3 Жовтня 2022

Вересень у календарній обрядовості Полтавського краю

Related

Як полтавець Олександр Засядько винайшов першу ракетну зброю та повернув хід історії

Близько двох століть тому український інженер і російський генерал...

Він забудував половину Полтави – геніальний Лев Вайнгорт

Протягом 30 повоєнних років Полтава мала одного з кращих...

Як полтавський чиновник став зачинателем нової української літератури – Іван Котляревський

Теза російської пропаганди про відсутність української нації (мова це...

Магія поза Хогвартсом чи ефект плацебо: народна медицина на Полтавщині

Значна частина народної медицини практикується на Полтавщині простими людьми....

Share

Що не пора року — то цікаві народні обряди. Такі вже ми українці! І вересневий календар тому не виняток. Про головні православні свята цього місяця та їх особливості у Полтавському регіоні читайте у матеріалі від сайту ipoltavets.com.

Головосіки

11 вересня  християни відзначають Усікновення голови Іоана Предтечі. У народі день називають Головосіки чи Головосік. Як свідчать етнографічні матеріали ХІХ століття, особливого поширення традиції цієї дати набули на Полтавщині. Цього дня віруючі суворо постували. Заборонялося брати до рук щось гостре, щоб не поранитися. Тому люди старшого віку напередодні завбачливо ховали ріжучі і колючі речі подалі. Наприклад, ножі, ножиці, сокири, пилки, коси і тому подібне. І якою б сильною не була потреба, гострого до рук на Головосіки не брали. Наприклад, хлібні вироби розламували руками і таким чином вживали, картоплю готували у “кожушках”, а все, що треба було для борщу, могли підготувати напередодні (а взагалі в багатьох регіонах України говорили, що це єдиний день у році, коли варити та їсти борщ — гріх). 

 Ще головніша від згаданої важливої заборони була наступна, вона у селах на Полтавщині побутує і досі. Так, великим гріхом було різати все, що мало круглу форму чи уподібнювалося до неї. Чому так? Тут варто пригадати біблійну легенду, згідно якої після хрещення Господнього святого Івана Хрестителя кинули до в’язниці за наказом Ірода. Хреститель засуджував правителя Галілеї за неправедні вчинки, зокрема за життя з незаконною владолюбною дружиною брата Іродіадою. На день народження Ірода донька Іродіади потішила його танцями. А взамін, за порадою матері, попросила в нагороду… голову Івана Хрестителя на блюді. І вона негайно отримала, що просила. Тому набожні люди все, що нагадує форму голови, цього дня не ріжуть і не рубають. 

Серед овочів жителі Полтавщини в цьому контексті найпершою згадують капусту. Навіть існують перекази, що якщо її зрізати на Головосіки, то на листі обов’язково має виступити кров.

У кінці ХІХ століття український фольклорист, етнограф Василь Милорадович записав страшний переказ на Лубенщині. В ньому йшлося, що одна жінка таки порушила заборону і замість зрубаної на городі капустини побачила в своїх руках голову власної дитини. Оце так примарилося! Зрозуміло, що після таких розповідей навряд комусь хотілося б порушити заборону і відчути щось подібне…

На Головосіки рідко гримить, а якщо таки почуєте грім, то він пророкує довгу й теплу осінь.  А ще цього дня знахарі збирали пізній звіробій для настоянок, якими промивали хворим рани.

Симеона Стовпника та його матері Марфи

Свято, що вшановує святого Симеона Стовпника та його матір Марфу, припадає на 14 вересня. Святий започаткував новий вид сподвижництва — стовпництво (він якось замкнувся у стовпі чотириметрової висоти і прожив там 50 років, присвятивши себе молитвам і пророцтвам).

В часи козаччини цього дня проводили  пострижини молодих хлопців та вперше садовили на коня маленьких хлопчиків. Це була важлива подія в житті майбутнього вояка. У ХІХ столітті звичай трансформувався: пострижини “під пастушка” справляли у 5-6 років, а “під парубка” — у 15-16.

На Полтавщині вірили, що цього дня ластівки летять у теплі краї, або ховаються в криниці. Люди просили Симеона уберегти цих птахів, щоб вони по весні повернулися назад. Віником з полину цього дня люди виганяли з осель мух і бліх.

