2 Грудня 2022

Як морили голодом людей у селах на Решетилівщині

Related

Камера в тринадцятих iPhone: 7 цікавих фішок

Незважаючи на появу нової чотирнадцятої лінійки, iPhone 13 залишається...

Як морили голодом людей у селах на Решетилівщині

Кількість жертв “у війні” голодомором проти українського селянства перевищила...

Горбанівська Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

У храмах Полтавщини знаходиться кілька чудотворних ікон. Одна з...

Найцікавіші та “найсвіжіші”археологічні знахідки на Полтавщині

Полтавська земля завжди приємно дивувала археологів, даруючи їм чудові...

Share

Кількість жертв “у війні” голодомором проти українського селянства перевищила загальне число загиблих в усіх країнах під час Першої Світової війни. Цю цифру історики і дослідники досі не можуть уточнити повною мірою і називають її словами “від 7-ми до 15-ти мільйонів”. Далі на ipoltavets.

Лише на Полтавщині голодом було знищено близько 1 мільйона людей, 400 тисяч репресовано. Моторошною є наступна статистика померлих: 25 тисяч людей щодоби (!), 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Лише вдумайтеся у це!

Чорна статистика

Зокрема порівняльний аналіз переписів населення 1926 і 1939 років свідчить, що за цей час кількість жителів Решетилівського району на Полтавщині зменшилася на 42,6%. Ця жахлива цифра увібрала в себе жертв штучного Голодомору, загиблих членів “розкуркулених” сімей та сімей репресованих. 

Так, під час Голодомору 1932-1933 років на території М’якеньківської сільської ради, що діяла на Решетилівщині, померло 165 чоловік. Це 33 людини з села М’якеньківка, 49 — зі Шрамків, 17 — з Михайликів, 22 — з Підгорянки, 20 — із Бардаків та 24 — з Боднів. Свого часу факти Голодомору в своїх та інших населених пунктах підтверджували місцеві жителі О.І.М’якенька, І.Т.Бабенко, Т.А.Педак, П.Я.Грига, В.Н.Романчук та інші. Деякі задокументовані спогади земляків зберіг учитель історії з села М’якеньківка Юрій Якимчук.

Згідно цих даних, у зв’язку з Голодомором 1932-1933 років довкола М’якеньківки фактично зник ряд населених пунктів. Так, хутір Толока спіткало вимирання і розселення тих жителів, які все ж залишилися в живих. Така ж доля спіткала хутори Михайлики, Харченки, Бодні, Бардаки, Арсені, Никони, Величковщина. Хутір Калениченки був об’єднаний з селом Михнівка. Хутір Борюхи очікувало розселення. Хутір Підгорянка об’єднали з М’якеньківкою. У багатьох сім’ях селян голодною смертю померли батьки, діти, онуки, правнуки. А ті, кому пощастило вижити, пронесли ці спогади десятки літ і не змогли забути це страхіття до останніх днів життя. 

Болючі спогади — жахливі докази

Так, Ольга Іванівна М’якенька (1924 р. н.) розповідала, що на період лихоліття їй було 8 років. Але до старості вона пам’ятала, що у вікно бачила як старий чоловік віз на підводі багато трупів. Щоб вижити, сім’ї дівчинки доводилося їсти спичаки, рогозу, влітку варили і їли різну траву. А ще лушпину з цибулі, дуже рідко — тертий буряк. До кожного двору приїздив дядько на коняці, який перевіряв усі комори, хату, погреби: чи, бува, не заховані, якісь харчі, особливо зерно. Ця сім’я мала трохи молочного, що допомогло вижити.

“Коли я виходила на вулицю, бачила десятки людей, що лежали попід дворами. Для моїх маленьких очей це було страшно і я оберталася або заплющувала очі. В моєму житті було багато нещастя, але з цим Голодомором, що був у 1932-1933 роках, зрівняти не можна нічого”, — зазначала жінка.

Мелещенко Химка Іванівна (1909 р. н.). згадувала, що на той час їй було 23 роки. Вона зауважувала, що її родина вживала з їжі “все, що бачили”. Траву, рогозу, листя. Листя з берестка рвали, сушили і терли на “оладки”. На базарі родина вимінювала хліб на різні речі, наприклад, на одяг, на ручні вироби та інше “барахло”, яке лиш знаходили в дворі. Весною на борщ шукали щавель, корені-бульбу.  За словами жінки, людям, в кого була корова, жилося набагато краще тому, що могли випити хоч стакан молока. Взагалі ж, умирали сім’ями… Жінка згадувала, як, зайшовши одного разу до сусідів, побачила маленьку дитину, вона померла і лежала на скамейці, а біля неї сиділа мати… А ще як якийсь чоловік на підводу збирав померлих і висипав у яму. На підводу кидали не лише мертвих людей, а й дуже слабких та й закопували, щоб на другий день не приїздити. Люди у селі важко вже й орієнтувалися, хто ще живий, бо довкола постійно помирали. “У мене були маленькі дітки Тася і Мишко. Дуже важко було дивитися на діток, які, простягаючи рученята, просили, щоб мати дала хоч якийсь шматок хліба. Діти мої і чоловік померли. Мене вже ніщо не тримало в цьому селі (мова про село Піщане — авт.) і я з своєю сестрою Улькою подалася до М’якеньківки. Там мені і вдалося вижити останні місяці 1933 року”, — говорила жінка. 

