Невелике селище Диканька нині відоме далеко за межами України. Усе завдяки неперевершеному Гоголю і його “Вечорам на хуторі біля Диканьки”. Те, що там жили чи живуть відьми й чорти – факт не підтверджений. Але те, що Диканька має цікаву історію доводимо нижче, у нашому матеріалі на сайті ipoltavets.com.
Диканька в період козаччини
Походження назви селища Диканька пов’язують з тим, що у давнину ця місцевість була оточена густими лісами, які надавали їй дикого вигляду. Існує також твердження, що назва походить від прізвища першопоселенця — Диканя.
За історичними джерелами Диканька відома з середини XVII cтоліття. Вперше Диканька документально засвідчена у 1658 році, тоді поблизу відбувався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і гетьмана Івана Виговського.
З 1660 року Диканька входить до складу Великобудищанської сотні Полтавського полку. А у період Північної війни, в кінці 1708 — на початку 1709 років, стає ареною воєнних дій. У цей час Диканька за універсалом гетьмана Івана Самойловича, підписаним у 1687 році, належала генеральному судді Василю Кочубею.
У Диканьці було кілька броварень, великі пасіки, що належали козацькій старшині та духовенству. Сім’я Кочубеїв була власниками заводів з виробництва селітри, вони постачали порох для армії. У 1758 році, за переписом, Диканька налічувала 514 сімей та 346 дворів. В Диканьці тоді перебували писарі полкового суду.
А вже у 1765 році тут проживало 1509 мешканців. 47 власникам належали хутори, окремі господарства тримали найманих робітників, мали свої винокурні, великі пасіки, млини тощо.
1775 року Диканька перебувала у складі Полтавського повіту Новоросійської губернії. А через 5 років тут споруджено Троїцьку церкву в стилі класицизму, згодом Миколаївську церкву. У 1800 році розпочато будівництво двоповерхового палацу Кочубеїв. Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які виконували українські художники Марченко та Петрашів. На запрошення господаря, міністра внутрішніх справ Василя Кочубея, у 1817 році до Диканьки приїздив цар Олександр І. На честь його перебування в 1820 році споруджено тріумфальну браму в стилі класицизму.
У переписі 1859 року село позначене як власницьке і козацьке Полтавського повіту, що налічувало 542 двори та 3075 жителів. У селищі проходило 3 ярмарки на рік.
Селище під час скасування кріпацтва
У час скасування кріпацтва Диканькою володів полтавський повітовий предводитель дворянства Лев Кочубей, який мав 3860 десятин землі, завод по розведенню породистих англійських коней, тонкорунних овець, молочної симментальської породи корів, змішаної з місцевою, бешкирських і темноворсих свиней. У господарстві був фруктовий сад, розсадник плодових дерев, хмільники; проводилися штучне і природне відновлення лісів, діяв пивоварний завод, механічна майстерня, де у значній кількості виробляли маслобійки-«полтавки».
Навчання у ХІХ столітті
На кошти власника місцеві сільські діти опановували слюсарне, ковальське, столярне та інші ремесла. Згодом відкрито цегельний і гончарний заводи.
За даними 1863 року у Диканьці було волосне правління, діяв винокурний завод. У 1801 році Кочубей заснував приватне трикласне училище на 30 хлопчиків.
У 1842 році відкрите сільське однокласне училище на 40 учнів, яке в кінці ХІХ століття реорганізована на земське, де навчалися 143 хлопчики і 13 дівчаток.
За переписом 1900 того року Диканьці було дві сільські громади: селян-власників та козаків, 760 дворів, 5024 жителі. Діяли земське училище, церковнопарафіяльна та школа грамоти.
З 1899 року за сприяння земства у селі відкрито бібліотеку-читальню, яка знаходилась при комітеті попечительства про народну тверезість і утримувалися на його кошти. Одним з ініціаторів створення бібліотеки був місцевий просвітитель П. Гудзенко.
Селянські протести
Весною 1902 року у Диканьці пройшли селянські заворушення. Листопаді 1905 — страйк у маєтку Кочубея. Найбільшого розмаху революційний рух набрав у червні 1906 року. Тоді пройшов страйк робітників пивоварного заводу, який перекинувся на сусідні волості і охопив понад 3000 осіб. Робітники економії обрали страйковий комітет і поставили адміністрації вимогу про підвищення заробітної плати.
В селі проводилися багатолюдні антиурядові мітинги, на яких селяни вимагали розподілу поміщицьких земель. Для наведення порядку в Диканьку прибув полтавський віцегубернатор з каральним загоном, 24 учасники руху в липні того ж року було заарештовано, страйк припинився. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів економії Кочубея.
Диканька за радянської влади
Радянську владу у селищі проголошено 1918 року. У цей час на території був сформований партизанський загін, близько 400 осіб, який активно співпрацювали з червоною армією.
У ці роки палац Кочубея було зруйновано і розібрано. Експонати картини галереї власника, бібліотеку та архів було вивезено. Землю і господарство взяв під контроль Диканський волревком. Із встановленням радянської влади Диканька стала центром сільської ради, а з 1923 року — центром Диканського району. У цей час її населяло 5810 жителів, працювало 1265 господарств.
1920 року на базі реконструйованого заводу Кочубея відкривається лісопильний завод, почала працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення, дитбудинок та сільськогосподарське кредитне товариство.
Починаючи з 1925 року селище було розподілено на 3 земельні громади. У їх розпорядженні була частина лісів, яка не ввійшла до державного лісового фонду, пасовища, паровий млин і молотарка. Громади віддали ремонтом мостів і шляхів, організовували допомогу селянам у придбанні посівного матеріалу та сільськогосподарського реманенту.
У 30-х роках були створені три колгоспи, 1931 року — Диканська МТС, 1932 року — Диканська промартіль.
Життя Диканьки після Другої світової війни
Під час німецько-фашистської окупації гітлерівці розстріляли 300 жителів Диканьки та близько 200 вивезли на примусові роботи до Німеччини. Задали величезної шкоди, коли відступали: спалили 633 хати та господарські будівлі.
З початком післявоєнної відбудови три колгоспи укрупнилися в один. Починають відкриватися підприємства промисловості: Диканське лінійно-виробниче управління магістральних газопроводів, меблева фабрика «Райдуга», завод продтоварів та будинок кераміки, виробнича дільниця Полтавського міськмолокозаводу, ремонтно-транспортне підприємство, друкарня, птахо-інкубаторна станція, лісництво, станція захисту рослин та інше.
В другій половині ХХ століття на території Диканьки працює середня школа, дитяча музична школа, міжшкільний виробничо-учбовий комбінат, будинок піонерів, клуб юних техніків та 4 дитсадки. До того ж тут знаходилась центральна районна лікарня з окремим дитячим, пологовим, терапевтичним, хірургічним та інфекційним відділенням і стаціонаром на 200 ліжок.
Тут була центральна аптека, епідеміологічна станція, ветлабораторія, ветаптека та ветлікарня. Досить великий будинок культури на 600 місць та районна бібліотека з 65 тис. одиниць збірників. Відкривається Диканський історико-краєзнавчий музей і Диканська картинна галерея, будинок побуту, районний вузол зв’язку, банки, універмаг, критий ринок. Навіть з’являються заклади громадського харчування та відпочинку: 5 їдалень, 4 кафе, ресторан «Диканька», 2 готелі та лазня. Виходить газета «Трудова слава».
