Людство періодично випробовують жахливі епідемії. Прикро, та намагання їм протистояти часто було марним і завершувалося величезними втратами: смерть безжально косила цілі населені пункти, а ескулапи в різних куточках світу безуспішно металися у пошуках виходу з тенет холери, дифтерії, віспи, малярії чи якоїсь іншої пошесті. Однією з найстрашніших напастей була чума. В Європу вона навідувалася чи не кожне століття. Моровиця вражала людські легені й лімфу, призводила до збільшення лімфатичних вузлів. Від неї вмирали мільйони людей, йдеться на сайті ipoltavets.
Інфекції приходили непомітно, а згодом просто вибухали
Століття за століттями всілякі пошесті приходили і в українські губернії у складі російської імперії. Не була винятком і Полтавська. Інфекційні недуги прибували в Україну насамперед зі східного напрямку. Поширенню епідемій сприяли міграція й перенаселення в містах (це були різні прибулі, зокрема й військові контингенти), та інші фактори. Інфекції оселялися в населених пунктах спершу непомітно, а тоді просто вибухали і врешті минали. Варто наголосити, що для їх подолання держава тривалий час надавала перевагу саме карантинним методам. Для боротьби з епідемією залучали додатковий медперсонал, проводили дезінфекції територій і приміщень, встановлювали санпости. Але організація діяльності карантинних і медичних служб, як в окремих губерніях, так і в масштабах цілої держави, не була ефективною. Хоча в цих умовах, з обмеженими повноваженнями і фінансами, земства і міські управи максимально старалися подолати пошесті, що завдавали чималих людських і економічних втрат. Приміром, для підготовки нових кадрів Полтавське земство на базі губернської земської лікарні заснувало фельдшерську школу і керувало нею. Серед інших дисциплін тут вивчали й епідеміологію. Та загалом розвитку епідеміології і мікробіології не приділялося належної уваги. Наукові досягнення медицини ставали прикладами протиепідемічної практики не так швидко, як хотілося б. Медикам до 1850-х років було складно діагностувати епідемії через невиразну клінічну картину. Наприклад, ще в 1860-х практикуючі лікарі вважали, що поширенню епідемій сприяє… стан атмосфери і різкі погодні зміни. Аж у кінці ХІХ століття епідемії систематизували й почали вивчати.
Та й населення в більшій мірі не виявляло бажання дотримуватися санітарно-гігієнічних норм. Люди майже до кінця ХІХ ст. масово не мали усталених навичок соціальної й особистої гігієни та не зважали на правила санітарії. Воду постійно забруднювали побутовими й промисловими відходами. Чумну хворобу активно переносили блохи та воші…
Зусилля медиків і чиновників намагалася підтримувати інтелігенція, зокрема пропагуючи в літературі правила гігієни і санітарні норми. Генієм свого часу і засновником вітчизняної епідеміології називають лікаря Данила Самойловича, який у 1784 році у боротьбі з чумою в Кременчуці провів надзвичайні дослідження, що принесли йому всесвітню славу. Свої здобутки лікар задокументував у праці “Короткий опис мікроскопічних досліджень про суть отрути чумної, що їх провів у Кременчуці Данило Самойлович”. Чимало для поширення інформації про епідемічні захворювання зробив фельдшер Г.Коваленко (працював у Чернігівській земській управі і в Полтавській думі), який уклав для населення книжки про чуму, холеру, дифтерію.
Полтавська битва лишила по собі моровицю
Жахлива чумна напасть Полтавщину не оминала неодноразово. Так, приміром, вона оселилася в Полтаві та за її межами 1709 року після Полтавської битви, участь у якій взяли союзні війська шведського короля Карла ХІІ, українського гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, яким протистояла армія російського імператора Петра І. У Полтавській битві втрати шведської армії становили до 10 тисяч людей убитими й пораненими, втрати противника не налічували й половини цього числа, але становили теж тисячі.
Коли жахлива битва минула, її поле було вкрито тисячами трупів. Кілька днів їх не закопували (згодом за переказами на полі Полтавської битви біля села Побиванка було поховано до 9 тисяч шведів). Не лише територію побоїща, а й місто Полтаву охопив страшенний сморід. А незабаром в Полтаву прийшла чума… Вертаючись з гонитви за Карлом ХІІ, Петро І навіть не заїхав у місто, спинившись у сусідній Решетилівці. На пам’ять про страшне лихоліття Полтаві лишилася вулиця Панянка, так кличуть і гору на околиці міста. Про походження назви Панянка існує кілька легенд
Про боротьбу з епідемією складали перекази
Так одна з легенд розповідає, що коли чума безжально косила людей, місцевому сотникові наснилася дівчина-панянка. Вона порадила викопати криницю з чистою водою і вказала, в якому місці це зробити. Сотник дослухався панянки і чума відступила… А полтавська вулиця отримала назву на честь панянки-рятівниці.
