Полтавщину здавна й небезпідставно називають прадавньою колискою української мови. І справа тут, повідомляє сайт ipoltavets.com, насамперед у тому, що в к. 18 ст. живомовний різновид староукраїнської літературної мови тут переріс у Нову українську літературну мову. Це заснована на народних говорах мова української нації, що стала наслідком творчості українського народу на чолі з видатними культурними діячами від 18 ст. і донині.
Особлива місія першопрохідця у цій справі випала зачинателю Нової української літературної мови – Івану Котляревському. Він першим звернувся до живої народної мови і зафіксував рідний полтавський діалект у своїй творчості. Його поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» написані на основі живого усного мовлення народу та мови, на якій того часу розмовляла Полтавщина…
Тут панує південно-східне наріччя
За словами учителя ОЗ “Решетилівський ліцей імені І.Л.Олійника Решетилівської міської ради” Каріни Ярмоли, особливості середньонаддніпрянського говору зустрічаємо у писемних пам’ятках 17-18 ст., фольклорі, творах вже згаданого І.Котляревського, Т. Шевченка, Є.Гребінки, П.Мирного, Г.Тютюнника та інших, насамперед місцевих майстрів пера.
Як вона зазначає, фактично наріччя це група мовних особливостей, поширених на певній території. А діалектизми – це слова, поширені на певній території і властиві певному наріччю. Простіше кажучи, діалект — це місцева форма мови, що вживається на обмеженій території. Діалекти функціонують переважно в усному мовленні, але можуть бути і в писемному, наприклад, у листуванні. Вони вживаються поряд з літературною мовою. Це слова і вислови, які характерні мовленню певного куточка країни, села, громади, області чи й регіону.
Діалект прийшов до нас із грецької, де він фактично позначає процес говоріння. Про діалект як мовне явище знаємо ще з давніх часів, коли кожне слов’янське плем’я почало користуватися власним варіантом спільної слов’янської мови. Лише згодом ці діалекти почали поєднуватися та формувати окремі мови. Слова діалекту, як і літературні, можна знайти у словниках. Усім відомо про діалектизми заходу України, але не всі знають діалектизми поширені всією Україною.
І загалом у нас є 3 наріччя: південно-східне, північне, південно-західне. Саме від наріч наша мова поділяється на діалекти, або як кажуть говори, а вони у свою чергу — на субдіалекти та говірки. Якщо наріччя може охоплювати пів країни, то говірка може бути поширена у певному селищі чи містечку. Не завжди кордони наріч чи діалектів такі, як територіальні. І загалом мовні кордони дуже розмиті.
Отже південно-східне наріччя охоплює східну, центральну та велику частину південної України. Північне поширене на частині Чернігівської, Волинської, Рівненської та Житомирської областей. А південно-західне охоплює Захід України. У кожного з них є певні особливості, які дуже залежать від впливу мови сусідів, кліматичних умов, історичних факторів. А ще фонетичні, морфологічні, лексичні. Південно-східне наріччя дуже схоже на українську літературну мову. Саме ним говорить переважна більшість українців. Своєю чергою, воно поділяється на три діалекти, а серед них середньонаддніпрянський (Черкащина, Полтавщина).
Найхарактерніші ознаки південно-східних діалектів української мови:
- У вимові зближуються ненаголошені звуки [е], [и]. Наприклад, ненаголошена [и] зближується з [е] і може вимовлятися як [ие], [еи], [е], наприклад: “с[ие]дять”, “с[еи]дять”, “с[е]дять”. У ненаголошеній позиції [е] зближується з [и] і звучить як [еи], [ие], [и]: “сиело”, “сило”, “висло”, “веисло”.
- Дзвінкі приголосні в кінці слів (“ніЖ”) і в середині перед глухими зберігають дзвінкість (“жаБка”, “діЖка”).
- Послідовне розрізнення звуків [р] і [р’]. Тут відбувається втрата м’якості приголосних. Наприклад, “зоря” вимовляється як “зорйа”, а “буря” — як “бурйа”. Або навпаки, занадто тверда вимова м’якого [р’]: “[ра]бий”, “[ра]сно”.
- Надмірне пом’якшення звука [л] (“бульи”, “кальина”, “булявка”).
- Вживання вставного [н], [л]: “мнясо”, “мнята”, “памнять”, “риплях”, “здоровля”, “коровлячий”.
- Форми дієслів I дієвідміни в І ос. однини Теп. часу, тобто це вживання [д], [з], [ж] замість [дж] і [дз], наприклад: “ходю” (а не хоДЖу), “бужу”, “звоню”, “носю”, “крутю”, “сидю”.
- Відсутність чергування при відмінюванні слів: “у книГі”, “в аптеКі”.
- Форми дієслів І дієвідміни в ІІІ ос. однини Теп. часу: часте скорочення дієслів, наприклад: “зна”, “гра”, “співа”, “бува”, “гука”, “робе”, “ходе”.
