2 Лютого 2023

Життя поета вкоротила отруйна цигарка від КДБ…

Related

Написав про Кравчука й про Януковича, та підкорив читачів історичними романами

Валентина Чемериса, для якого письменництво було не заняттям, а...

Життя поета вкоротила отруйна цигарка від КДБ…

Він прожив лише 37 літ і від рук україноненависників...

Зимові традиції на Полтавщині, про які ви знаєте далеко не все

Період зимових свят триває. Українці все більше повертаються до...

П’ять рукотворних збірок у спадок нащадкам…

“Тим людям, які все-таки коли-небудь прочитають все ж мої...

Як сходить “сонце” талановитого хлопця з Решетилівки

“У кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити”,...

Share

Він прожив лише 37 літ і від рук україноненависників помер загадковою смертю внаслідок невиліковної хвороби. Та от вірші Володимира Підпалого поціновувачі української літератури сьогодні називають ліками для душі. Як склалася доля назавжди молодого поета-шістдесятника і вірного сина Полтавщини? Далі на ipoltavets.

Мати зроду не співала, а батько ненавидів горілку й тютюн

Український поет, прозаїк та перекладач Володимир Підпалий народився 9 травня 1936 року в с. Лазірки, на той час райцентр у Полтавській області, неподалік від міста Лубни. Колись поет у власному життєписі писав, що його мати Ольга Степанівна Власенко була козачкою і походила з хутора Макарівщина. З дев’яти літ вона стала сиротою, змушена була наймитувати в Лубнах. Коли син підріс і вечорами читав їй “Кобзаря”, жінка важко плакала, слухаючи про гіркі долі наймитів. Пізніше Володимир згадував, що мати знала безліч казок, оповідок і вміло розгадувала загадки. Проте вона ніколи не співала. Синові здавалося, що на це вплинула її сумна, згодом ще й вдовина, доля. Ненька любила працювати, квіти й чистоту, її дім був справжнім квітником.

Батько Олексій Лукович, теж козацького роду, народився поблизу Великої Багачки. До війни він трудився на залізниці. За словами сина, батько ненавидів паління й горілку, та обожнював бджолярство і садівництво. 1943 року він загинув у бойових діях під Києвом. Як уміло співав свого часу батько, у його селі добре знали і розповідали про це задовго після смерті земляка. Володимир зауважував, що, пам’ятаючи бездоганне виконання батьком пісень, часто порівнював його зі співом багатьох артистів і відзначав у них “фальш і штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України”.

Так мало збірок при житті…

Першу освіту Володимир здобув у Величанській семирічній та в Лазірківській середній школах. Він зі шкільних літ полюбив історію та літературу, учнем багато читав і завжди казав, що не розуміється на науках точних. Закінчивши 10 класів, з 1953 року трудився на МТС та в колгоспі. Після мобілізації на флот, служив без особливого рвіння, а швидше заради обов’язку і сумував за милими серцю степом та садами. Він полишив армію після вимушеної демобілізації через хворобу ніг, а згодом вступив на український відділ філфаку Київського університету. Під час служби сина померла самотня ненька (жінка мала ще двох дочок, але ті жили окремо). Навчаючись у виші, Володимир нарешті відчув справжнє щастя, жив літературою, творив сам і захоплювався творчістю майстрів художнього слова.

Перші вірші поета були надруковані 1958 року у виданнях “Молодь України” та “Зміна”. Першою збіркою стала “Зелена гілка” 1963 року. Загалом за життя Володимира Підпалого вийшло кілька збірок, серед них  — “Повесіння”, “Тридцяте літо”, “В дорогу — за ластівками”, “Вишневий цвіт”. І чимало інших його книг були видані по смерті: “Сині троянди”, “Поезії”, “Береги землі”, “Золоті джмелі”,“Пішов в дорогу за ластівками” (тут — неопубліковані за життя твори автора, спогади про нього — поета, редактора, людину і громадянина) та ін.

Володимир Підпалий працював редактором, зокрема на посаді старшого редактора поезії у видавництві “Радянський письменник”. Дослідники кажуть, що він сприяв, щоб у світ виходили книги, які щоразу “ давали новий ковток живильної свободи українському читачеві”. У Спілку письменників його прийнято 1967 року. В спогадах сучасників Володимир Підпалий поставав як борець за відродження української культури, сподвижник, який у 60-70 роки відстоював справжню літературу, створював свої та редагував чужі справжні твори.

Вірші — ліки для душі

Особливу нішу в творчому спадку автора займають твори на тематику рідної Полтавщини. Чимало поезій демонструють любов до отчого краю, дух Полтавщини, відданим сином якої він був (“Пам’яті матері”, цикл “Григорій Сковорода” , “Зірка” та ін.). Та й не лише в Полтавщину, а й в цілу Україну був закоханий Підпалий, вбачаючи красу в найменших проявах живої природи.  Вірші стали віддзеркаленням єства поета — щирого, ніжного, вдумливого, який писав пером чесним і світлим. Його поезії  були ліками для душ читачів, котрі теж уміли бачити навколишню красу серцем, для тих, хто щирість і любов сприймав як найсвітліші і безкорисливі почуття. 

