6 Лютого 2023

П’ять рукотворних збірок у спадок нащадкам…

Related

Написав про Кравчука й про Януковича, та підкорив читачів історичними романами

Валентина Чемериса, для якого письменництво було не заняттям, а...

Життя поета вкоротила отруйна цигарка від КДБ…

Він прожив лише 37 літ і від рук україноненависників...

Зимові традиції на Полтавщині, про які ви знаєте далеко не все

Період зимових свят триває. Українці все більше повертаються до...

П’ять рукотворних збірок у спадок нащадкам…

“Тим людям, які все-таки коли-небудь прочитають все ж мої...

Як сходить “сонце” талановитого хлопця з Решетилівки

“У кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити”,...

Share

“Тим людям, які все-таки коли-небудь прочитають все ж мої вірші, хотілося б сказати ось що: тексти творів подано в цій збірці в первинному варіанті… Я особисто вважаю, що в первозданному вигляді вони мають велику цінність, принаймні для мене, бо відображають мій настрій, той стан душі, який спровокував їх написання…”, — зазначав поет Володимир Кулинич у передмові до однієї зі своїх збірок. 

Далі на ipoltavets.

Вірші писав з дитинства

Володимир Олексійович Кулинич народився 25 жовтня 1935 року в селі М’якеньківка нині Решетилівської громади на Полтавщині. Він був одним з двох синів у сім’ї неньки-колгоспниці та батька-вчителя. Батько, як педагог, мав змогу скористатися “бронню” і не брати участі у Другій Світовій, але робити цього не побажав. Він загинув буквально в останні дні, коли війна відступила з його батьківщини — 5 травня 1945 року. 

Володимир закінчив рідну М’якеньківську школу, а потім вступив на навчання у ФЗУ (популярні в ті часи школи фабрично-заводського учнівства), здобувати фах шахтаря. Коли по розподілу потрапив на роботу до Артемівська, чи не в перший робочий день його серед інших робітників привалило в шахті. У пастці під землею, де бракувало повітря, життя висіло на волосині, але шахтарів якось таки відкопали. Нажаханий тим, що сталося, хлопець вирішив тікати від таких небезпечних заробітків і повернувся в рідне село, працював листоношею та заодно здобував середню освіту у вечірній школі. 

Вірші він писав з дитинства. Поштовх до цього дало спілкування з вчителькою і рідною тіткою Уляною Марківною М’якенькою, яка викладала у його сільській школі російську мову, літературу та німецьку мову, дуже любила художнє слово й мала поетичний талант. Тітка подарувала Володимиру власну бібліотеку, яку він тривалий час зберігав і натхненно перечитував. В учнівські літа Володимир активно дописував у шкільну і класну стінгазети, писав епіграми про друзів, різноманітні експромти і тому подібне.

Протягом життя Володимир Кулинич не раз зауважував, що школярське захоплення поезією не стало несерйозним і короткочасним дитячим захопленням. Поезія пішла з ним і в армію, та й загалом у доросле життя. Писав багато, проникливо і на різні теми. А в зрілі роки навіть згадував-жартував, як коли служив в Угорщині його, солдата-поета, хутчіш без черги пропускали у місцевих магазинах. Бо як побачить раптом яку несправедливість чи недопрацювання —  незабаром чекай влучний вірш по темі!

Активно працював у культурній сфері району

Коли повернувся зі служби, Володимира одразу запросили на посаду завідуючого Михнівським сільським клубом (заклад культури у сусідньому з рідним селі).  Це була ініціатива очільника М’якеньківського сільського закладу культури, який добре знав земляка як активного учасника художньої самодіяльності, шанувальника поетичного слова. Вибір кандидата виправдав очікування, заклад працював на повну. 

Біля мікрофона Володимир Кулинич

“Тато мав чудовий голос і дуже гарно співав приємним тенором, він вміло грав на баяні, здібно малював. А скільки за його життя було зіграно драматичних і ліричних ролей, скільки виконано пісень, скільки гуморесок продекламував перед глядачами! Свого часу тато пробував вступити на факультет журналістики до Львівського державного університету імені І.Франка, це б дуже позитивно вплинуло на його життя і кар’єру та, на жаль, забракло одного балу”, — говорить молодша донька Володимира Кулинича Людмила Семенова.

Володимир Олексійович не лише виконував пісенні твори інших авторів, а й був автором власних пісенних текстів, які згодом поклали на музику полтавські та решетилівські композитори: А.Жданов, Г.Золотарьов, В.Плюта, І.Петров, І.Грицай, Ю.Пасічник. Його вірші і пісні по-собливому звучали на творчому вечорі в Решетилівському районному будинку культури 1995 року, під час бенефісу до 60-річчя поета.

Ось як згадує колегу Юрій Пасічник, який нині очолює Решетилівський міський будинок культури:

“Я познайомився з Володимиром Кулиничем 1989 року, коли прийшов на роботу в Решетилівський районний будинок культури. Володимир Олексійович працював старшим методистом-клубником по сільських закладах, певний час він очолював Об’єднання творчих працівників Решетилівського району. Скільки років я його знав — скільки й поважав. Цей чоловік був різносторонньо обдарованою людиною. Гарно співав, малював, уміло писав сценарії й проводив заходи, та й навіть толково вмів випалювати по дереву і смачно готувати. Вирізнявся хорошим почуттям гумору. Як соліст, я з приємністю виконував пісні на його слова і дуже шкода, що на той час в нашому закладі не було змоги зробити їх звуковий запис”.

