Уродженець Полтавщини Павло Житецький — креативний дослідник та новатор у сфері лінгвістики. Філологічні експерименти вченого довели взаємозв’язок між духовним розвитком народу та його культурою. Житецький невпинно проникав у глибини історії вітчизняної літератури. Знайшов українське мовне коріння в легендарному теософському писанні — Пересопницькому Євангелії. На цю книгу символічно кладуть руку новообрані президенти України, коли обіцяють дбати про країну. Далі на ipoltavets.
“Кобзар” — найкращий підручник
Павло Житецький народився в Кременчуці взимку 1837 року в сім’ї священника. Його освіта розпочалася в Полтавській семінарії, а продовжилася у Київській духовній академії. Щоправда, стати богословом він не встиг — молодого Павла відрахували з престижного навчального закладу за “бунтарські погляди”. Волелюбність та український патріотизм надто дратували деяких впливових педагогів та чиновників.
Житецький завжди був під наглядом імперської жандармерії, але продовжував активну просвітницьку діяльність. Наприклад, захоплено працював у безплатних недільних школах, відкритих для українських дітей із бідних сімей. Павло прищеплював любов до рідної мови, використовуючи на уроках літератури твори Тараса Шевченка “Кобзар” та “Буквар південноруський”.
Втім, юнак не зупинив власний інтелектуальний та соціальний розвиток. У 1860 році Житецький вступив до Київського університету. Незабаром став членом молодіжної організації “Громада”, де познайомився з майбутніми зірками та місіонерами української культури. У наступні роки Житецький теж підтримував теплі стосунки з істориком Михайлом Драгомановим, письменником Михайлом Старицьким, композитором Миколою Лисенком, який одного разу назвав Павла “гросмейстером від філології”.
Народження гімну України
Науково-культурна діяльність “Громади” була не менш новаторською, ніж робота українських гуманітаріїв тієї доби. В організації зібралися представники національної інтелігенції, які вивчали та популяризували українську культуру. Осередки “Громади” були в Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові, Херсоні. Активісти влаштовували літературні та музичні вечори, грали у виставах. Аматорська театральна студія стала прообразом українських професійних театрів.
Дослідники “Громади” збирали й систематизували фольклорно-етнографічні матеріали. Житецький, Старицький та Лисенко одягали селянські сорочки, чоботи, і “замаскувавшись” у такий спосіб, вирушали в далекі хутори Полтавщини, Київщини, Чернигівщини. Там записували, запам’ятовували пісні, вірші та міфи. Згодом деякі народні лексеми Житецький вніс до тлумачних словників.
Восени 1862 року поет і член “Громади”, полтавець Павло Чубинський написав вірш “Ще не вмерла Україна”. Відразу ж Микола Лисенко написав до слів музику. Нову патріотичну пісню неодноразово виконували на зборах “Громади”. Щоправда, вона звучала не так, як сучасний гімн України.
Загальновідома мелодія з’явилася за кілька років. Композитор Михайло Вербицький побачив згаданий вірш Чубинського у львівському журналі “Мета”, і вирішив створити із цими словами урочисту хорову композицію. Вона стала національним гімном.
“Єдина міцна сила”
Павло Житецький уперше використав наукові методи під час вивчення історії національної лінгвістики: аналізував семантику, стилістику, символіку та граматику. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису.
Він підготував найцікавішу роботу з історії фонетики, у якій визначив характерні звукові ознаки української мови, що відрізняють її від інших. Наприклад, виявив, що звук, який у кирилиці позначався буквою “ѣ”, еволюціонував у звук [і], притаманний українській мові.
Переконливо довів самобутність та унікальність української мови, обґрунтував необхідність та правомірність її використання. Адже за допомогою цієї лінгвістичної системи створено не лише високохудожні, наукові, філософські, релігійні твори, а й сплетена комунікаційна мережа, пов’язана зі свідомістю та соціально-моральними основами нації. Житецький стверджував, що навіть під час репресій та гноблення народу “мова та література — єдина міцна сила, на яку він може розраховувати”.
Українська промова Христа
Житецький докладно вивчав найдавнішу літературну пам’ятку нашого народу — Пересопницьке Євангеліє, створене в середині XVI століття. Його писали, вірніше, перекладали та творчо інтерпретували, майже два роки. Спочатку в монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці, потім у Пересопницькому монастирі на Волині. Автори рукописного викладу біблійних подій – ченці: протопіп Михайло Саноцький та архімандрит Григорій. Як і першоджерела, Пересопницьке Євангеліє містить життєпис Христа, про який розповідають 4 апостоли.
Цей духовно-художній твір з’явився за часів пошуку українцями культурної ідентичності й став першим релігійним текстом, перекладеним із церковнослов’янської на староукраїнську мову. Звісно, вона була ще далека від сучасної: багато збереглося від давньоруської та польської. А деякі грецькі слова залишились без змін.
Але перекладачі використовували лексико-граматичні та фонетичні риси народного українського мовлення XVI століття. Ці особливості виявив Павло Житецький. Крім того, у рукописі він знайшов лінгвістичні зміни, які потім стали ознаками літературної української мови. Наприклад, виникли чергування літер “у” — “в”, перехід “о”, “е” в “і”. Дослідник також помітив морфологічну та синтаксичну специфіку, характерну для української мовної практики.
За кілька століть Пересопницьке Євангеліє опинилося в Полтавській міській бібліотеці, потім у Національній бібліотеці ім. Вернадського в Києві. Уперше цю рукописну книгу використали як символ державності в 1991 році: Леонід Кравчук присягав на вірність Україні, поклавши руку на потерту обкладинку середньовічного фоліанта.
“Прощавай, моє сонечко!”
Незадовго до смерті великий мовознавець пережив інсульт. Необоротно та швидко руйнувалося здоров’я. Після крововиливу в мозок перестала рухатися права рука. Щоби продовжувати наукову діяльність, Павло навчився працювати лівою. “Читаю та пишу не менше 10 годин. Так минають день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі із собою”, — розповідав учений у листі до сина.
До речі, старший син Павла Гнат теж став істориком. У 1920-х роках він працював у Всенародній бібліотеці України в Києві. Склав перші реєстри рукописних матеріалів, створив хронологічний каталог книг. Написав 300 довідкових статей для “Великої енциклопедії”. Крім того, він автор статей про українських письменників та вчених.
Тим часом хвороба перекреслила всі творчі плани Павла Житецького. Учений помер навесні 1911 року. У Кременчуці ім’ям філолога названо вулицю й одну з філій міської бібліотеки. А в Києві навіть є вулиця Сім’ї Житецьких.
Колись юний Павло одружився з дівчиною-сиротою з Полтавщини — Варвара стала незрівнянною обраницею та натхненницею, яку він любив і плекав. В одному з послань Житецький писав: “Ось кінець листа, кінець моєї розмови з тобою. Прощавай, моє сонечко! Нехай тебе Бог милує, втіху та надію в тобі підтримує. Твій навіки Павло”.