- В дієсловах II дієвідміни в ІІІ ос. однини Теп. часу, якщо наголос падає не на закінчення, в кінці вживається е: “ходе”, “носе”, “воде”.
Суржик невмирущий
Як риба у воді, в мовному середовищі Полтавського регіону почувається суржик — тобто штучна мішанина української та російської мов, їх поєднання без мовної логіки. Подібне явище існує не лише в інших областях України, а й в усьому світі, там, де тісно контактують мови. Цікаво, що деякі лінгвісти вважають, що особливо відомим на всю Україну і за її межі «полтавський суржик» зробив… актор та співак Андрій Данилко, завдяки сценічному образу Вєрки Сердючки. Але й інші численні жителі Полтавського регіону теж добряче постаралися в цьому напрямку.
“Сьогодні на батьківщині зачинателя Нової української літературної мови Івана Котляревського… складно не помітити риси «полтавської» говірки. Нерідко чуємо: “скіки время”, “ здрасті” (“драсті”), “калідор”, “каклєта”, “кепчуг” (“кепчук”), “палімахерська”, “морозіловка”, “первий”, “втОрий”, “красівий”, “самий луччий”, “пувичка”, “сіравно”, “канєшно”, “мо’ “(може), “балакати”.
А “тю” і “шо” — взагалі як візитівка суржику Полтавської області, — говорить Каріна Ярмола. — Вистачає в нас і прикладів діалектичних особливостей регіону: так зразок дуже м’якої ”л”, характерної для Полтавщини, чуємо у словах ”хаЛЬва”(халва), “лямпочка” (лампочка). Також до прикладу м’якість ”р” наприкінці слова: “сахарь”, “базарь”, “кобзарь”. Плутанина звуків [хв], [х] і [ф]: “филина” (хвилина), “фора” (хвора), “кохта”, “фіртка”, “хворточка”, “канхвета”, “кахве”, “кохве”.
Особливістю діалектного мовлення Полтавщини є часте вживання сполучників “а”, “но”, “та” замість “але”, наприклад: “Я знаю добре російську мову, НО спілкуюся виключно українською”.
“У нашому повсякденному мовленні так прижилися деякі сполучники, що ми навіть не звертаємо на це уваги. Наприклад, часто вживаємо сполучник «де» замість “якщо”, “коли”, “куди”. При зустрічі чую від знайомих: «Де ти йдеш?». Чому ж «де», якщо варто вживати «куди», — говорить пані Карина. — Дуже багато є південно-східних діалектизмів, але одне з найвідоміших це «тремпель». Довелося мені «познайомитися» з етимологією цього слова на курсах української мови для внутрішньо переміщених осіб. Якось ми обговорювали діалектизми, з’ясовували значення і походження «цікавих словечок». Тремпель виявився найцікавішим утворенням діалектизму. Адже інтернет-джерела розповіли цікаву історію походження слова.
За легендою воно походить від прізвища власника швейної фабрики у Харкові. Нібито вони маркували вішаки однойменним лейблом. За другою версією, слово походить від німецького терміна, який позначає архітектурну деталь будинку, своїм виглядом нагадує вішак. До того ж, тремпель і вішак відрізняються. Тремпель має нижню перекладину, куди можна вішати штани чи спідницю. А вішак такої немає, і передбачений для кофт, футболок і тому подібного”.
Фото: Учитель Каріна Ярмола з практичним психологом, психологом-фасилітатором, консультантом і тренером Юлією Полонською на заняттях групи психологічної підтримки від ЮНІСЕФ з дітками-внутрішньо переміщеними особами.
Часто причиною появи суржика називають двомовність. Проте коли людина використовує у мовленні слова та словосполучення іншої мови, не руйнуючи при цьому граматичних конструкцій, фонетичних особливостей рідної, то такий процес є природним і не викликає заперечень. Але коли вона відмінює слова однієї мови за правилами іншої, будує словосполучення та речення всупереч моделям рідної мови, вживає слова в нехарактерній для української мови граматичній формі, вона автоматично стає носієм суржику.
Будь-який психолог підтвердить, що спотворена мова отупляє людину, робить її мислення примітивним. Спілкування суржиком значно спотворює інформацію, бо мовець у цьому випадку може вживати слово в лише йому відомому значенні та ще й у формі, яка не відповідає загальноприйнятим граматичним нормам.
