Нею захоплювались та засуджували. Про неї складали легенди і досі співають її пісні. Полтавка Маруся Чурай ніколи не викликала однозначного ставлення до себе, але залишилася на віки в історії Полтавщини і країни як незрівнянна українська Сапфо. Чому так вважають історики, дослідники культури і зокрема її творчості? Чому вона живе у віках? Про це розповість сайт ipoltavets.com.
Співоча красуня “у суто малоросійському стилі”
Народна співачка народилася приблизно 1625 року (це доба Хмельниччини) у Полтаві, себто у Полтавському посаді, в козацькому роду урядника Полтавського добровільного кінного козацького полку, полкового осавула Гордія Чурая. Будинок Гордіїв стояв на берегах Ворскли. Недалеко від тієї місцини 1650 року заснували відомий Хрестовоздвиженський монастир, що височіє і по нині. Її сміливого батька-патріота — непримиренного ворога польської шляхти — було страчено у Варшаві, потому як він потрапив у полон в битві проти поляків 1638 року. Народ по загибелі сміливого осавула, якого дуже любив, навіть присвятив йому пісню. Ось цитата з неї: “Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой, забили ж тебе ляхи та в своєму ж краю!”.
Марусі тоді йшов лише 14 рік. І вона на той період відчувала прихильне народне ставлення до свого батька, як до героя, та до себе й до матері-удови. Любили дівчину краяни, певно, і за чарівну вроду, співочий і піснетворчий талант і співчутливість. Пісні нею творилися дуже легко, а віршами могла говорити-приказувати навіть у буденній розмові. Як писав відомий діяч О.Шаховський: “…гарні очі її горіли, як вогонь у кришталевій лампаді, обличчя було біле, як свічка, а голос. Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків!”.
Хоч достеменно уявити зовнішність Марусі Чурай не просто, але часто у літературі наводять, як описував славну полтавку Олексій Шкляревський, письменник періоду сер. ХІХ ст. Він називав її справжньою красунею “у суто малоросійському стилі”. Зазначав, що була “дрібненька”, струнка, з маленьким, рєльєфно окресленим під вишиванкою бюстиком. З привітним виразом засмаглого і в той же час рум’яного личка, а на нім — карі довговії очі, під густими бровами та “маленький ротик з білими, як перламутр зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками”. Волосся Чураївна мала чорне як смола. Свою розкіш вона заплітала в густу широку косу, що сягала колін. Кажуть, Шкляревський ще в дитинстві бував у письменника-прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка, де й бачив портрет Чураївни.
Не радила Грицю йти на вечорниці, та не дослухався…
Маруся Чурай — перша відома авторка фактично першої жіночої і романтичної лірики в Україні. Її певним чином порівнюють із Сапфо. Це давньогрецька поетеса, композиторка і музикантка, яку філософ Платон назвав “десятою музою”. Головні теми її творчості стосувалися, кохання, еротизму й жіночої краси. (А ще вона теж як першопроходець увійшла в історію літератури. Проте, як поетеса, що… оспівувала одностатеве кохання).
Певно, Маруся Чурай мала надзвичайно чутливу натуру. Адже творчістю реагувала на особисті переживання і все, що зачіпало її жіночу душу. Чураївна є авторкою понад чотирьох десятків пісень. Найвідоміші серед них — “Віють вітри, віють буйні”, “Сидить голуб на березі”, ”Засвистали козаченьки”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, “Шумить-гуде дібровонька”. І цікаво, що вони залишилися в історії і дійшли до сучасників завдяки якомусь невідомому…бухгалтеру. Чоловік на прізвище Селегень, який вів рахункові справи, вирішив 1853 року позаписувати ці пісні до рукописного альбому і додав туди приписку, мовляв, ці твори написані: “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая”.
А ще Чураївні приписують авторство пісні “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. І в цьому контексті чи не найбільше цікавості у літературних дослідників, критиків і в простих людей викликає особисте життя Марусі. Хто з вас не пам’ятає трагічну історію її кохання?
Марусю була красивою і закономірно подобалася парубкам. Дуже сильно її кохав реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра. Але він таїв свої почуття, бо знав, що його кохана світу не бачить за сином полкового хоружого Грицьком Бобренком. Кажуть, вони навіть таємно заручилися. Чотири роки Маруся ждала з війни коханого. Та красень хлопець, зазнаючи великого впливу власної матері, одружився з іншою — племінницю Мартина Пушкаря, дочкою заможного осавула Федора Вишняка Ганною (Галею) Вишняківною (Вишняк). І Гриць очевидно не приховував від Марусі намірів і сприяння матері. А це завдавало дівчині великого болю, як і випадки, коли Гриць не приходив на обіцяні побачення. І біль Марусин виливався у піснях. Наприклад, фрагмент: “Ой, боже ж мій, боже, милий покидає, Милий покидає, іншої шукає! До іншої ходить, з іншою говорить, Мене, молодую, до славоньки вводить”.
Під “славонькою”, певно недоброю, малося на увазі те, що на ті часи бути зарученою, означало бути відданою навіки людині з якою пройшла цей обряд, і доброї слави розірвання таких стосунків дівчині точно не обіцяло. Та народні оповідання кажуть, що й пісні Марусю не рятували. Вона подалася топитися у Ворсклі, але була врятована Іваном Іскрою (про це зазначав і О.Шаховський). Іван і стара Горпина виходили дівча. Та не вилікували її душу.
Врятована добрим батьковим іменем, Іскрою та самим Хмельницьким
Маруся зовні не виявляла своїх величезних страждань. І якось, побачивши молоде подружжя, згодом закликала Гриця на розмову. А тоді, якщо вірити зокрема й словам знаменитої пісні (“Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки-чарівниці!”), під час вечорниць… отруїла того, хто завдав їй страшенного болю. А якщо б він не прийшов, переповідають, то випила б зілля сама…
Незабаром народну улюбленицю засудили до смертної кари (ймовірно літо 1652 року). Коли на центральний майдан Полтави привезли і витягли на поміст ледь притомну Марусю в кайданах, у натовп порвався вершник (кажуть, це був закоханий Іван Іскра) на зморенім коні. За народними переказами іменем гетьмана Богдана Хмельницького вирок було скасовано. (До слова, талановитий полководець і мудрий державний діяч Б.Хмельницький очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти, яка почалася 1648 року і в якій у одному з полтавських полків воювали Іван Іскра та Грицько Бобренко). О.Шаховський писав, що Марусю помилували, а натомість врахували “голову її батька, загиблого за Батьківщину”. Документ і досі зберігається у матеріалах козацького законодавства ХV-XVII століть у Центральній науковій бібліотеці Академії наук України. А написано там таке: “В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити”.
За однією версією Чураївна після того змарніла і в тому ж році померла від сухот. Інша версія каже, що дівчині було тяжко лишатися в Полтаві, вона багато мандрувала, а померла в якомусь російському монастирі… Їй було лише 28 років. Ймовірно, похована у Полтаві…
