Складно назвати село в Україні, де б люди не співали. Така вже ми унікальна нація! Але рік за роком, день за днем сучасний пісенний продукт уперто витісняє, так би мовити, пісні архаїчні. Вони зникають у небутті разом із сельчанами-старожилами, які відходять у засвіти… І мало-хто із сучасників задумується, що цей зникаючий пласт народної спадщини з кожним днем, з кожною людиною і з кожною піснею, яку людська пам’ять десятиліттями береже, все важче врятувати. Про одну з таких сільських історій у матеріалі від сайту ipoltavets.com.
Трохи історії про село на Решетилівщині з найм’якішою назвою
Витоки історії села М’якеньківка Решетилівської міської територіальної громади, що на Полтавщині, як вважають місцеві історики, беруть початок у 2 чв. 17 ст. За словами сільського учителя-історика Юрія Якимчука, походження назви села точно не встановлено. Та за переказами, існує мінімум два її пояснення. Згідно першого, на території М’якеньківки колись були поселення пастухів. Стійбища їхньої худоби зокрема розташовувалися на правому березі річки Говтва, де згодом і виникло село.
Перші поселенці, обробляючи землю під майбутні врожаї, встановили, що грунти у цій місцевості дуже м’які і тому орати на півметра в глиб і навіть більше можна було легко. Така особливість, неймовірно важлива для хліборобів, і вплинула на наймення майбутнього села. Зокрема про це свого часу згадували старожили Ф.П.Грицай та І.П.Педашенко.
Також, за словами Юрія Якимчука, існує і друга версія передумов виникнення такої “лагідної”, “м’якої” топонімічної назви. Мовляв, у роки панування польської шляхти на Правобережній Україні волелюбні українські козаки не хотіли коритися польським магнатам і втікали на вільні землі Лівобережжя та на землі московської держави. У ті часи троє козаків, які мали прізвища М’якенький, оселилися на території, де розташоване сучасне село. А за прізвищами перших поселенців до нього навіки “приросла” і майбутня назва.
Така думка зафіксована свого часу у переказах місцевих жителів Т.М.Дудченка та П.Я.Пробийголови. З часом у селі з’явилися й інші прізвища, бо природньо почали утворюватися нові родинні зв’язки і родоводи. Але прізвище М’якенький і досі зустрічається як у згаданому селі, так і в інших населених пунктах Решетилівщини.
Згодом історія фіксує виникнення довкола М’якеньківки ряду хуторів або так званих кутків (Педаки, Грицаї, Пороваї, Конотопи, Бортники, Горбляни і власне М’якеньківка) та вільних козацьких поселень (Шрамки, Конони, Харченки, Бодні, Бардаки, Никони, Арсені, Борюхи, Підгорянка). Більшість співзвучних цим назвам прізвищ і досі функціонують у Решетилівській громаді. А от сусідні Величковщина та Михнівка (яку, перебуваючи в Решетилівці 1845 року, відвідав народний Геній і Пророк Тарас Шевченко) були кріпосними селами…
Народна творчість — то поклик серця
Та яким би не було у давні часи село: на щастя вільним, чи на лихо закріпаченим, у ньому народжувалася, жила, передавалася від покоління до покоління народна творчість. Зокрема і пісенна. На жаль, сьогодні в історичних документах можна знайти лише невеликі зернята інформації про культуру у цім селі.
Так, у М’якеньківці в 1920-х роках налічувалося 85 дворів. Як писала газета “Більшовик Полтавщини” (№31724 за 29 січня 1929 року): “…культосвітня робота поставлена належним чином. Є 3-х комплектна школа, де навчаються діти, починаючи з 8 років, з повним навантаженням працює лікнеп, діють школа політграмоти та кооперативна школа. В такому оточенні розгорнув свою роботу сільбуд — вогнище культури на селі”. Але не складно припустити, що любов і тяжіння до народної пісні зароджувалися і зростали саме у родинних традиція сельчан, а потім уже трансформувалися у життя культурних осередків та закладів культури.
