”. І куди по сторонах не глянь у музейному просторі — око манять славні традиційні решетилівські килими та гобелени. Погляду не відвести! “Ось оцей, красивезний, із шотландської вовни, це килим 1993 року нашого знатного Л.С.Товстухи, він сам і бахрому вив’язав, а виткали виріб килимарниці бувшої відомої фабрики імені Клари Цеткін”, — милується співрозмовник.
Неподалік, за його словами, магічне намолене веретено. Саме магічне, бо у тих, до кого ним торкнутися, чомусь зникає біль у тілі. І, певно, не менш магічний ткацький верстат, якому понад століття і який у музей привезли в подарунок із місцевої майстерні художніх промислів “Соломія”, бо тут уже інші модернізовані верстати…
“Збираю і приношу у музей усе, що втілює в собі історію…”
Дещо далі, у сучасному відділі на тему російсько-української війни, легко помітити орківський сухпайок, їхній же “магазин” для патронів, який земляки-захисники “віджали” у ворога під час знаменитого “Гадяцького сафарі”. І ось вже у руках директора-співрозмовника міна 82 калібру радянського зразка, такі й нині на озброєнні “другої” недоармії рашистів і частенько літають в бік українських захисників і мирного населення. А от бронежилета і каски, привезених з АТО, в експозиції російсько-українського протистояння немає. Вже немає… Бо Юрій Кісіль вирішив, що їм тепер знову місце на фронті і вони знадобляться одному з бійців-земляків. Хай бережуть життя Герою, а в музейну експозицію ці речі іще потрапити встигнуть.
“Я ніколи нічого не викидаю на смітник. Я збираю і приношу у музей усе, що втілює в собі історію, нічого не цураюся, — натхненно говорить пан Юрій. — Школа закривалася — звідти попросили забрати експонати, макулатуру здають і там щось знайду, місцеві люди багато дарують, іноді, навіть, коли підсвідомо відчувають, що скоро… підуть із життя. А ще часто пригадую часи, як ми з колегою по дворах робили обходи і придбавали за гроші у людей цікаві нам експонати для музею. Було й таке… Шкода, що екскурсій нині не так багато, як було і як би хотілося. Через військовий стан адресні ж таблички та вивіски у нашому місті познімали. Немісцеві люди, переселенці чи проїжджаючі транзитом, складно орієнтуються у таких локаціях… Та й не завжди їм до цього”.
Та між тим директор не засмучується. Він уперто вірить, що кращі часи, для музею і для країни в цілому, вже не за горами і день за днем скрупульозно робить свою роботу. Навіть його невеличкий кабінет — це ніби теж мініатюрний музей. Тут стосами лежать цікавезні документи, на стінах висять пов’язані з минулим Решетилівщини експонати, а ще тут купа грамот та інших відзнак за самовіддану працю хранителя музею, якому цей заклад, як рідний дім.
