Свого часу на території селища були знайдені знаряддя праці, виготовлені до нашої ери, пізніше була велика оборонна фортеця, згодом сюди залюбки приїжджали відпочивати класики української літератури. Як жило просте населення Біликів та чим вони приваблювали туристів — у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com.
Заснування Біликів і перші перемоги
Білики були засновані як стратегічний пункт у першій половині XVII століття. Вони були обнесені земляним валом, залишки якого, до речі, збереглися до ХХ століття. Білики мали фортецю з підземними укріпленнями, у якій була кріпосна Георгіївська церква. Після укладання Люблінської унії 1569 року ці землі потрапили під владу речі Посполитої, 1571 року належали козаку Омеляну Івановичу. На початку XVII століття більша частина території Біликів стала власністю шляхтича С. Гурського, 1643 року перейшла до українського магната Юрія Немирича. 1659 року Немирич був убитий повсталими селянами на території Білорусі, а його маєтки перешли у володіння гетьманського уряду.
В другій половині XVII століття — на початку XVIII століття у передмісті Біликів— Боярці був маєток генерального писаря, а потім генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея. Садиба Кочубеїв відома на всю Україну.
У січні 1850 року в Біликах спалахнуло селянське повстання. Через 10 років гетьман Кирило Розумовський віддав село у вічне володіння графу Воронцову. За переписом 1765 року уже містечко Білики входило до складу Полтавського полку, вважалося козацьким поселенням.
У XVIII столітті тут було 4 дерев’яні церкви: Покровська, Різдва Богородиці, Успенська та Миколаївська. При церквах існували бібліотеки, школи грамоти, шпиталі. 1787 року садибу Кочубея відвідала проїздом Катерина ІІ.1859 року в Біликах Кобеляцького повіту проживав 4861 житель, було волосне правління, сільська розправа, реальне училище та проходили 4 ярмарки на рік.
1900 року у містечку знаходилася козацька сільська громада, що налічувала 4735 жителів. Діти навчалися в одній міністерській та чотирьох церковно-парафіяльних школах, проходило 5 ярмарків на рік. За переписом 1910 року у Біликах, до яких були прописані кілька хуторів проживало 3425 жителів.
Білики стають популярні серед українських митців
Радянську владу проголошено в січні 1918 року. Згодом село стає центром сільської ради. На 20-ті роки ХХ століття тут проживає близько 4000 жителів.
Свого часу у Біликах бував Панас Мирний. Пізніше відпочивали письменники Григорій Епік, Пилип Капельгородський, Іван Ле, Юрій Смолич, який тут 1936 року закінчив свою повість “Дитинство”, Юрій Яновський, Андрій Головко.
У 1938 — 1941 роках тут був будинок відпочинку СП України, де в різний час відпочивали та працювали Наталя Забіла, Володимир Сосюра, Юрій Збанацький, Осип Дунаєвський, Олександр Ковінька, Олександр Корнійчук, Іван Микитенко, Петро Панч, Микола Трублаїні та інші.
У 1928 — 1936 роках у Біликах майже щоліта бував угорський письменник Мате Залка. У роки німецько-фашистської окупації гітлерівці стратили 13 мирних жителів, вивезли на примусові роботи до Німеччини 224 особи.
З 1957 року Білики перетворились на селище міського типу. Тут був цукровий завод, молочноконсервний комбінат, міжгосподарське підприємство по виробництву яловичини. Середня, три восьмирічні та музична школа. Функціонувло 2 лікарні, неврологічний диспансер, 2 аптеки, протитуберкульозний санаторій, дитячий ревматичний санаторій, дитсадки, будинок культури на 630 місць з кіноустановкою та клуб на 120 місць. Відкрито 2 бібліотеки та піонерський табір.
Донедавна в Біликах можна було відвідати музей Залки Мате і Білецький музей історії та художньо-ужиткового мистецтва, нині їх об’єднали в один. Крім того, селище відоме тим, що неподалік знайдені кам’яні шліфовані молотки доби бронзи ІІ ст. до н. е. та залишки курганної групи.