Його творчість була прикладом свіжої “тихої поетичної лірики”, що базувалася на національній традиції. Це свого роду медитаційні роздуми про місце людини у світі, про її зв’язки з усім живим довкола, з народом, зі світом в цілому, про гармонію людського існування, сенс і вартість буття всього живого та про безумовну цінність історичної пам’яті. Володимир Підпалий пропагував цінності,  непов’язані з нав’язуваним “мистецтвом прогресу”, апелював до людської гідності і прагнув, щоб гармонія стала основною суттю світу. Як йдеться у “Літературознавчій енциклопедії” автора-укладача Ю.Коваліва, “тиха лірика” — це умовна назва ліричного струменя в українській літературі періоду 70-х- поч. 80-х рр. ХХ ст., що мав здебільшого стримане натурфілософське спрямування, вирізнявся увагою до проблем буття людини, а також заперечував настанови “соцреалізму”, намагаючись із ним не конфліктувати.  

Продовжив жити у книгах, в дітях, у спогадах

Володимир Підпалий прожив дуже коротке життя, лише 37 літ, але встиг багато сказати. Ліна Костенко зауважувала, що на землі після нього “залишилося світло, яке ми всі зараз відчуваємо”. Літературну справу батька продовжив син-поет Андрій Підпалий. Ім’я Володимира Підпалого сьогодні ніхто не замовчує, не говорить боязко і тихо, щоб не постраждати, як при союзі, а на весь голос, як і має бути. Його творчість вивчають у школі, про нього з’являються нові публікації, перевидаються книги.

Поширювати пам’ять про чоловіка — стало покликанням його дружини Ніли Андріївни. У вишах, школах і де лиш можна вона завжди розповідала про того, кому стала вірною назавжди, читала його вірші з вірою, що чоловік лишив по собі чимало добра, у книгах, у дітях, у спогадах та любов до світу й усього прекрасного. Пані Ніла завжди зауважувала, що Володимир був ідеальним чоловіком, батьком, сином і товаришем, і що навіть по смерті відчувала його присутність і допомогу. А для неї він був усім: батьком, чоловіком, другом, коханцем, вчителем і побратимом. 

“Усе, що в мені найкращого, від нього”, — казала дружина, коли згадувала, що Володя навчив її насолоджуватися чорною кавою, готувати суп, розумітися на класичній музиці, оберігати свою мову і взагалі бути українкою.

П’ятикурсник і юна вступниця познайомилися у Київському університеті, а точніше у гуртожитку, коли Ніла зайшла у сусідню кімнату позичити голку. Володимир спілкувався з товаришами і, побачивши красуню, мовив:

 “Хлопці, це буде моя жінка”. Вона спершу соромилася його вишуканої мови, бо звикла розмовляти суржиком. Лише згодом Ніла зрозуміла, що говорити грамотно — це щастя й велика людська культура. Вона полюбила його за тепло, уважність, розум, гордилася ним. Їх сім’ю всі вважали зразковою. Чоловік обожнював доньку й сина. Невтомно відповідав на тисячі їхніх питань. Разом влаштовували вечірні читання. Як траплялося важке слово, батько питав доню Олю, як та його розуміє. Як правильно — хвалив, як ні — казав, де його значення знайти в словнику й на якій полиці.  Він намагався чесно розповідати дітям історію. Пані Ніла за останні гроші могла купити книгу, яка цікавила когось із дітей. Вони ніколи не отримували на день народження одяг, лише квитки в театр чи музей. Щоліта разом кудись їздили, приміром на Хортицю, до Полтави, в Асканію-Нову. Діти зросли патріотами, обоє стали кандидатами наук: син – філологом, дочка – генетиком і завжди прагла відкрити формулу і походження жахливої хвороби, що одного дня забрала найдорожчого в світі батька… 

Ще одна загадкова смерть

Володимир Підпалий, якого Євген Гуцало називав “художником лицарських чеснот”, помер 24 листопада 1973 року від раку гортані. У лютому 1972-го в нього виявили ознаки смертельної променевої хвороби, що стали наслідком отруєння радіоактивними речовинами. Існує версія, що поета отруїли цигаркою і що до цього були причетні співробітники КДБ УРСР. Нібито вони вчинили це вбивство в рамках загальної операції під назвою “Блок”, що була націлена на знищення духовного та інтелектуального опору окупації. Лікарі і близькі були вражені, як Володимир тривалий час міг терпіти величезні муки. Бо був терплячий до фізичного, але вразливий до душевного болю… Останні його слова прозвучали до дружини: 

«Не хвилюйся, не плач, бережи дітей». Поет похований в Києві на Байковому цвинтарі. 

Колеги по перу та знавці української літератури наголошували, що вбивство Володимира Підпалого перервало розвиток “тихої поезії” у вітчизняній літературі. Подібні загадкові смерті ряду інших літераторів сталися й серед представників російської літератури. Цьому нерідко сприяли згубні умисні доноси, зокрема й публічні, “колег по цеху”, метою яких було догодити верхівці КДБ СРСР. З цього приводу Іван Драч на похороні Володимира Підпалого виголосив метафоричний протест супроти смертельної брутальності тоталітарної влади до митців…

Підпалий прийшов в українську літературу у когорті славних шістдесятників, котрі прагли змінити людство і донести до нього, що найбільша цінність у житті — свобода. І сьогодні для українців це як ніколи актуально!

.,.,.,.