З дня Симеона починалося копання картоплі, збирали й дині з кавунами та заготовляли соління на зиму. Господарі наступного від Семена дня починали квашення буряків на заміну сирівцю більш смачним буряковим квасом. Вважалося, що краще квасити буряки, як місяць на ущербі (тобто в першій чверті). Діжку обкурювали ладаном, на дно клали хрестик із гречаної соломи і шматок житнього хліба, далі і обшкрябані буряки, які заливали водою, й накривали кружком. Потім лише знімали піну, що утворювалася. Вірили, якщо буряки побіліють — не до добра (бо хтось хворітиме, помре, або трапиться ще якесь лихо). Щоб змінити безколірний квас, туди кидали  перший спечений ще гарячий хліб і помішували тричі навхрест. Господині знали, що з цього дня можна було запасатися яйцями для домашніх потреб. А в молоді завершувалися літні гуляння на вулиці, надходила пора вечорниць і досвіток. Та й сватів уже можна було до обраниць засилати, щоб встигнути до Покрови відгуляти весілля.

Після Семена бралися до роботи ковалі, столярі, стельмахи, чоботарі, бондарі і т. д. Під вечір цього дня вони сходилися у на так звані “засиджування” до корчми, іноді гуляння тривали з тиждень… 

Михайла Чудотворця

Століття тому на Полтавщині з цього дня (19 вересня) починався період  численних храмових свят. Адже зведення церков у селах часто завершували під осінь, а потім храми й освячували. Основна робота в полях і на городах теж була зроблена, і люди мали змогу перепочити і навіть повеселитися.

Якихось особливостей згадане свято не мало. Воно асоціювалося зі спокоєм і тим, що люди не працювали, а от молодь з обідньої пори ще й збиралася на гуляння. Щоправда пасічники  завершували підготовку бджолиних сімей до зимівлі, починали торгувати медом і, звичайно ж, просто частували гостей і рідню, а ще виготовляли напої на основі меду. Казали, що з’їсти цього дня мед — то особливо корисно, а ще — нагода позбутися хвороб. Той, хто не мав своєї пасіки, намагався купити меду саме в день Михайла Чудотворця. 

Друга Пречиста

Різдво Пресвятої Богородиці (Друга Пречиста) припадає на 21 вересня. Цього дня жінки в Полтавському регіоні та й багато де в Україні, які не мали дітей, готували обіди для бідних. А ті в свою чергу мали щиро помолитися Богородиці, щоб та випросила в Бога і у бездітних таки з’явилися нащадки. Цей день часто дощовий. Це ілюструє навіть популярна приказка: “Перша Пречиста жито засіває (28 серпня), а Друга дощем поливає”. У народі вірили, що цей день — остання нагода заготовити восени трави, зокрема й ті, які здатні причарувати. Як наприклад, барвінок. Пасічники утеплювали вулики на зиму, а вівчарі вдруге стригли овець. Дітей же не пускали до лісу, щоб не натрапили, бува, на гадюк чи вужів, які на сонці сушаться-гріються клубками. А ще з Другої Пречистої вже масово засилали сватів. Дехто, дивлячись на прибулих, приказував: “Прийшла Пречиста — несе старостів нечиста!”.

Здвиження 

Празник Здвиження або Воздвиження Чесного й Животворного Хреста Господнього припадає на 27 вересня. В народній традиції вважалося, що земля на Здвиження ближче до зими движеться і що з цим днем пов’язаний відліт птахів у вирій. Першою туди вирушає саме зозуля, бо вона була ключницею від вирію. У народному уявленні вирій обов’язково був теплими краями, біля моря і в зелені, там жили численні птахи і… змії.

 До слова, змії та вужі, які ще не так давно востаннє перед холодами вигрівалися на осінньому сонці, тепер залазять у нори під землю. А ті, кому придумалося покусати когось із людей, залишаються на землі внаслідок покарання. А якщо змії збираються до вирію, то долають шлях, повзучи по деревах. Тому на Воздвиження людям у ліс краще не йти. 

Особливих обрядів на Здвиження на Полтавщині не було. Віряни їли скоромне, не робили важкої роботи. А ще люди зранку розкидали крихти хліба на подвір’ях, щоб птахи з вирію по весні знову до них повернулися, бо то вважалося хорошою прикметою. Популярним у цю днину було приказувати : “Хто не обсіявся до Чесного Хреста — той не вартий і собачого хвоста!”. Таке прислів’я добряче підганяло до озимої сівби господарів, які замешкалися…

Іноді народні звичаї нас, сучасних українців, дуже дивують. Але на думку етнографів, кожна з традицій варта, щоб про неї знали, а чимало — щоб їх наслідували. Знаймо свої традиції, бо ми того варті!

.,.,.,.