Бабенко Іван Терешкович  (1924 р. н.) теж згадував як багато людей лежали попід дворами, хто вмер, хто ще дихав. Щоб вижити, Іван з братом намагалися поруч у річці ловити рибу на суп. Його дід збирав померлих і відвозив на цвинтар в одну яму. Чоловік розповідав страшні речі: люди від безвиході їли трупи коней, собак, деякі навіть… людей. В селі було дуже страшно, завжди смерділо трупами. 

Тетяна Андріївна Педак (1931 р. н.) голоду не пам’ятала, але знала про нього зі слів матері, дядини, двоюрідної сестри. Дядько Тетяни Андріївни мав чотирьох дітей. Під час голоду він і його жінка захворіли на тиф. Чоловік помер, а дружина вижила. Щоб зберегти життя чотирьох дітей, найменших вона повезла до Полтави і покинула на вулиці в надії, що хтось підбере. Але дівчинка знала своє прізвище і звідки вона. Діти потрапили в міліцію, а потім і додому: з Решетилівки пішки прийли у М’якеньківку. Зморені і голодні, вони згодом зовсім занедужали і померли. Мати до скону картала себе за свій вчинок… Старші ж діти вижили.

Маленькі діти іншого дядька Тетяни Андріївни  одного разу з голоду не втрималася і пішли збирати в поле колоски. Це побачив бригадир. За вчинок дітей засудили їх батька і він помер у тюрмі. У сім’ї ж проводили безрезультатні ганебні обшуки, копали в хаті і довкола, та хліба небуло…

Василь Никодимович Романчук з села Шрамки пригадував, як дитиною їв оладок з “борошна” листя фруктових дерев замішаного на воді. А сусідський хлопчик підійшов і попросив того оладка. Сам він від голоду опух так, що очі руками відкривав, щоб на світ подивитися. Врешті вмерла в того хорошого хлопчини вся сім’я. Гіркота того оладка у роті відчувалася Василю Никодимовичу усе життя. 

У сусідній сільраді не легше…

Дмитренко Віра Федорівна (1923 р. н.) з сусідньої Михнівської сільради свого часу ділилася споминами, що людей за зберігання продуктів харчування карали арештами, висилали з села, обшукували і забирали кожну зернину. Жінка навіть називала імена цих бездушних, котрі всюди шукали продукти. Часто участь у обшуках брали односельці, які добре знали тих нещасних, кого обшукували. До хати приходило і по п’ять, і по десять пошуковців. У людей забирали навіть одяг, рушники, особисті речі. За законом про “П’ять колосків” (фактично вмираючим з голоду людям не можна було з поля взяти й зернинки) засуджували на три роки і більше. Поля від голодних людей охороняли. Згадує жінка і що були в селі випадки людоїдства… 

Василенко Єгор Васильович  (1921 р. н.) розказував, як йому дитиною доводилося ховати корову в лісі, щоб сім’я змогла вижити. Чоловік пригадував, як з братом раз зайшли до сусідів і там зачули запах м’яса. Брат заліз на піч і побачив там вирізану печінку. “Він так злякався, що ледь підвівся (у нього після того був великий шок)”, — казав чоловік. Він згадував і як масово хоронили односельців, дорослих і дітей. Тим, хто хоронив померлих від голоду, видавали за одну людину по кілограму борошна…

Гончаренко Григорій Климович розказував, як людей насильно зганяли у колгосп і те, що голод було створено штучно, бо врожай того року був хороший. Але в людей все забирали, при цьому жорстоко били. Кожного дня в селі майже через хату помирала одна чи дві людини. Одні з його родичів, щоб вижити, на ніч заводили корову в хату, бо її могли запросто вкрасти. У 1933-му Григорій ходив до дитсадка. На обід дітям давали пісну юшку і трохи хліба. А біля дитсадка було, наче море, поле пшениці. Під час тихої години голодні діти на свій страх і ризик тікали туди, їли сиру пшеницю, м’яли колоски, щоб принести трохи зерна додому. Коли наглядач поля їх наздогнав, то бив батогом. Григорій Климович теж згадував про випадки людоїдства у Михнівці. А ще були факти, коли люди обмінювали на шматок хліба свою оселю і лишалися просто на вулиці. 

Хрести пам’яті

Є й інші схожі спогади жителів бувшої М’якеньківської сільради, а нині вже М’якеньківського старостату Решетилівської міської громади, що поєднав села М’якеньківка, Михнівка та Шрамки. Але це — лише зернина спогадів із величезного поля болю на тілі всієї України. Це — ще один першочерговий привід не забувати україноненависників усіх часів! Боляче, але ми пам’ятаємо… І не забудемо ніколи! Як і пам’ятатимемо віки нинішню російсько-українську війну, російську до України ненависть. І доки світ лише прокидається — країна за країною повагом визнають врешті Голодомор Геноцидом українського народу, наша генетична пам’ять нам не зрадить ніколи. Українці вистоять і нині, бо просто зобов’язані!

З 1996 року на в’їзді в село М’якеньківка на кургані височіє хрест — пам’ять тим, хто постраждав від репресій і голодомору. Цей пам’ятник “Жертвам голодомору” збудовано при грошовій допомозі  підданого Великобританії  уродженця села Михнівка Харлампія Ноги. 

У селі Михнівка є пам’ятний знак  — Хрест жертвам голодомору (на фото вище). Тут, як і біля кургана у М’якеньківці, щороку поминають загиблих від голоду мучеників-земляків.

.,.,.,.