Нам не завжди вдається розпізнати знаки долі, але довіритися їм – не завжди найгірший варіант. Історія життя та непростий шлях Антона Омельченка до визнання тому приклад. Народився хлопець 1883 року в селі Батьки, що на Полтавщині. Родина Омельченків була доволі бідною ще й при цьому багатодітною. Антон був наймолодшим сьомим дитям, якому довелося найшвидше адаптуватися до непростого життя та відмовитись від звичного дитинства. Уже у свої 10 років хлопчина разом з братами вперше поїхав до північного Кавказу на заробітки. Хлопці працювали у відомого коняра, генерала у відставці – Пеховського, та випасали його худобу. Антон користувався особливою довірою у роботодавця, бо був відповідальним, чемним та уважним до деталей хлопцем. Зокрема, саме йому доручили приглядати за генеральськими кіньми, а потім хлопака вивчили на жокея. Так склалися обставини, що після смерті Пеховського новим власником кінного заводу став Микола Ведєрніков. Чоловік зайняв важливе місце в житті Антона, взявши хлопця на службу з собою до Далекого Сходу. Не доїхавши до заданого місця – полковник помер. Омельченку довелося самотужки діставатися до Владивостока та шукати роботу жокеєм, щоб просто вижити. Далі на ipoltavets.
Доленосні коні
У 1907-1909 роках відбулася експедиція Ернеста Шеклтона з метою досягнення Південного полюса. Вона була невдалою через людський фактор та недостатню підготовку коней, на яких мандрівники-дослідники вирішили йти в дорогу. Таким чином для повторної експедиції було вирішено купити породистих коней, що знаходилися саме у Владивостоці, де працював Омельченко. На викуп поїхав Генрі Мінз, що знав російську мову, але зовсім не розумівся на тваринах. Саме так він і познайомився з українцем Антоном. Торги пройшли успішно і Мінз, придбавши 20 коней та 30 їздових собак, запропонував жокею Омельченку разом супроводити живий вантаж до Нової Зеландії.
Там хлопець й залишився приглядати за тваринами, як спеціаліст цієї сфери. Невдовзі до островів прибуло судно “Терра Нова” разом з командою британських експедиторів. 29 листопада 1910 року спільнота мандрівників із 65 учасників та Омельченка відчалили від берегів Нової Зеландії на відкриття нових горизонтів.
Новий етап
У перші дні плавання виявилося, що Омельченко має морську хворобу, що погіршило стан хлопця. Через нестандартні умови подорожі й загинули пара коней, за якими наглядав Антон. У січні 1911 року експедиція прибула на острів Росса, звідки почався піший шлях до полюса. Під час привалів чоловік обслуговував тварин та готував до нових підкорень дистанції. Уродженцю Полтавщини тяжко давалася складна дорога, маршрути та суворий клімат. Через невеликий зріст він потопав у снігових заметах, що впливало на темп руху і хлопця, і його підопічних коней.
Капітан із вижившими членами експедиції все ж таки дістався Південного полюса 17 січня 1912 року, але розчаруванню не було меж, коли хлопці побачили прапор Норвегії, що майорів у пункті призначення. 14 грудня 1911 року Амундсен вже побував на землях полюса, випередивши британців. Більша частина мандрівників загинула, так і не повернувшись до узбережжя. Антону вдалося не те що вижити та вціліти, а навіть повернутися на Батьківщину.
Як склалася доля Омельченка?
Після повернення додому Антон Лукич одружився, працював листоношею. Як зазначають нащадки, що “випадковий мандрівник” навіть відвідав урочисту зустріч полярників, що мала місце в Лондоні. Там його нагородили медаллю, призначили пенсію та надали право на членство у Королівському географічному товаристві. Згодом виплати припиняться і медаль зникне. Усе через розірвання дипломатичних відносин між СРСР та Великою Британією. Помер Антон Омельченко в 1932 році. На його честь названа бухта на березі Оутса, а у 2012 році до сторіччя експедиції іменовано скелю на острові Росса. Уродженець Полтавщини залишив справжній слід в далеких снігах Південного полюсу.