Інша легенда пов’язана з горою Панянка, яка колись була передмістям і доходила до Черкаського бастіону (однієї з важливих місцевих захисних фортець). Вона гласить, що 1709 року на Полтавщині була епідемія чуми. Та ще й з Персії налетіла сарана, яка поглинала поля. Тоді якась місцева панянка порадила людям викопати під горою з бастіоном криницю і пити звідти воду. Копачі натрапили на джерело з цілющою, чистою і смачною водою. Чума минула. Вдячні люди назвали гору Панянкою, як раніше дівчат-містянок називали… Хоч ця легенда, як і кожна, є сумнівною, та її можуть підкріпити певні історичні факти. В цитаделі (найбільш укріплена ділянка фортеці) справді бракувало джерел питної води. Тому генерал-квартирмейстер шведської армії Аксель Гілленкрок, який керував облогою Полтави 1709 року, й мав намір насамперед захопити передмістя, бо там було чимало криниць і джерел. Поширенню чуми справді сприяла мала кількість криниць, бо там масово пересікалися здорові люди й носії зарази. І відкриття додаткових джерел у різних районах Полтави, та інші засоби боротьби справді могли поліпшити санітарну ситуацію. А ще на поч. ХІХ ст. російський художник І.Стадлер на гравюрах зобразив околиці Полтави. І на гравюрі 1804 року є згадана гора Панянка і криниця біля шляху
Про історію порятунку міста від невідомої хвороби неодноразово розповідали і в місцевому “Полтававодоканалі”. Йдеться про це й в одній із книг про історію підприємства автора О.Єрмака. Мовляв, Полтава потерпала від відсутності чистої і якісної питної води століттями. А одного року люди почали сім’ями гинути від моровиці. Одній красуні-панянці наснилося, що до неї прийшов старець у білій одежі. Дід запитав, чому красуня одна сумує вдома, а не в дівочому колі. А у відповідь прозвучало, що коли смерсть гуляє, іншим не до вечорниць. Тоді порадив дід панянці піти в яр і знайти під горою джерельце. Як з нього води випити – жодна пропасниця нестрашна! Панянка розповіла про дивний сон сусідам і поширилася новина від двору до двору. Повірили полтавці в сновидіння, знайшли джерело і моровиця покинула місто. Відтоді гору звуть Панянкою… І подібних варіантів легенди є багато. До слова, саме на Панянці в 1899-1900 роках заклали першу артезіанську свердловину міського водопроводу, воду звідти вчені вважали придатною для лікувальних процедур.
Чумне жахіття 1829-го
Ще одна потужна епідемія чуми в Полтавській губернії сталася 1829 року. Тоді для населених пунктів було ухвалено перелік настанов, що мав зупинити хворобу. На виїздах з населеного пункту встановлювали пости, які запобігали безконтрольному руху. За таємний перетин “кордону” карали смертною карою. На кожній карантинній заставі перебував лікар.
За доставку провізії в карантинне поселення відповідав спеціальний комісар. Двері та ворота у дворах мали бути замкнені. На вулицях перебували лише ті, хто мав дозвіл. Жодних масових заходів чи будівництва, не діяли й громадські місця, в т.ч. церкви. Рекомендували харчуватися свіжими продуктами, часником, хроном та обмежити вживання риби і м’яса. Людям пояснювали, що всі заходи – заради їх добра, а їх невиконання може мати летальні наслідки. Заборонялося піднімати речі на вулиці, приймати в домі жебраків. Котів і собак вбивали, а інших свійських тварин не випускали на вулицю. Торговці не мали дозволу заїжджати в місто, торгівлю проводили на карантинній лінії розмежування. Покупці платили гроші, кладучи їх у посудину з оцтом. Ті, хто прибували здалека, мали при розмові стояти на відстані і щоб вітер дув у їхній бік. Всіх, хто перетинався з хворими, зобов’язували пройти тритижневу обсервацію. За тим, щоб будинки хворих не відвідували, теж стежили. Людей сортували в окремі, оточені огорожею, лазарети: для хворих, сумнівних пацієнтів та для спостереження. Покійників поспішно за прописаною процедурою хооронили, обсипавши вапном. Усі їхні речі спалювали (їх строго забороняли лишати чи закопувати), як і оселі…