На сцені солісти Володимир Кулинич та Юрій Пасічник (нині директор Решетилівського міського будинку культури)

Особливо плідним був період роботи Володимира Кулинича у Піщанському будинку культури, куди теж відбув працювати на запрошення. Під його керівництвом заклад чудово працював, несучи культуру в маси не лише власними силами, бо до села на гастролі неодноразово навідувалися і різні театральні, й пісенні колективи з-за меж району. В цей період, вже маючи за плечима солідний досвід роботи у культурній сфері, Володимир Олексійович закінчив ще й Гадяцьке училище культури імені І.П.Котляревського. У піщанському закладі він пройшов, а точніше прожив у культурній сфері чи не найбільшу частину свого життєвого шляху. У цім селі, що стало рідним як і М’якеньківка, знайшов і кохану дружину Галину Костянтинівну, яка сумлінно трудилася секретарем у сільраді. Тут виростили й доньок Світлану та Людмилу, згодом дочекалися онуків і правнуків.

Дружина Володимира Кулинича Галина в молоді роки

Усе прагнув довести до ідеалу

Літа минали, а Володимир Кулинич не розлучався з поезією. Хоч ніколи не гнався за славою, його вірші якось само собою відгукувалися в людських серцях. Він продовжував писати про кохання, батьківщину, створював присвяти друзям, колегам. 

“Часто багато писав ночами. Писав здебільшого російською і чимало українською мовою. Не знаю, як сьогодні зміг би не тільки українською писати…”, — каже пані Людмила.

Вона згадує, що батько був дуже ввічливою людиною, справжнім джентльменом, ніколи не дозволяв собі непристойних висловів чи поведінки. Дуже переживав, коли у когось зі знайомих чи близьких щось не ладилося, важко переносив втрати і страшенно ненавидів брехню.  Одягався “з голочки” і не лише на сцені, а й в житті виглядав як красивий талановитий конферансьє. Завжди приємно вражав дружелюбністю і гостинністю. Чудово куховарив: умів і пиріжків напекти, і сала накоптити, й рибних консервів наробити. І все оте своє смачненьке радо ніс, коли йшов у гості. Володимир Олексійович мав талант і до створення меблів, виконував на них чудові різьблення. За що б не брався, все прагнув довести до ідеалу!

Донька згадує, що батько дуже любив читати. У нього була власна бібліотека із двох тисяч книг. Він не просто обожнював співати, а й слухати музику, наймиліші серцю пісні записував на магнітофон. З юності мав грамофон, потім радіолу, згодом магнітофон та DVD з дисками пісень. Скільки пані Людмила себе пам’ятає, в дома завжди звучала музика. Батько сам конструював колонки, підсилювач звуку. На все, що стосувалося книг і музики, ішла чи не вся зарплатня.

А ще Володимир Кулинич любив фотографувати, особливо природу, людей. Мав пару престижних на той час фотоапаратів. Згодом це захоплення від батька успадкувала молодша донька Людмила (для неї він теж купив фотоапарат, навчив проявляти знімки), старша донька Світлана чудово малює, як і онука Аліна, а онука Ольга та її старші діти Юлія й Олексій теж мають музичні здібності. У родині сподіваються, що творчі задатки згодом проявляться і в правнучат Костика і Владика, Саші та Каті.

На робочому місці в районному Будинку культури

Вболівав за “галузь із порожніми кишенями”

Володимир Кулинич завжди радів здобуткам у сфері культури, вважав її рушійною силою у розвитку суспільства. У числі інших земляків він брав участь у спорудженні кількох культурних об’єктів, зокрема ЦКД “Оберіг” та меморіалу Слави в Решетилівці. За словами доньки, батько важко переносив занепад у культурній галузі. І радив нащадкам шукати інших напрямків для самореалізації, бо “весь вік культура мала порожні кишені”, бо ж “відношення до неї завжди таке…”. 

Та в життя на все свої плани. Кілька років тому Людмила Семенова стала директором будинку культури в рідному батьківському селі… І тривалий час працюючи в зовсім інших сферах, тепер жінка сповна відчуває на собі непросту татову ношу. Як і він, донька над кожним сценарієм викладається на повну, прагнучи організувати заходи на достойному рівні і дуже переживає, щоб достукатися до людських сердець, щоб у коловороті домашніх справ односельці не забували відчиняти двері невеликого, старенького сільського клубу. А ще пані Людмила жаліється, що у сільських закладах культури, серед іншого, відчувається суттєва нестача фахівців, насамперед музикантів, художніх керівників.

Вірші… не для друку

Володимир Кулинич помер 2012 року. Він залишив по собі добру пам’ять серед друзів і рідні. А його найближчі давні товариші і досі приїздять у гості до 81-річної вдови Галини Костянтинівни. А ще поет Володимир Кулинич залишив по собі п’ять поетичних збірок загальним “тиражем”… п’ять примірників. Їх, та окремі інші вірші, трепетно зберігає донька Людмила. Володимир Олексійович створив і упорядкував збірники сам, своїми вмілим руками, надрукувавши на машинці і зробивши титулки та переплети. Бо попри повагу до цієї людини, до його творчої й культурної діяльності, попри публікації і хвалу в місцевій пресі, звучання його пісень з районної сцени, так і не знайшлося того, хто допоміг би видати хоча б одну збірку поета з провінції реальним тиражем…

Проте при житті Володимир Кулинич не це не нарікав. Більш того, він уникав називати себе поетом і завжди наголошував, що жоден його вірш не написаний для друку, бо вони створені для власної душі і для людей, яким вона небайдужа. І найбільшою його радістю було почути добрі слова у відповідь на емоції, які подарували людям його вірші… 

.,.,.,.