Квітка, яка проросла крізь кам’яну брилу — з таким дивовижним явищем природи порівнювали творчість та суспільно-професійну діяльність Івана Стешенка. Він пожвавив національну освіту всупереч холодній жорсткості ворогів та державної системи. Перетворював педагогіку: завирували радикальні реформи в школах та вишах. Збагачував культуру та науку: писав вірші, вивчав український театр, досліджував літературу. Став не лише новатором, а й натхненником. Далі на ipoltavets.
Любовна лірика на замовлення
Деякі історики припускають, що майбутній міністр народився в полтавському будинку Дворянських зборів. Його батько Матвій був унтерофіцером у відставці, у 1874 році не мав власного житла та мешкав із дружиною в казенній кімнаті. Глава сімейства свого часу навіть не закінчив школу, але читати та рахувати маленького Ваню навчив саме він.
Цікаво, що після народження первістка, фінансове становище сім’ї набагато покращало, батько став добре заробляти й незабаром купив будинок. А у дворі виростив сад із фруктовими деревами — на честь сина, який приніс удачу.
Батько примудрився прищепити любов до літератури. Іван уже в ранньому дитинстві не тільки читав вголос відомі поетичні опуси, а і складав свої. Пізніше в гімназії однокласники користувалися його талантом: замовляли вірші для своїх дівчат. Згодом гімназист почав писати українською мовою. І зауважив, що така творчість має підвищений попит.
Чим дорослішим ставав Іван, тим більше його цікавила українська культура. Він постійно шукав першоджерела духовності та самобутності свого народу. Пішки подорожував полтавськими повітами, слухав пісні кобзарів та розповіді про козаків. Бувши студентом Київського університету, збирав колекцію старовинних речей: купував рідкісні українські книги, портрети гетьманів, рушники та посуд.
Український словник — “марнославність і зухвалість”
У 1896 році Іван Стешенко закінчив університет та викладав у київській жіночій гімназії. Далі займався творчістю та саморозвитком. Вивчав європейські мови. Переклав українською величезну поему Франсуа Коппе “Старий рибалка”. Опублікував першу наукову статтю “Поезія Івана Петровича Котляревського”. З’явилися дебютні поетичні збірки “Хутірні сонети” та “Степові мотиви”.
Відчуваючи в собі безмірні інтелектуальні сили та сміливість, Стешенко оголосив про намір створити словник української мови. У гуманітарній спільноті це назвали “марнославністю і зухвалістю”, з огляду на юний вік Івана та політичні реалії тих років. Втім, молодик викликав симпатію прогресивних діячів культури.
На початку XX століття Стешенка призначили секретарем літературно-артистичної спільноти, де він читав лекції про проблеми тодішньої української літератури. У 1905 році в Києві композитор Микола Лисенко відкрив музично-драматичну школу, а Стешенко викладав там історію української драми. Водночас він працював у редакції альманаху “Нова Рада” та опублікував віршований переклад “Орлеанської діви” Фрідріха Шіллера.
У 1908 році в Києві відкрили “Український клуб”, де відбувались концерти, збиралися знаменитості та патріотична молодь. Там бували Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманова та інші. У 1912 році діяльність клубу була заборонена царськими чиновниками.
“Подорож у минуле”
Стешенко невтомно просвітлював краян. Проводив театралізовані історичні заняття в Лук’янівському та Троїцькому народних будинках у Києві. Під час вуличних свят декламував сонети. Енергійний темперамент, щирість та гаряча яскрава поезія захоплювали та утримували слухачів навіть у негоду.
Вивчаючи епоху Київської Русі, Стешенко так надихнувся, що написав легенду “Диво новгородське”, балади “Андрій Боголюбський” та “Князь Всеволод Третій та Мстислав Удалий”. І це не єдина його “подорож у минуле”. У 1908 році невтомний історик відтворив пересувний український ляльковий театр, який дивував та радував глядачів за часів Середньовіччя. Вистави містилися у великій шухляді, зробленій у вигляді двоповерхового будинку. Цю “споруду” ставили на поміст, укритий тканиною. Невидимий для глядачів лялькар “оживляв” іграшкових персонажів і змінюючи голос, озвучував кожного з них. П’єси показували на ярмарках та міських майданах.
