Перші міста на території сучасної Полтавської області почали з’являтися ще за часів Київської Русі. Тож, не дивно, що історія краю містить у собі чимало легенд, пише ipoltavets.com. Ми зібрали найцікавіші загадкові оповіді, які передаються з покоління в покоління на Полтавщині.
Таємниці містичної Диканьки
Свято-Миколаївська церква – одна з найперших визначних пам’яток, що потрапляє на очі туристу, щойно він завітає до Диканьки. З цією святинею пов’язано чимало легенд.
Говорять, що в давнину над Диканькою часто збиралися грози. Після однієї з громовиць на пеньку посеред галявини з’явилася ікона Миколи Чудотворця. Місцеві її одразу віднесли до церкви в центрі села. Утім на ранок ікона знову опинилася на пеньку посеред галявини. Так повторювалося декілька разів. Тож, врешті тут вирішили звести храм. Спочатку побудували дерев’яну церкву з благословення архієпископа Лазаря Барановича. А от кам’яну споруду почали зводити у 1794 році на замовлення Віктора Кочубея. Так на окраїні села з’явилася біла ротонда зі сріблястим куполом і позолоченим хрестом.
Саме до цього храму ходила молитися за здоров’я майбутньої дитини вагітна мати Гоголя – Марія Яновська. Річ у тому, що перших двох малят жінка народила мертвими. Коли ж її син на світ з’явився живим, його назвали на честь заступника церкви – Миколаєм.
Місцеві кажуть, що у Свято-Миколаївську церкву приїжджають молитися жінки, які довгий час не можуть завагітніти або мають прогноз на народження нездорової дитини. І дива таки трапляються.
Недалеко від церкви зростають кілька дубів-велетнів. Їм не менше 800 років. Колись тут була величезна дубова алея. Нині лишилося лише чотири дерева. За легендою, саме під цими дубами зустрічався гетьман України Іван Мазепа зі своєю юною коханою Мотрею Кочубеївною. А ще у Диканьці кажуть: якщо обійняти могутнє дерево з заплющеними очима, то можна від нього перейняти довголіття та міцне здоров’я.
Скарби Вишневецьких
Одне з найстаріших міст Полтавщини – це Лубни. Його було засновано за наказом князя Володимир Великого у далекому 988 році. Через кілька віків місто вщент розгромили монголо-татарські війська.
Уже наприкінці XVI століття на річці Сула своє місто заснував магнат Олександр Вишневецький. За десятиліття володіння князівського роду поширилися на майже все Лівобережжя Дніпра. А у 1640 році столицею так званої Вишневеччини стали Лубни. Тут було зведено один з найкращих на той момент замків-фортець Європи. Палац був щедро оздоблений мармуром та гранітом. Подейкують, що тільки срібного посуду у замку зберігалося на декілька возів.
Під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького козаки штурмом взяли Лубни. Місто було спалене і розграбоване, стража і замкова челядь – перебита, сам палац – зрівняно з землею.
Легенди оповідають, що князь Ярема Вишневецький до народного повстання сховав усі коштовності своєї родини у підземеллях міста. Пошуки скарбів тривають і до сьогодні.
У XIX столітті під час будівельних робіт у Лубнах доволі часто виявляли підземні ходи. Вони проходять під містом на глибині від 3 до 7 метрів, нерідко це справжні лабіринти. У XX столітті влада Лубен навіть виділяла кошти на пошук скарбу Вишневецьких. Тоді археологам вдалося встановити точне місце, де колись височів замок. Утім невдовзі пошуки коштовностей припинилися.
Місцева легенда оповідає, що скарб Вишневецьких ніколи не буде знайдений через прокляття матері Яреми за зраду православній вірі.
Цілюща вода
Наприкінці XIX століття в Полтаві велися роботи по бурінню першої артезіанської свердловини біля підніжжя Панянської гори. А вже у 1900 році у місті запрацював комунальний водопровід. Оминути таку видатну подію в історії міста полтавський фольклор просто не зміг.
Подейкують, що на місці першої артезіанської свердловини колись було джерельце с цілющою водою, яка врятувала не одне життя. Легенда мовить, що у сиву давнину Полтава потерпала від страшної недуги. Цілі сім’ї вмирали з невідомих причин. У той-то час одній полтавці й наснився пророчий сон. Немовби сидить дівчина у себе в кімнаті, а до неї заходить старий, вбраний у білий одяг. Незвичний гість з порогу запитує: «Чому ти, красуне, вдома сидиш сумна, на вечорниці не ходиш?» Дівчина ж відповідає: «Не до веселощів, коли над містом смерть літає». Тоді-то старець і порадив полтавці піти до Чорного яру, відшукати там джерельце під горою та випити з нього води, аби до неї ніяка хвороба не пристала. Прокинувшись, дівчина одразу побігла свій сон сусідам розказувати. Отак і пішло все місто на пошуки цілющої води. Знайшовши джерельце, полтавці почали з нього пити, тоді недуга і відступила.
«Кремінь!» – «Чув!»
Ця легенда оповідає про походження назви Кременчука, який розкинувся по обидва боки Дніпра. Місто стоїть на Українському кристалічному щиті. У давнину гранітна скеля чималими виступами підіймалась над поверхнею річки. Тут утворилися страшенні пороги, які стали небезпечними перепонами для човнів та кораблів. Отож, оповідають, що під час переправи через Дніпро на цьому місці люди попереджали один одного: «Кремінь!», на що отримували відповідь: «Чую!». Завдяки поєднанню двох слів і утворилася назва міста – Кременчук.
Утім це лише легенда. Насправді ж, краєзнавці розглядають декілька інших версій походження назви Кременчука. Наприклад, деякі науковці вважають, що найменування міста пішло від слова «кременчик» (шмат каменю), оскільки в Дніпрі поблизу цієї місцевості було багато покладів кременистої породи. Інші стверджують, що на території сучасного Кременчука за часів Литовського князівства стояла фортеця Кремінець, яка обороняла південні кордони держави.
А от щодо виступів гранітної скелі, про які йде мова у легенді, то зі зведенням на Дніпрі низки гідроелектростанцій, більшість з них пішли під воду. Ті, що лишилися височіти, отримали статус геологічної пам’ятки природи. Така зберіглася і на набережній в Кременчуці. На ній навіть помітні позначки рівня води від кінця XVIII століття.
Ворскла – річка, що вкрала у Петра I підзорну трубу
Річка Ворскла – окраса Полтавського краю. Тут ви можете поплавати на байдарках, насолоджуючись навколишніми пейзажами. Або ж, якщо ви не екстремал, просто поніжитися на сонечку на березі водойми, а разом з тим і послухати від місцевих легенду про походження назви річки.
Кажуть, немовби Петро І напередодні Полтавської битви спостерігав за переправою військ через водойму за допомогою підзорної труби. Утім сталася халепа. Лінза приладу випала та покотилася у воду. Через це цар розлючено вигукнув: «Ця річка – вор скла!». Тож, нібито через поєднання слів і з’явилося найменування водойми.
Насправді ж, назва Ворскла давніша за цю легенду. Вона має тюркське походження, а дослівно перекладається як «біла ріка». Згадки про Ворсклу зустрічаються ще у «Повісті минулих літ» XII століття.