Неодноразово вже набагато пізніше тутешні жіночки-старожили, спілкуючись із нащадками, часто згадували пісні свого дитинства і молодості.
“Слава Богу, сина оженила,
Слава Богу, сина оженила!
Слава Богу, невістку діждала!
Тепер же я не топитиму,
Тепер же я не варитиму!”,— згадувала свого часу слова старої весільної пісні місцева жителька М.Ф.Савенко (нижче на фото в центрі).
Або ще таку весільну:
“Ой, на горі вишня, під горою м’ята.
Скажіть, добрі люди, де сватова хата?..”.
Знала співоча жінка і старовинні пісні-виряджання у рекрути, чимало народних ліричних (родинно-побутових і соціально-побутових, як тепер їх називають у народознавчій науці).
“Ой, чук-чук, з’їла баба… їжачок…”
Учителька Т.Г.Грицай любила заспівати старовинних сумних пісень про кохання. Приміром, фрагмент:
“Ой, там за гаєм, за гаєм
Стелиться в полі туман.
Ой, там козак з дівчиною
В темному гаю гуляв…”.
Або:
“Ішли воли із діброви, а овечки з поля.
Розмовляла молода дівчина з козаченьком стоя…
Куди їдеш-відїжджаєш, сизокрилий орле?..”.
Залюбки співала про радісне і нещасливе кохання і Т.А.Поровай:
“Не співай, не співай ти, дівчино,
Як та пташка в зеленім гаю.
Бо я чую ще й дуже сумую,
Що до тебе я більш не прийду…”.
Н.Ф.М’якенька до сивої старості чудово пам’ятала приклади дитячого фольклору. Нині в науковій літературі їх називають потішки, забавлянки, чукикалки. Це невеликі поетично-пісенні твори, які дорослі колись виконували, пестячи немовлят або перед тим як приспати діток чи під час потіх-підкидань. Ось деякі з них:
“Ой, чук-чук, наловив дід щук.
А бабуся пліточок, годувати діточок”.
***
“Ой, чук-чук, з’їла баба їжачок.
Не вкололась, не вдавилась, тільки Богу помолилась”.
****
“Ой, коте мій котку, не ліз на колодку,
Бо зломиш головку та буде боліти, нічим завертіти.
Іди, мамо, на базар та купи нам шовку в’язати головку!”.
****
“Чи я тобі не казала, Василю, Василю,
Купи мені намистечко та й на білу шию.
І васильки мої, і Василь при мені,
Василеве серденько сподобалося мені”.
****
“Чи я тобі не казала, кучерявий хлопче,
Що до мене інший ходить, доріженьку топче?
Нехай топче, нехай топче, аби не ледащо.
Хоч битиме мене мати, та знатиму за що”.
Чимало давніх пісень співала й У.Й.Бодня (нижче на фото справа). А особливо любила заспівати з донею “Очі сині та сині дала мати дівчині…”.
Знали місцеві жителі і чимало прадавніх колядок, щедрівок, жниварських пісень та інших обрядових творів народного календарного циклу. Співати для них завжди було великим щастям і великою душевною відрадою. Та усі вищезгадані жінки, на превеликий жаль, уже покійні…
І можна з сумом сказати, що разом із ними безповоротно у засвіти відійшли і згадані та величезна кількість інших незгаданих у цій статті пісень та безцінних зразків народного фольклору.
Ще нібито зовсім недавно, коли у М’якеньківці діяв будинок для одиноких престарілих людей, вечорами з його подвір’я лунали, долітаючи високо в небо і до сусідніх вулиць старовинні пісні. Минулося… І пісні… І діяльність установи…
Надія на жевріння вогню народної творчості ще живе у місцевому будинку культури, де нерідко збираються зрілого віку активісти (на фото вище) і не дають народній пісні назавжди піти в небуття. А ще пісенні традиції живуть в окремих сільських родинах, але таких у М’якеньківському старостаті, на жаль, зовсім небагато…