У роки Першої світової війни до столиці приїхали родини біженців із Галичини. Всупереч забороні національної освіти, громадські активісти та знамениті діячі культури зуміли організувати для дітей біженців навчання українською мовою — було відкрито Тетянівську гімназію. Стешенко спочатку працював там учителем, а згодом став директором. Він розробив новаторські програми та методики, і вони стали ґрунтом, на якому виростала нова українська педагогіка.
“Вже воскресла Україна”
Почався революційний 1917 рік, у лютому повалили царя, наблизився час змін для українського народу. Іван Стешенко був уже відомою особистістю з великим науково-педагогічним та адміністративним досвідом. У цей час він написав поетичний маніфест “Вже воскресла Україна” і створив “Товариство шкільної освіти”.
А згодом почав проводити настільки безкомпромісну та хоробру політику українізації у сфері освіти, що отримав прізвисько Іван Воїн. 26 червня 1917 року Стешенко досяг вершини кар’єри — став міністром освіти в уряді УНР. І наказав усунути всі традиції, пов’язані з імперською школою — від мови до методик.
Він ініціював заснування селянських гімназій. Вони дуже подобалися народу, але тут не вистачало українських учителів. Стешенко наказав усім російським викладачам поспішно поглибити свої знання і вести уроки лише мовою країни, де вони працюють та отримують зарплату. Щобільше, міністр досяг скасування імперського закону, згідно з яким вчителям видавали надбавки за впровадження в освітній процес російської мови. Скільки ворогів нажив тоді реформатор?
Українізація не проходила гладко й часом спричиняла обурення, особливо в столиці. Роботу деяких навчальних закладів доводилося реорганізовувати, як то кажуть, з боєм. Проте восени 2017 року Стешенко повідомив про успіхи: створили 25 українських гімназій, Народний університет та Академія мистецтв вже приймали студентів, збиралися відкрити Педагогічну академію.
Втім, тоді багато навчальних закладів, “не чекаючи на запрошення”, зверталися до міністерства з проханням про прискорену українізацію. Наприклад, урядовці отримали заяву від директора Павленківської міської гімназії Полтави.
Вбивці сплатили похорон?
У 1918 році до влади прийшов гетьман Скоропадський. Він призначив іншого міністра освіти — Миколу Василенка. Той почав гальмувати розвиток української мови в освітній галузі. І хоча Стешенка усунули з високої посади, без його високопрофесійної допомоги обійтися не могли. Йому запропонували стати комісаром освіти при уряді, але водночас значно обмежили функції та повноваження.
Гордий вчений-педагог не став співпрацювати з новою владою. Рішуче оголосив про свою остаточну відставку, чим спричинив неприхований гнів. Але колишній міністр вирішив поїхати до рідної Полтави, де мав намір відпочити від бурхливої діяльності та заразом підготувати матеріали для майбутньої наукової роботи.
Вночі 30 липня Іван Стешенко приїхав на полтавський вокзал. У цю пізню годину не зміг відшукати візника й пішов до батьківського будинку пішки. Шлях пролягав повз ту саму гімназію, у долі якої він брав участь. В одному з провулків його зустріли двоє незнайомців. “Руки вгору”, — скомандував один із них, а другий вистрілив двічі з пістолета.
Обидві кулі влучили в голову. Але після нападу він був ще живий. Вибігли люди, розбуджені пострілами. Івана привезли до лікарні. Вранці він помер, не приходячи до тями. Казали, Стешенко мав із собою пістолет, але скористатися зброєю не встиг, і програв останню битву.
Дослідники вважають, що вбивці пов’язані з міністерством освіти. Інакше як би вони довідалися про приїзд Стешенка до Полтави? Однак, попри конфлікту реформатора з владою, уряд повністю сплатив похорон.
