Панас Мирний (Панас або Афанасій Якович Рудченко) народився 1849 року в місті Миргород на Полтавщині. Він був талановитим українським прозаїком, драматургом, успішним чиновником. Та насамперед — чутливим чоловіком, який прагнув кохати і бути коханим…Далі на ipoltavets.
Коли кохання ранило душу…
Юний Панас вперше закохався у 16 літ, 1865 року. Тоді він працював у місті Гадяч, де й полюбив тамтешню панночку на ім’я Олена Олексіївна. Керувати досі незнаними почуттями юнакові було непросто, зважаючи на особисті нотатки, він переживав важкі душевні муки. Однак тій, яка заволоділа його серцем, про них не зізнався.
“… я ж її любив, тільки цього ніхто не знає і не відає, і краще — ніхто й не посміється”, — писав він.
А згодом самотнього, нещасного Панаса полюбила наймичка. І його серце відгукнулося на її почуття. Ім’я цієї особи в історії не залишилося, а сам Панас Мирний таємниче називав її “В”. Ідилія стосунків була короткою, бо на їх заваді стала прірва між світоглядами: митець прагнув до високого, до зростання духовного, а обраниця-простолюдинка звикла жити й мислити по-іншому…
“У моїй душі плач, і досада, і туга… Надворі так хороше, весело, сонечко світить, – а мені не одрадно… Так якось тяжко та важко, з рук усе валиться, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? У кого ж? Де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її! Та, мабуть, і в цілім світі немає. Моє серце – мій ворог!…”, — зазначав у щоденнику 21-річний Панас.
Але, здавалося, пережиті болісні стосунки нічого Афанасія не навчили. Знову — любов і знову до наймички. І вкотре нещасна… Пара зустрічалася, він, 22 річний, навіть хотів побратися, дати обраниці освіту, благополучне життя і відкрити шлях до своєї шанованої сім’ї та до свого оточення. А вона… проміняла його на москаля-солдата. Ця драма опалила душу Панаса пустотою втрати, почуттям ревнощів, сумнівів, розчарування у тім, що не зміг змінити життя небайдужої йому людини на краще. Душевний біль і прикрий досвід нещасливої вервечки любовних драм Афанасія згодом виплеснулися в створеному ним романі “Повія”, за котрий взявся 1881 року. У творі він змалював долю дівчини-селянки. Через бідність і втрату батьків вона подалася працювати наймичкою в місто. Згодом наймичка стала… повією. У фіналі нерадива, хвора на сифіліс, замерзає неподалік отчого дому.
Сам відбив наречену… в москаля
Взаємне кохання Панас Мирний зустрів у 40 літ в Полтаві. Її звали Олександра Шейдеман. Майбутні чоловік і дружина познайомилися на одному зі світських заходів — суботньому літературному вечорі. Їй було 26. Точно не простачка — донька капітана, сестра генерала. Здобула освіту в Полтавському інституті шляхетних дівиць, Харківському музучилищі. Не просто мала чудове виховання, багато читала, володіла кількома іноземними мовами, зналася на музиці й літературі. Коли Олександра зустрілася з Панасом, вона не була в пошуках жениха, бо вже мала його в Санкт-Петербурзі: там її чекав заможний лікар-наречений. Тому планів на тривалий час лишатися в Полтаві не було, бо ж кликали заміж… Та Олександра зачарувала Рудченка. Молодістю, бездонними очима кольору неба і далеко не наостанок — високоосвіченістю. Цікаво, що Олександра сама себе забезпечувала (викладала музику в полтавському інституті, де свого часу навчалася), хоч і мала змогу жити за кошти батьків (у ті часи така її позиція була винятком).
На момент їх зустрічі він вже був солідним чоловіком, якого багато містян знали й поважали. Проте ще змалку Афанасій вдався скромним, мовчазним, дещо замкнутим і відлюдькуватим. Одне із свідчень цьому — спогад його сестри Олександри, у котрому та зазначала, що Панас був дуже мирним, не терпів сварок, а коли вони виникали, одразу тікав. Певно, тому Панасу, який згодом обрав літературний псевдонім “Мирний”, прекрасно і вдавалися образи самітників у творах. Та й будучи дорослим, він здебільшого вів замкнуте життя. Але вподобавши Олександру і поставивши за ціль завоювати серце коханої, Панас ніби змінився. Скільки ніжності було в його листах до красуні, молодшої на 14 літ, скільки епітетів, компліментів і сподівань!!!
Голубка у тенетах сімейного життя
Ось лише одна фраза з листа Панаса до нареченої, яку дуже люблять цитувати біографи і не лише:
“Дорога моя Шурочка! Цілую, тебе крихту мою, ненаглядну мою. Цілую тебе, моя добра, витончена, свята! Голубко! Будь для мене святою!”.
