28 Листопада 2022

Полтавці народилися з глечиком в руках: історія гончарства в регіоні

Related

Як морили голодом людей у селах на Решетилівщині

Кількість жертв “у війні” голодомором проти українського селянства перевищила...

Горбанівська Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

У храмах Полтавщини знаходиться кілька чудотворних ікон. Одна з...

Найцікавіші та “найсвіжіші”археологічні знахідки на Полтавщині

Полтавська земля завжди приємно дивувала археологів, даруючи їм чудові...

Share

Гончарство — одне з найдавніших українських місцевих ремесел. Почесне місце в цій галузі належить Полтавщині з її багатими покладам глини і вохри. Каоліни, фаянсові, вогнетривкі, гончарні або горщикові глини різних відтінків залягають у басейнах рік Ворскли, Псла, Хоролу, Сули, Удаю, Ташані та Груні. Детальніше про історію розвитку ремесла в регіоні у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.

Гончарство кілька тисячоліть тому 

Гончарство в Україні імовірно зародилася у неолітичну добу (5-3 тис. до н.е.). Надзвичайну мистецьку вартість мають мальовані ужиткові речі та моделі жител трипільської культури доби міді (4-3 тис. до н. е.). Посуд ліпили власноруч, випалювали у спеціальних печах — горнах. У скіфську добу (7-3 ст. до н.е.) у згадуваному давньогрецьким істориком Геродотом місті Гелоні виготовляли посуд, прикраси, культові статуетки і предмети, оздоблені лінійними візерунками чи наліпленнями. Археолог Борис Шрамко ототожнює його із сучасним селом Більськ Котелевського району.

Археологи знаходять горщики, миски зарубинецької культури (2-1 ст. до н. е.) у Лубнах, черняхівської культури (2-5 ст. н.е.) у Лохвиці. 

Гончарство після XVI століття

Після татаро-монгольської навали гончарство на Полтавщині відновилися в XVI-XVII століттях. Згодом у побуті різних прошарків населення краю поширюється череп’яний і полив’яний (зокрема з зеленою поливою, XVIII ст.), посуд, кахлі.

Найперші новітні гончарні цехи засновані у Лохвиці у 1634 і Гадячі у 1643 роках. Пізніше вони з’являються у Зінькові, Глинську, Полтаві, Переяславі, Лубнах, Опішні, Ромнах, Хомутці.

У 20-х роках XVIII століття залишки цехових організацій діяли у Хомутці та Глинську. Кількість членів цехів у 1783 році була: три члени у Гадячі та сімнадцять у Глинську. На початку XIX століття значно зросла: 8 членів цехів було у Лубнах, троє у Переяславі, п’ятеро у Полтаві. 

На 1865 рік працювало 13 гончарних заводів, що виробляли продукцію на 1280 карбованців у рік. Кількість гончарів у Полтавській губернії у 1877 році – 530 осіб, а до 1910 – зросла більш ніж двоє — 1129 гончарів. На початку 20 століття на Полтавщині налічувалося 60 гончарних осередків.

Навчання гончарному мистецтву 

Полтавське губернське земство послідовно дбало про гончарський промисел, надаючи ремісникам технічну допомогу, засновуючи мережу навчальних майстерень. Так наприкінці 19 століття майстерня з’явилася у Опішні, Поставмуках, Глинську. У Миргороді з’явилася художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя, яка з 1896 року перейменована на Миргородський керамічний технікум імені Миколи Гоголя.

У 20-х роках XX століття на Полтавщині функціонували кооперативні артілі та колгоспні гончарні у багатьох осередках. У повоєнний період вони припинили свою діяльність, завмерло життя у багатьох центрах гончарства.

З 1960 по 2002 роки в Опішні функціонував завод «Художній керамік», який припинив роботу через кризу і перехід до ринкової системи господарювання. 

Багатство та різноманіття глини 

Основні осередки гончарства на Полтавщині відповідають розміщення родовищ глини. Найкращими гончарні глини вважаються у Зіньківському районі: Опішня з навколишніми пунктами — Міські Млини, Попівка, Глинськ, Лазьки, Куземин, Зіньків, Великі Будища, Чернечий Яр. Спеціалізації місцевих гончарів — горщечники, посудники, мисочники, кахельники, цегельники, майстрині іграшок. Свого часу товар вони вивозили на продаж у Харківську, Катеринославську, Чернігівську, Херсонську, Курську губернії, Таврію та на Кубань.