Деякі характерні риси для місцевого суржика:
– вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: “даже” (навіть), “да” (так), “н”є (ні), “када” (коли), “нє нада” (не потрібно), “єлє” (ледве), “щас” / “січас” (зараз), “всєгда” (завжди), “нікогда” (ніколи), “чуть-чуть” (трішки), “конєшно” (звичайно, звісно), “навєрно” (мабуть), “напрiмєр” (наприклад), “допустім” (припустимо), “мєжду” (між), “вмєсто” (замість), “вродє” / “будто” (наче, начебто), імєнно (саме), рядом (поруч), язик (мова), больнiця (лікарня), циплята (курчата), “предохранітєль” (запобіжник), “предсідатель” (голова), “почта” (пошта), “почтальйон” (листоноша) тощо;
– “українізовані” форми російських дієслів – “уїхав” (поїхав), “уволився” (звільнився), “дівся” (подівся), “поняв” (зрозумів), “получав” (отримував), “щитав” (“вважав” або “рахував” залежно від контексту), “отдав” (віддав), “включив” (ввімкнув);
– змішування українських і російських форм займенників – “хто-то” (хтось), “шо-то” (щось), “як-то” (якось), “які-то” (якісь), “який-то” (якийсь), “чого-то” (чомусь, чогось), “кой-шо” (щось), “кой-які” (якісь);
– порушення дієслівного керування – це вживання прийменників і відмінків за російським зразком: “по вулицям” (замість вулицями), “на російській мові” (замість російською мовою), “зошит по біології” (замість зошит з біології);
– утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови – “самий лучший” (найкращий), “саме тверде” (найтвердіше);
– утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком – “купивший”, “прийшовший”, “зробивший”;
– слова і вирази, кальковані з російської – “міроприємство”, “прийняти міри”, “прийняти участь”, “так як”, “бувший у користуванні”, “на протязі”, “повістка дня”, “під відкритим небом”, чи “насильно милим не будеш” (українською це буде – “на милування нема силування”).
У споконвічно українських словах і у запозичених приголосні перед [е] та [и] не пом’якшуються. Пом’якшена і м’яка вимова приголосних перед [е] та [и], наприклад у словах: “сЄло”, “сЄстра”, “зІма”, “дІрЄктор”, “кІшеня”, “манЄж”, “тЄлєграма” і є порушенням усталеної літературної норми.
І наголошений, і ненаголошений звук [о] в українській мові потрібно вимовляти виразно: “мороз”, “нога”, “голова”, “порада”. “Акання” виступає під впливом російської мови, де є нормою. Але вимовляти “нага болить”, “давати параду”, “на дворі сильний мароз” – значить, грубо порушувати правила української орфоепії.
Ставлення до такого вияву мови як суржик з боку науковців різне. Одні говорять, що викорінити його неможливо, а тому варто активно досліджувати. Інші ж наголошують: суржик — хвороба мови, на лікування якої потрібні десятиліття. І найкращими ліками тут будуть рівень освіченості й культури громадян і їх прагнення до самовдосконалення.
Берімо мову на озброєння!
За словами Каріни Ярмоли, наша мова не стоїть на місці. Вона ніби живий організм, який постійно змінюється і розвивається. Так архаїзми (застарілі слова) відходять у небуття разом із їх носіями та зникаючими поняттями, які вони уособлювали. І навпаки сьогодення збагатило нашу мову неологізмами і нині здається, що “джевеліни” і “байрактари” з нашої мови вже не викорінити ніколи. Лайливі слова поєднали свою “головну місію” нецензурності з “місією” ганебного приниження ворога, вираження народного спротиву і гніву в його бік.
“Українці почуваються нині надзвичайно вільно у виборі імен для своїх нащадків, — зауважує пані Каріна. — І іноді мами й тата не думають, що женучись за модою чи унікальністю, необачно псують цим життя своєму чаду. І подібних випадків мовного зухвальства багато. Воно впливає не лише на окремі людські долі, а й на долю цілої країни. Але серед позитивного на сьогодні єте, що в нашому регіоні, в нашому місті і навіть у моєму оточенні україномовних людей стає все більше.
Бажання відсахнутися від ворожої мови проростає все численнішими паростками… Для мене українська — рідна. Не проміняю її на іншу! І дотримуюся думки, що українське суспільство має говорити державною мовою. Так, вдома, у побуті, будь-ласка — будь-яка мова без обмежень, але в громадських місцях, закладах і тому подібне у нас має виникати обов’язок говорити українською!”.
Пані Каріна має досвід проведення курсів української мови для внутрішньо переміщених осіб. За її словами, лише на шостому занятті з дванадцяти викладачка нарешті побачила, не бажання своїх“учнів” приємно провести час, не бажання познайомитися з новими людьми, а саме бажання навчитися говорити українською. Спершу їм було чомусь смішно, незручно, але врешті стало потрібно.
“Ми дуже багато втратили, постійно ставлячи на другий план мовне питання. Мова має значення і акцент на цьому треба було робити ще до війни, — наголошує співрозмовниця. — Ми живемо в Україні і кожному українцю наша мова повинна бути небайдужа. Відлік часу пішов давно і багато його вже втрачено.
А тому кращої нагоди у країни і в кожного з нас окремо вже не буде. Намагайтеся. Поверніться обличчям до мови. Слово за словом, фраза за фразою і ви обов’язково зможете її осягнути. Мова має бути вашою гордістю, ознакою самоідентифікації, але це й надважлива зброя у протидії ворогу. Знаєте, що словом можна вбити, оживити, підтримати і знищити. Але щоб мати мову на озброєнні, нею треба володіти!”.