Самотній провінційний чиновник, на тоді вже трохи сідуватий і навіть лисуватий, писав коханій листа за листом. Таке спілкування зав’язалося у міцний вузол роману. І врешті петербурзький жених програв упертому полтавцю: десь за рік Олександра відповіла Панасу згодою на пропозицію побратися. Тому, що син жениться, дуже зрадів його батько Яків. Благословляючи його на шлюб, він зауважував, що в родині приймуть невістку, як доньку і на однакових правах любитимуть її, як і рідного сина. Хоча насправді батьки довго призвичаювалися до Шурочки з “барськими” повадками, особливо свекруха. Адже старші Рудченки були простими людьми. Хоча батько й працював бухгалтером, сім’я заробляла із землі, говорила українською мовою. Але старі Рудченки мешкали на Миргородщині, молоді ж – у Полтаві, тому неприязні не було як міцно “вкоренитися”.
До слова, побралися Панас і Олександра 1889 року, відгулявши скромне весілля у домі нареченої в Карлівці. Рідня жениха з певних причин не приїхала, обмежившись листівками…
Вже незабаром щастя закоханих перетворилося на випробування одружених. Обраниця Панаса була хорошою дружиною і матір’ю його синам. Та після народження двох дітей у неї загострилася хронічна істерія. Напади стали постійними, важкими й затяжними. Афанасій боявся, щоб вони не спровокували божевілля.
“За які тяжкі гріхи мені таке покарання? Нікому я не хотів зла. Навіщо мені така кара? Хіба що тому, що я люблю дружину, як свою душу, щоб не любив її так гаряче; щоб пам’ятав, що життя людини – дим. Якби, Господи, вона була б мені лише дружиною, а то вона і мати моїм двом маленьким хлопчикам”, — писав Мирний після народження другого сина і загострення хвороби дружини.
Від лиха до щастя — лише кілька кроків
Не маючи виходу, чоловік відвіз дружину лікуватися до Харкова у психлікарню. Афанасій дуже страждав через недугу Олександри, заради її благополуччя та щоб утримувати велику сім’ю, він забув літ на 10 про творчість і постійно працював.
На лікуванні Олександра провела з півроку. Панас вірно чекав, любив, молився за її одужання. І його Шурочка врешті подолала хворобу. Згодом вона народила ще одного сина. Проте біографи часто сходяться на тому, що попри взаємну любов, вірність та порядність, духовної гармонії у пари не було. Вони мали розбіжності в прагненнях, поглядах на життя. Він постійно вболівав за долю України, писав про простих людей рідною мовою. Вона говорила тільки російською, притримувалася панських манер.
Та найбільшим горем і найбільшим болем подружжя стала втрата дітей. Старший син Віктор 1915 р. загинув на фронті біля Рівного. Батько любив його найбільше і небезпідставно покладав на сина великі творчі надії. Під час громадянської війни 1919-го загинув і наймолодший син Леонід. Горе рвало струни душі Панаса Мирного, нищило його здоров’я, вражало в саме серце. 1920 року він помер від інсульту. Дружина, яку так не хотів втратити, пережила його на 22 роки… З сином Михайлом вона відкрила в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого і став Михайло Рудченко. Він прожив тривале життя. Але його син і єдиний онук Панаса Мирного загинув танкістом у Другій Світовій…
Класик, чиновник, таємничий митець
Кажуть, у житті героя цієї розповіді не було скандалів та інтриг. Панас Рудченко терпіти не міг чиновницьку буденність, але збудував успішну кар’єру, став одним найповажніших чиновників у губернії (дійсний статський радник — це фактично цивільний генеральський чин, очільник І відділу Полтавської казенної палати, кавалер 5-ти орденів високого рівня), за сорок літ праці ні з ким не мав конфліктів, бо не міг по-іншому.
А Панас Мирний великою мірою реалізував себе в літературі й заслужено здобув визнання класика пера, хоч ніколи не марив творчою славою. Бути в тіні йому добряче допомагав саме псевдонім. Письменник уникав публікувати і власне фото, не шукав вселенської слави. І цікаво, що коли з нагоди дня народження 1915 року Афанасія Рудченка вшановували як високого і здібного чиновника, губернська жандармерія саме намагалася знайти учасника національного руху на ім’я… Панас Мирний і навіть не здогадувалася хто це. Бо хто такий Панас Мирний знали лише обрані.
Вперше він підняв завісу таємниці другого імені якось випадково. Коли в театрі зіграли його п’єсу “Лимерівна”, глядачі почали кликати автора. Чемний і відповідальний Панас Мирний взяв тай піднявся на сцену… Прозаїк і драматург здобув заслужену славу вже після смерті.