Другою за якістю вважається глина у Миргородському регіоні — містечка та села Комишня, Попівка, Хомутець, Велика Грем’яча. Тут переважає «біле» гончарство, виробляють не полив’яний, інколи задимлений посуд, обпалений один раз. Тут працювали, а подекуди і досі працюють горшечники, кахельники і цегельники. Ринком збуту для майстрів були ярмарки у північних і західних районах Полтавщини.

Третій регіон, відомий своїм гончарським промислом — це Лохвицький. Тут майстри проживали у Поставмуках, Сенчі, Городищі, Лісовій Слобідці. Красиві фляндровані й мальовані миски поставмуцькі гончарі збували у Київській, Чернігівський, Курській губерніях. Район збуту кухонного посуду Роменського і Кобеляцького регіонів обмежувався місцевими базарами.

На Полтавщині без перебільшення майже кожен район займався гончарством, лише в різних масштабах. Окремі осередки були у Борисполі, Власівці, Гадячі, Лебедині, Лубнах, Миргороді та Полтаві. Деякі зі згаданих регіонів уже не належить до Полтавської області, але зберігають традиції регіонального гончарства.

Типи та особливості полтавських гончарних виробів 

Іван Зарецький вказує, що етнографічних форм і типів посуду на Полтавщині близько 25. Види гончарських ремесел на Полтавщині включають посуд — кухонний (горщики, горищечки, тазки, ринки), столовий (миски, яндоли, глечики, кухлі, чарки), святковий (барильця, барани і леви на горілку, глечики для святої води і для вареної, куманці).

 Крім посуду із глини робили майже все, що потрібно було у господарстві. Побутові вироби (тикви, макітри, носатки, курижки, свічники, мазнички, вулики, люльки), декоративні (вази, тарілі, попільнички), архітектурно-будівельні (вставки, розетки, кахлі, плитки, труби, димарі, цеглу і черепицю), крім того, дрібну пластику та різноманітні іграшки.

Керамічні вироби полтавських майстрів знайшли широке застосування у спорудах українську архітектурного стилю. Майстри пластики Опішні та Поставмука ліпили погруддя Тараса Шевченка, козаків, бандуристів, жанрові сценки на літературні теми. Назви найпопулярніших візерунків: «смужечки», «кривульки», «вивіддець», «пальчики», «лиштва», «сосонки», «виноград», «овесець» та інші. 

В арсеналі Полтавських гончарів були різні глини: побілка (біла глина), описка (коричнева), червінка або глей (червона чи рожева). Розчинами цеглин обливали і розмальовували вироби.

Майстри XIX-XX століття застосовують різні складні техніки «затіків» або «заливання» (фляндрівка), контурного малювання або «ріжкування», «ритування» (гравірування).

Крім традиційної поліхромії XVII – середини XIX століття (жовта, коричнева, червоний зелена барва), з 1880-х років застосовують кобальт (синя).

Слава полтавських майстрів в Україні та за кордоном 

Гончарі Полтавського краю мали широку популярність, і запрошувались працювати до Києво-Печерської лаври: Захарко Кармазин з Великих Будищ, Тихін Сулима та його син Дем’ян Сулименко з Глинська, Григорій Грудницький із Гадяча.

З кінця XVIII століття стала відома гончарна родина Пошивайлів з Опішні. Автор неповторних скульптурних композицій початку XX століття — Остап Ночовник, твори якого є в музеях Парижа і Відня. Гончарі експонували свої твори на виставках у Полтаві, Харкові, Києві, Москві, Петербурзі, на міжнародних виставках (1900 року у Парижі). 

Серед відомих майстрів XX-го століття: Омелян Ковпак, Мотря Назарчук, Василь Червоний, заслужений майстер народної творчості Іван Білик, Олександра Селюченко, Гаврило і Микола Пошивайли. 

12 опішнян стали членами спілки художників України. Вони були експонентами виставок в Україні, за кордоном — у Парижі, Фаєнці, Брюсселі, Остенді, Монреалі, Загребі та інших. Здобутки полтавських гончарів вражають і нині своєю естетикою, орнаментальним розмаїттям і досконалістю пластики. Гончарні вироби зберігаються в багатьох музеях країни, насамперед у Національному музеї українського гончарства Опішні, за кордоном, у приватних збірках гончарів Полтавщини.

.,.,.,.